На спільній нараді 29.11.2017 року  в м. Києві представники ГО «Українське товариство охорони природи», ГО «Асоціація природоохоронних територій України», ГО «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій», благодійна організація «Благодійний фонд ветеранів та інвалідів «Захисник», ГО «Парламент Дніпра» обговорили питання про незадовільний стан забезпечення прав людей з обмеженими можливостями та інвалідністю щодо доступу та користування ними ресурсами природної спадщини України.

         Учасники зібрання засвідчили свої наміри щодо подальшої співпраці та призвали всі верстви громадянського суспільства мобілізувати свої зусилля для забезпечення необхідних умов і можливостей використання національної природної спадщини в еколого-освітніх, рекреаційних, лікувально-оздоровчих цілях та проведення медичної, психологічної, професійної реабілітації та соціальної адаптації тощо.

         В Україні сьогодні більш як 2,6 млн. людей з обмеженими можливостями та інвалідністю, в т.ч. біля 125 тис. дітей. Це кожний вісімнадцятий наш співвітчизник. Чисельність людей цієї категорії зростає за рахунок учасників АТО в Донецькій та Луганській областях, що отримують поранення, контузії та каліцтво під час  безпосередньої участі в бойових діях в цьому регіоні.

         Держава і суспільство в міру можливостей вживають заходи на забезпечення цих людей послугами на пільгове лікування, оздоровлення в санаторно-курортних закладах, санітарно-побутовими умовами тощо.

         Проте жодна спеціальна державна і регіональна програми практично не передбачають заходів по забезпеченню, на рівні з іншими людьми, доступу на користування ресурсами природної спадщини, основу якої складають території в об’єкти природно-заповідного фонду.

     Мережа заповідних територій нараховує більше 8 тисяч одиниць, загальною площею 3,7 млн.га, а це 6% від площі держави. Їх основу складають 48 національних природних парків, 6 біосферних і 19 природних заповідників, десятки регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів і дендропарків тощо.

     Крім завдання збереження безцінного біологічного і ландшафтного різноманіття, генофонду живих організмів, відновлення природних комплексів та екосистем, на ці об’єкти покладені функції сприяння розвитку рекреації і екотуризму, проведення еколого-освітніх заходів, покращення якості життєвого середовища людей тощо. Більшість територій і об’єктів природно-заповідного фонду мають унікальні можливості для поєднання санітарно-курортного лікування та медичної реабілітації людей з обмеженими можливостями та інвалідністю.

     Сотні заповідних об’єктів сьогодні відомі далеко за межами України, їх території відвідують мільйони організованих і неорганізованих туристів в любу пору року.

     Варто назвати лише деякі з них.

     Полісся – край голубих озер, представлений Шацьким національним природним парком, на  території якого знаходиться біля 40 великих і малих озер з цілющою водою, санаторій «Лісова пісня», велика кількість баз відпочинку і пансіонатів готові приймати сотні тисяч відвідувачі щорічно. У цьому регіоні розташовані національні природні парки «Прип’ять- Стохід», Мезинський, «Деснянсько-Старогутський» та інші.

         Унікальна природа Закарпатського і Прикарпатського краю зберігається на теренах Карпатського біосферного заповідника, де знаходиться географічний центр Європи, гора Говерла, феномен «Долина нарцисів»; національні природні парки «Синевир», Ужанський, «Гуцульщина», «Верховинський», Карпатський, «Вижницький», «Сколівські Бескиди», Яворівський відомі не тільки смерековими лісами, буковими пралісами, стрімкими річками, але й народними ремеслами горян.

         В Азово-Чорноморському регіоні не менш відомі біосферні заповідники «Асканія-Нова» ім.. Фальц-Фейна, Чорноморський, «Дунайські плавні». Національний природний парк «Азово-Сиваський» зберігає унікальні залишки екосистем степу, місць масового гніздування водоплавних птахів, рекреаційні та курортні зони.

         Проте, для людей з обмеженими можливостями та інвалідністю вони практично недоступні. Існуючі екологічні стежки і туристичні маршрути, оглядові видові майданчики, рекреаційні зони, що знаходяться практично в природніх умовах, облаштовані без врахування можливості безпечного доступу до них людей цієї категорії. Відсутні засоби пересування по території парку, спеціальні засоби відеоапаратури за спостереженням тварин, птахів, краєвидів тощо.

         Особливої уваги потребують діти-інваліди, які позбавлені можливості пізнавати рідну природу знаходячись безпосередньо з нею в контакті. Спілкування з природою має стати невід’ємним процесом гармонійного розвитку тощо.

         При плануванні заходів щодо медичної, психологічної, професійної реабілітації та соціальної адаптації людей з обмеженими можливостями  та інвалідністю практично не враховуються можливості природних ресурсів і природних факторів заповідних територій, діючими на їх території лікувально-оздоровчих закладів тощо. Відсутня і нормативно-правова та методична база по організації вирішення даної проблеми, як цього вимагає Указ Президента України.

         Громадська організація «Асоціація природоохоронних територій України», підтримуючи ініціативу громадських організацій при наявності фінансової підтримки готова очолити роботу по опрацюванню і реалізації 2-3 пілотних проектів на територіях національних природних парків в різних фізико-географічних зонах України для подальшого їх впровадження по всій території України.

Детальніше »

Заповідна справа чекає нашого захисту!

Заповідна справа чекає нашого захисту!

             Чому заповідна галузь, яка в перші роки незалежності нашої держави була проголошена одним із головним пріоритетів державної політики, прийшла в занепад? Чому продовжується руйнація основ системи державного управління заповідної справою, а наш природно-заповідний фонд, національне надбання, опинився під реальною загрозою деградації та знищення?

             Своїм професійним обов’язком працівники заповідної справи вважали звернутись до Прем’єр-Міністра України В.Б.Гройсмана з надією отримати відповіді на ці та інші питання (лист додається).

              На жаль, була отримана елементарна «пустишка»-відписка не від Кабінету Міністрів, не від Міністра екології, або його заступників. На бланку Мінприроди відписку 15.03.2017 підписав керівник структурного підрозділу. Це тільки підтверджує відношення до заповідної справи. До речі, на сайті Мінприроди, де розмішене фото міністра, ви не знайдете навіть згадки про заповідну справу та її проблеми. В заявах міністра в основному містяться наміри, лозунги, заяви тощо.

               Колеги, тільки активною позицією громадянського екологічного суспільства можна примусити, за нашої допомоги, вивести заповідну справу з глибокої кризи, зберегти і передати майбутнім поколінням.

               Давайте не будемо мовчати, чинуші бояться правди і прозорості про   свою діяльність.

  З повагою,

Президент Всеукраїнської громадської

організації «Асоціація природоохоронних
територій України»,
Заслужений природоохоронець України,
Відмінник заповідної справи                                                                М. Стеценко

 

«10»      лютого   2017 р.

            № 279   

Прем’єр-міністру  України Гройсману В.Б.   Шановний Володимире Борисовичу,

 

            Від імені фахових спеціалістів в галузі заповідної справи вважаю за свій професійний і громадянський        обов’язок інформувати Вас про гостронавислу небезпеку розвалу системи державного управління заповідною справою і знищення природно-заповідного фонду України.  Проголошена в незалежній Україні пріоритетність заповідної справи з орієнтацією на середньоєвропейські стандарти дозволила в перше десятиріччя збільшити заповідний фонд в 2,5 рази і включити мережу 8100 заповідних територій і об’єктів  загальною площею 3,2 млн.га. Це - 6,1% території України.

         Але з приходом «команди Януковича» з відповідними міністрами екології і, призначеного ними начальника Державної служби заповідної справи В.Канцурака, пріоритетність заповідної галузі в системі екологічної безпеки держави була одночасно ліквідована на угоду дохідливих напрямків діяльності з питань ліцензування надрокористування, затвердження лімітів, видачу дозволів тощо.

         Відбулось тотальне скорочення чисельності спеціалістів, ліквідація Урядового органу управління заповідною справою та територіальних підрозділів, Науково-методичного центру з проблем заповідної справи і його філіями.

         Заповідна галузь була позбавлена наукового забезпечення центрів НАН України.

         Виділення коштів на розвиток галузі, вирішення соціальних проблем працівників національних природних парків і заповідників відбувалося за залишковим принципом. Призначення керівників установ природно-заповідного фонду та перебування їх на посадах проводилось, як правило, за партійною ознакою. Це призвело до звільнення справжніх професіоналів з великим досвідом роботи в установах Черкаської, Запорізької, Закарпатської, Івано-Франківської та ряду інших областей.

         Відсутність персональної відповідальності, безконтрольність, службова халатність з боку керівника заповідною галуззю при використанні державних коштів з Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, були причиною багатьох тендерних скандалів та прикладів  розбазарювання коштів виділених на заповідну справу.

Один приклад: невідома фірма на замовлення Державної служби заповідної справи отримала і витратила по договору невідомо на що             60 млн.грн. Для порівняння - це річний обсяг фінансування на утримання 20 національних природних парків.

Не зрозуміла позиція теперішнього міністра О.Семерака, який в своєму  інтерв’ю  по цьому випадку, звинувачує бухгалтерію, але еколого-економічне обґрунтування, технічне завдання по договору, графік виконання робіт, кошторис і порядок приймання роботи напевно готувала не бухгалтерія, а Державна служба заповідної справи. Це вже професійна недбалість при виконанні службових обов’язків керівника Служби, що заподіяло шкоду державі у великих розмірах.

Сьогодні Інтернет та соціальні мережі переповнені інформацією про діяльність цього «кризового менеджера», хоча це не вплинуло на міністра екології і на призначення В.Канцурака своїм заступником. Таке непрофесійне очільництво одіозних персоналій – спусковий  гачок для відтоку фахівців і практичної втрати позиції названої галузі в системі Мінприроди, не кажучи про довгострокову перспективу сталого розвитку для України.

2017 рік розпочався для заповідної галузі черговим скороченням чисельності працівників, але з одночасною передачею нових додаткових функцій та обов’язків. Поза увагою керівництва залишились проблеми пошуку шляхів виходу заповідної справи з кризового стану.

Децентралізація виконавчої влади, передача певних прав на землю і її ресурси викликали неприпустимі тенденції місцевих органів влади щодо перегляду статусу заповідних територій, їх меж, підпорядкованості і функцій. Виникла реальна загроза розтягування і розпродажу безцінних природних багатств заповідного фонду, для задоволення місцевих потреб.

В цьому зв’язку  Всеукраїнська громадська організація «Асоціація природоохоронних територій України виходить з конкретним планом і пропозиціями, серед яких:

·        Розробка «дорожньої карти» законодавчих і нормативно-правових змін, що базуються на сучасних, інноваційних методах збереження і раціонального використання природних ресурсів на заповідних територіях та визначених зобов’язань України в рамках Угоди Україна – ЄС.

·        Розробка і впровадження основних засад зміцнення інтеграційного потенціалу фінансово-економічної стійкості національної мережі територій та об’єктів заповідного фонду, що дозволить додатково отримувати більш як 40% фінансових ресурсів на розвиток галузі

·       Проведення реорганізації і впровадження системи державного управління заповідною справою в межах існуючих фінансово-економічних ресурсів шляхом створення Національного Агентства національних природних парків і заповідної справи України. В цю структуру управління необхідно передати біля 70-ти національних природних парків, біосферних і природних заповідників, які утримуються за рахунок коштів державного бюджету. Цей орган має бути наділений всіма правами вирішення фінансових організаційних, кадрових питань та відповідальністю  за збереження, відтворення і ефективне використання заповідного фонду України.

За Мінприроди залишити функції центрального органу виконавчої влади з питань охорони природи та розробки державної політики в галузі заповідної справи.

  

Пане Прем’єр-міністре, з високою повагою до масштабів і об’ємів Вашої діяльності в умовах нинішнього воєнного протистояння, дозвольте сподіватися на оперативне реагування щодо кризової ситуації в заповідній галузі.

 

З повагою

Президент Асоціації

Заслужений природоохоронець

України

Відмінник заповідної справи                                                           М.П.Стеценко

Детальніше »

Можливість детально розібратися чи потрібний мораторій і як взагалі
порятувати ліси - у дослідженні експерта програми FLEG і Світового банку

М.Попкова: http://pryroda.in.ua/lis/moratoriy-na-eksport-derevyny-panatse/ 
Зокрема:
 -- в яких ще країнах світу існував/існує мораторій і до чого це там призвело
-- чому наказ №41 позбавив деревообробників сировини
-- чи існують корупційні схеми у експорті лісу
-- чи допоможе електронний облік зупинити незаконні лісозаготівлі
-- кому допоможе мораторій - легальним виробникам чи лівим лісопилкам
-- які є альтернативи мораторію
тощо

​50 сторінок популярної аналітики та 20 графіків​

З найкращими побажаннями
Олег Листопад

Детальніше »

Банальна заготівля дров виявляє глибину кризи в заповідній справі у Карпатах

Банальна заготівля дров виявляє глибину кризи в заповідній справі у Карпатах - Федір Гамор

04.12.2016 (07:34)

Федор Гамор, заступник директора Карпатського біосферного заповідника

І оголює перепони бюрократії, що виплодила навколо природно-заповідного фонду «кишенькову мафію».
«Голос України» порушив одну з найскладніших і найнагальніших узимку проблем життя горян усіх чотирьох областей Карпатського регіону – Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської, - як жителям, села котрих опинилися в оточенні заповідників і котрі не отримують паливні дрова, законно заготовляти їх? Як цим десяткам тисяч родин опалювати домівки, адже довкола ліси, хащі, але завозити на зиму дрова закон... забороняє. Та вогонь у грубках і печах горить – із комина кожної хати йде дим. Отже, дрова, незважаючи на «дірку» в законі, - рубають. Цією прогалиною – а Верховна Рада України вже має ухвалити в другому читанні відповідний документ і внести важливі зміни до закону про природно-заповідний фонд – наразі користується зажерлива бюрократія, що породила довкола заповідників «кишенькову мафію», які погіршують як життя людей у горах, так й імідж держави за кордоном, адже Україна зобов’язалася гарантувати виконання міжнародних угод.
Про це та інше – в інтерв’ю із знаним в Україні і Європі вченим-експертом, професором-екологом, заступником директора Карпатського біосферного заповідника, доктором біологічних наук, заслуженим природоохоронцем України Федором ГАМОРОМ


Без дров у Карпатах ніколи не було і не може бути традиційного господарювання


- Федоре Дмитровичу, хотів би з вами повести мову про одне з найскладніших питань життя горян, села котрих опинилися в оточенні заповідників. Як цим людям, по-перше, опалювати домівки, адже живуть вони з діда-прадіда в лещатах гір (де дихати, як кажете, легко, але жити важко), довкола ліси, хащі, але заготовляти дрова (тим паче, Рахівський район єдиний у Закарпатській області негазифікований) тут не можна... Бо заповідна зона!..
- Насамперед, не так усе трагічно, як про це говорять на кожному кроці лісники, всякого роду браконьєри, земельні «деребанщики», лісоруби та окремі чиновники, для яких природно-заповідний фонд стає перепоною для безконтрольного, варварського використання природних ресурсів та розбазарювання унікальних куточків природи, зокрема, в Карпатах.
Тут важливо мати на увазі і те, що, по-перше, більшість природоохоронних територій, особливо в Карпатах, є дуже віддаленими від населених пунктів та важко доступними для людей, а тим більше для заготівлі дров.
По-друге, заготівля деревини, в тому числі і дров, в українських заповідниках та національних природних парках передбачається, але з дотриманням певних вимог (стаття 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд»).
По-третє, біосферні заповідники та національні природні парки мають функціональне зонування. Наприклад, в Карпатському біосферному заповіднику виділено зони: заповідну, регульованого заповідного режиму, буферну та антропогенних ландшафтів (або традиційного господарювання).
Заборона будь-якої господарської діяльності поширюється тільки на заповідну зону, яка складає близько тридцяти відсотків його території, оточується великими буферними зонами, і знаходиться у віддалених від людських поселень місцях. В національних природних парках заповідні зони займають ще менші площі.
Крім того, згідно з відповідним президентським указом, у межах Карпатського біосферного заповідника має забезпечуватись ще й «розвиток екотуризму та підтримка традиційного господарювання у високогір’ї Українських Карпат». І зрозуміло, що без дров, тут ніколи не було і не може бути традиційного господарювання.
Але важливо також і те, що порядок проведення господарської діяльності в біосферних заповідниках та національних природних парках суворо регламентується й визначається законом і проектами організації цих територій.
- І все ж проблема загалом украй гостра й серйозна. Ось процитую сказане вами торік саме з цього приводу: «Уявіть собі, у гірському населеному пункті, в зоні біосферного заповідника або національного природного парку, який є негазифікованим, де відсутні дороги, де люди безробітні, де населення завжди використовувало дрова для опалення, яким закони і сьогодні це гарантують, зокрема і стаття 38 закону про охорону навколишнього природного середовища ( регулює загальне та спеціальне використання природних ресурсів), безперешкодно здійснювати традиційне господарювання, не отримують ці паливні дрова. Крім того, своєчасно не видаються дозволи на випасання худоби та сінокосіння. Як виживати цим людям? І яке може бути ставлення до біосферних заповідників та національних природних парків зі сторони місцевого населення, який за законом має підтримувати традиційне господарювання, а насправді все забороняє? І чому так сталося, що у зв’язку із добрими намірами біосферних резерватів, як і національних парків загалом, в результаті прогалин у законодавстві, погіршилось не тільки життя людей далеко у горах, але й імідж української держави, яка повинна гарантувати виконання міжнародних зобов'язань, щодо реалізації в Україні, зокрема, програмних документів біосферних резерватів ЮНЕСКО?». Чи знайдені вже відповіді на ці питання і що змінилося за рік?
- Звичайно, пошук шляхів вирішення цих проблем не припиняється. Так, за підтримки дванадцяти народних депутатів із майже всіх фракцій (Сергій Соболєв, Юлія Тимошенко, Остап Єднак, Валерій Лунченко й інші) та Мінприроди, Верховна Рада України нещодавно ухвалила у першому читанні підготовлений за нашої безпосередньої участі законопроект № 2311 «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства у сфері охорони природно-заповідного фонду України».
Цим законопроектом, зокрема, вносяться важливі зміни до закону про природно-заповідний фонд (ПЗФ), відповідно до яких, «загальне використання природних ресурсів для потреб місцевого населення здійснюється за межами заповідних зон біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, за обґрунтованими нормами, відповідно до Проекту організації території та рішень науково-технічних рад природоохоронних установ», а «проведення санітарно-оздоровчих заходів, рубок догляду та інших рубок, спрямованих на оздоровлення і посилення захисних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій лісів, здійснюється в межах затверджених планів та на підставі рішень науково-технічних рад установ природно-заповідного фонду».
Є великі надії, що цей закон найближчим часом буде ухвалений у другому читанні і реально спростить складну процедуру затвердження лімітів та дозволів на використання природних ресурсів у межах ПЗФ, в першу чергу на виділення паливних дров, забезпечення потреб у сінокосах, випасах худоби та заготівлі дикоростучих плодів, ягід і грибів для життєво важливих потреб людей, котрі безпосередньо проживають в межах природоохоронних територій та навколо них.
Перспектива. Важливе значення для зменшення гостроти проблем із забезпечення паливними дровами населення, яке проживає в зоні діяльності Карпатського біосферного заповідника, матиме також зініційоване нами доручення Кабміну від 12 березня п. р. № 9026/1/1-16 щодо заходів із збереження букових пралісів Карпат. Цим документом зобов’язано Закарпатську облдержадміністрацію провести роботу із переведення населених пунктів, які розташовані в зоні української частини “Українсько-словацько-німецького об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини» на альтернативні паливним дровам джерела енергозабезпечення (паливні насоси, сонячні батареї, електроопалення) та надання пропозицій до Мінрегіону щодо фінансування із Державного фонду регіонального розвитку відповідних пілотних проектів.
У питаннях удосконалення стосунків природоохоронних територій із громадами в Україні слід запроваджувати досвід роботи, який використовується в біосферних резерватах та національних парках сусідніх європейських країн. Наприклад, для румунських природоохоронних установ їхнє профільне міністерство охорони довкілля затверджує лише менеджмент-плани та здійснює контроль за їх дотриманням. Видача ж дозволів у межах затвердженого менеджмент-плану належить винятково до компетенції адміністрацій біосферних резерватів та національних парків.
Така постановка питання дасть можливість уникнути правової колізії і щодо виконання вимог статті 12 закону про ПЗФ, якою визначається, що управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями, які, на жаль, зараз неспроможні оперативно вирішувати питання збереження природних екосистем, життєзабезпечення місцевого населення та своїх колективів.
Виходячи з цих обставин, було би добре, якби Мінприроди та інші центральні органи виконавчої влади України позбувались надмірної централізації в управлінні установами ПЗФ.


Коли статистика багато знає – вона просто... зникає!


- Добрий газда, як тільки-но впорався з косовицею трави, адже літо в горах минає швидко, - приступає до заготівлі дров на зиму. Він зможе це робити нині без того, аби не порушив закон?
- Поки що це не так просто, на жаль, в гірських районах (і конкретно в Рахівському, з 90-тисячним населенням). Наприклад, маючи в цьому районі, майже семидесятивідсоткову лісистість, забезпечення тут дровами населення загалом є дуже проблематичним. Навіть при тому, що територія Карпатського біосферного заповідника займає лише п’яту частину площі району та й здебільшого є дуже віддаленою від людських поселень. За деякими підрахунками, потреби в дровах людей, підприємств та організацій цього віддаленого і справді негазифікованого району щорічно складають близько 250 тисяч кубометрів (27 тисяч дворогосподарств: по вісім кубічних метрів кожному в середньому на рік, плюс соціально-культурні та туристично-рекреаційні заклади, установи, підприємства торгівлі тощо). А фактично, за даними офіційної статистики, дров реалізовано, приміром, у 2012 році лише третину до необхідної кількості, а в 2011 році ця цифра опускалась навіть нижче п’ятнадцяти відсотків. А звідки береться решта дров? Можна лише здогадуватись.
Цікавий факт. Після оприлюднення нами цих матеріалів, починаючи із 2013 року, із статистичних бюлетенів Закарпаття та Рахівського району відомості щодо кількості реалізованих населенню дров просто зникли, як і дані про площі суцільних зрубів.
Про серйозність цієї проблеми свідчить і той факт, що в Статистичному щорічнику Закарпатської області прозвітовано про заготівлю в 2014 році лише 498,8 тисяч кубічних метрів дров. При тому, що як засвідчує преса, дрова масово вивозяться за кордон, ця цифра є явно недостатньою, щоб в умовах дефіциту та дорожнечі газу забезпечити потреби населення краю.
Зрозуміло, що на цьому фоні звинувачують природоохоронні території та роблять їх своєрідними «блискавковідводами», хоча ідеться про заготівлю, наприклад, на території Карпатського біосферного заповідника (КБЗ) для забезпечення потреб людей, що проживають в зоні його розташування, всього шість-сім тисяч кубічних метрів деревини на рік.
Практика, яка обурює. Дотепер ще існують штучні проблеми із лімітами та дозволами на заготівлю дров поза межами заповідних зон природоохоронних територій. І тому, незважаючи, до прикладу, на неодноразові обгрунтовані клопотання науково-технічної ради КБЗ і на те, що надворі уже зима, ліміти на проведення вибіркових санітарних рубок в 2016 році, за рахунок яких населення забезпечується дровами, його адміністрація ще до сьогодні не отримала із Мінприроди.
Але в цій ситуації, найцікавішим є той факт, що ні в Лісовому кодексі, ні в законі України про ПЗФ, ні в «Інструкції про застосування порядку установлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення», - немає жодного слова про лімітування санітарно-оздоровчих заходів в лісах ПЗФ. А в новій редакції «Санітарних правил у лісах України» окремо зазначено, що у межах природно-заповідного фонду вибіркові санітарні рубки призначаються за погодженням з обласними державними адміністраціями. Але про ліміти, отримання яких на проведення цих рубок, вимагає Мінприроди, теж не має жодної згадки.
- І все ж вихід шукати треба. Адже відомо: де діє жорстка заборона, там починає «роботу» так звана лісова мафія...
- Ви абсолютно праві!..
І та ситуація, яку ми описали, інакше, як діями «лісової мафії» назвати не можна. І тому не випадково ми стараємося в законний спосіб через зміну законодавства та прийняття спеціальних програм врегулювати цю проблему.


Як державі діяти так, аби і вівці цілі, й вовк ситий?


- Федоре Дмитровичу, ви – були керівником Карпатського біосферного заповідника протягом чверті століття; ви - науковець з багатющим досвідом і визнанням за кордоном, кажете, що заповідна справа зараз переживає глибоку кризу, яка створює загрози не тільки погіршенню стану збереження унікальних природних цінностей, але й для знищення багатьох природних екосистем та рідкісних видів рослин і тварин. Тож, як державі діяти таким чином, аби, як мовиться, і вівці цілі, й вовк ситий? Тим паче, що ліс – той ресурс, який здатен постійно поновлюватися?..
- Справді, зараз природно-заповідна справа переживає нелегкі часи. Уже давно закінчилися терміни дії, затвердженої свого часу Верховною Радою України «Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні» («Заповідники»), а питання розробки і прийняття нової блокується. Забуто, що розвиток природно-заповідного фонду належить до держаних пріоритетів...
Але в цій ситуації ми не повинні опускати руки, а навпаки: активізувати зусилля для збереження унікальних природних цінностей. Тим більше, що в Україні в цьому напрямку - значний позитивний досвід. Ми маємо порозуміння з цього приводу в європейської спільноти. До речі, німецький проект фінансової підтримки розвитку установ природно-заповідної справи, який зараз реалізується в Україні, якраз і є підтвердженням цього (див. «Голос України» за 28 жовтня).
Зараз нам необхідно зосередитися на вдосконаленні системи управління територіями та об’єктами ПЗФ, інтеграції її в інші галузі економіки, відповідно до кращих зразків міжнародної практики. Потрібно вдосконалювати чинне природоохоронне законодавство, імплементувати до нього європейські стандарти.
В ситуації, що складається, вкрай важливо налагодити добір та систему підготовки професійних кадрів заповідної справи і планового підвищення кваліфікації фахівців з охорони біорізноманіття.
Необхідно активізувати еколого-освітню та просвітницьку діяльність, серйозно посилити державний контроль за охороною та використанням природних ресурсів на територіях ПЗФ тощо.
Але найважливіше: слід ужити термінових заходів щодо забезпечення виконання чинного Указу Президента України «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи» (№ 838/2005 від 23 травня 2005 року, яким визнано «розвиток природно-заповідної справи на основі системного врахування природоохоронних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, а також міжнародних зобов’язань держави одним із найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України». І по-друге, в редакції ще одного Указу Президента «Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні» (№ 600 від 14 серпня 2009 року) записано: невідкладно, з метою поліпшення умов реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку природно-заповідної справи удосконалити управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, розробити та прийняти відповідну державну програму, у якій визначити по роках, у розрізі найважливіших природоохоронних територій, обсяги фінансування та матеріально-технічного забезпечення установ природно-заповідного фонду тощо.
В такий спосіб, і вівці будуть цілими, як ви кажете, і вовки будуть ситими. А ліси постійно поновлюватимуться. І не тільки на природоохоронних територіях.


Заборонити господарську дільність в заповідних зонах України – нині нереально


- В Україні створено та функціонує 8101 територія і об’єкт природно-заповідного фонду площею понад чотири мільйони гектарів, що складає лише біля шести відсотків від її загальної території. Серед них 19 природних, 4 біосферних заповідники та 48 національних природних парків. Площа природоохоронних територій в Україні в середньому майже утричі менша, ніж у європейських країнах. А як ця ситуація виглядає в Карпатах?
- У Карпатському регіоні, який володіє ще значними ділянками дикої та малопорушеної природи, площа територій ПЗФ в середньому в два рази більша, ніж загалом по Україні, і складає сьогодні біля 12 відсотків.
Найвищий показник заповідності має Івано-Франківщина (15.7 %), а найменший - Львівщина (6.7 % ). На Закарпатті природоохоронні території складають біля 14 відсотків. В нашому регіоні зосереджені, крім Карпатського біосферного заповідника та природного заповідника «Горгани», ще вісім національних природних парків.
Але зірвано виконання вимог Закону України «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону», відповідно до якого (ще до 2005 року) рівень заповідності тут мав бути доведений до 20 відсотків.
- На вашу думку, в нинішніх конкретних українських реаліях ідея абсолютної заповідності як найвищого екоетичного імперативу, що передбачає заборону будь-якої господарської та іншої діяльності людини в межах природоохоронних територій, - коли може стати реальністю?
- Думаю, що в умовах України це не реально. І в цьому немає розумної необхідності.
Хоча в наукових та природоохоронних колах (у контексті збереження природних цінностей та забезпечення гармонії людини і природи) ведеться гостра дискусія щодо запровадження в практику природоохоронної роботи ідеї абсолютної заповідності як найвищого екоетичного імперативу, який передбачає заборону будь-якої господарської та іншої діяльності людини в межах природоохоронних територій.
На думку значної частини вчених-екологів та громадських організацій, не викликає жодного сумніву необхідність практичного втілення в природних заповідниках та заповідних зонах біосферних заповідників і національних природних парків цієї ідеї, яка спрямована на незалежний (спонтанний) розвиток дикої природи в умовах її недоторканності. Це особливо важливо, наприклад, для пралісів та інших ділянок природи, які не зазнали істотного впливу господарської діяльності людини. Але у багатьох учасників дискусії виникають сумніви щодо доцільності запровадження принципів абсолютної заповідності в деградованих екосистемах, які, до речі, складають чималі площі українських заповідників та національних природних парків.
Багаторічні дослідження і практичні результати свідчать, що впровадження режиму абсолютної заповідності у багатьох випадках призводять до повної втрати тих природних об’єктів, заради яких власне і створювались природоохоронні території. Найбільш переконливими аргументами тут можуть служити приклади степових заповідників, Долини нарцисів (біля Хуста на Закарпатті) й штучно створених високогірних лук Карпатського біосферного заповідника тощо. Тому вважаємо актуальним та важливим нещодавнє рішення Верховної Ради України залишити без змін другу частину статті 16 Закону «Про природно-заповідний фонд» (передбачає виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідників тощо), відмінити яку домагались окремі радикально налаштовані природоохоронці.


У цивілізації немає іншого шляху, ніж досягти гармонії між людиною і природою


- У зв’язку із цим варто нагадати, що європейські стандарти – це не тільки режим абсолютної заповідності, адже директиви Євросоюзу про захист диких птахів (№2009/147/ЄС) (Пташина директива) та про збереження природного середовища існування дикої флори і фауни (№92/43/ЄС) (Оселищна директива), які є головними природоохоронними нормативно-правовими актами в країнах Євросоюзу, - поряд з охороною визначають необхідність досягнення сприятливого стану збереження видів та оселищ у певних регіонах. А стаття 6(1) Оселищної директиви передбачає необхідність проведення природоохоронних заходів, які включають «управління, яке може бути активним або профілактичним і включати в себе такі заходи, як традиційне природокористування: випас худоби, викошування, часткове вирубування, а також такі адміністративні заходи, як фізичне планування, оцінка екологічного впливу та контроль». Крім того, на територіях особливої охорони (Special area of conservation), теж «здійснюються необхідні заходи щодо збереження та відтворення належного стану оселищ та/або популяцій видів, заради збереження яких була визначена ця територія».
Позитивні результати застосування методів активної охорони природи та відновлення порушених екосистем нам доводилося не тільки спостерігати, але й неодноразово вивчати в національних парках та на об’єктах NATURA 2000 у Німеччині, Італії, Нідерландах, Франції, Швейцарії, сусідніх Польщі, Словаччині, Угорщині та в інших країнах, з якими ми підтримуємо багато років тісні контакти. І вважаємо, що застосування цього досвіду в Україні може принести лише позитив.
- Ви самі постійно й наполегливо працюєте над цілим комплексом цього надскладного вузла проблем, який можна схематично окреслити, як взаємостосунки людини й природи на заповідних територіях. На чому б завершили нашу розмову?
- В умовах загострення екологічної кризи (про яку ще раз особливо проголошено на саміті зі сталого розвитку, що відбувся у рамках 70-ї сесії Генасамблеї ООН в Нью-Йорку 25-27 вересня 2015 р. та на Паризькій конференції з питань клімату) - в цивілізації іншого шляху, ніж досягти гармонії між людиною і природою, просто не існує.
А відповідно до програмних документів ЮНЕСКО, природоохоронні території, і особливо біосферні заповідники, покликані виконувати роль модельних територій для збереження біорізноманіття та сталого розвитку, де мають відпрацьовуватися найбільш прийнятні варіанти з урахуванням регіональних особливостей збереження та раціонального використання природних екосистем.
У наших реаліях для забезпечення цих завдань заповідна справа має знову стати пріоритетом довгострокової державної політики України.
Вів розмову Василь НИТКА, власний кореспондент «Голосу України» в Закарпатській області.
На знімку: професор Гамор свою точку зору завжди підкріплює вагомими арументами.
(Газета «Голос України» за 2 грудня 2016 р.)

Детальніше »

Місія традиційних медіа в екологічній тематиці

Прикро, що традиційні медіа приділяють мало уваги сучасним екологічним проблемам. Тематика охорони довкілля журналістами висвітлюється у формі сьогоденних або надзвичайних новин. Пересічний українець більшу частину екологічної інформації отримує із засобів масової інформації у вигляді «смажених» фактів (затопило, згоріло, вирубали, відстріляли…). Суть проблеми, професійна оцінка, прогноз динаміки процесів, як правило, відсутні.

Особливо це характерно для репортажів про події з регіонів. Журналісту при подачі матеріалу турбуватись не конче потрібно. Хто поїде і перевірить те, що завтра з’явиться на екрані або шпальтах газет? 

Тільки один приклад. Нещодавно у телерепортажі одного журналіста мова йшла про жахливі рубки лісу в національному парку «Гуцульщина», що в Івано-Франківській області. Картина знищення лісу просто жахлива. Особливо вражала вмонтована коротка і впевнена відповідь директора національного парку «… не рубав, не рубаю і не буду рубати…».

В пересічної людини, яка побачила суцільні вирубки, велику кількість трелювальної техніки в лісі та завантажених буком лісовозів, відповідь директора національного парку, звичайно, викликає справедливий гнів. Проте, спеціальна комісія, яка терміново перевірила наведені в цьому репортажі факти, встановила, що національний парк «Гуцульщина» не має відношення до цих подій. І взагалі матеріал знімався далеко за його межами, в іншому районі. Дякуючи саме директору національного парку, який біля 15 років служить йому вірою і правдою, на Гуцульщині ще можна знайти залишки дикої природи.

В результаті була завдана моральна травма заслуженій людині.Десятки людей були задіяні в перевірці фактів, а про системні сучасні причини варварського знищення лісів Карпат, заходи припинення цього свавілля глядач так і не дізнався. Та й редакція, мабуть, про цей матеріал вже забула в пошуку інших рейтингових подій і «смажених» фактів.

Сьогодні одним з найістотніших виявів мудрості, єдиною надією на збереження людини у здеформованому нею ж природному середовищі, є екологічна компетентність. У формуванні такої свідомості в нашого сучасника величезну роль має відігравати екологічна просвіта і засоби масової інформації. Екологічна некомпетентність людей в наш час є більш небезпечною, ніж, скажімо, технологічна.

Обвальне погіршення нашого життя в основі своїй має чітко окреслений екологічний аспект. Без усвідомлення цієї істини та ігнорування її в реальних процесах державотворення всі повсякденні проблеми не будуть мати ефективного вирішення. На жаль, для політичної еліти України парадигма гармонійного розвитку, збереження біологічного різноманіття сьогодні не стала пріоритетною, вірніше, зрозумілою. А це результат її екологічної безграмотності.

Якщо врахувати, що більша частина засобів масової інформації, як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні, підконтрольні в сенсі редакційної політики власникам, засновникам або інвесторам, які, в свою чергу, в певній мірі залежні від тих чи інших олігархічних груп, представлених у владі, то ефективного впливу просвітницької діяльності на цю «еліту» чекати даремно. Тим паче - реагування влади на факти знищення національного природного надбання представниками цієї ж влади.

Згадую роботу заслуженого журналіста, високого професіонала, закоханого у природу рідного краю Миколи Хрієнка, який працював в тодішній газеті «Радянська Україна». На сторінках газети в одному із своїх матеріалів«Як знищували заповідний ліс» мова йшла про вирубку дубів на одному з островів Канівського водосховища, що був переданий з лісового фонду Канівському природному заповіднику, що на Черкащині.

Глибока аргументація фактів, конкретика і адресність причин стали предметом розгляду цього матеріалу у керівництві держави. В результаті Міністр лісового господарства України був звільнений із займаної посади. Також було звільнено начальника Управління лісового господарства області. Ряд заступників міністра та місцеві керівники одержали відповідні догани. В результаті ще багато років сокира лісорубів у природному лісі була під контролем екологів.

За матеріалами М. Хрієнко Львівський обком і облвиконком відмовились від свого фешенебельного оздоровчого комплексу на території заповідника «Розточчя» і публічно передали його під дитячу лікарню-санаторій. 

Звичайно були і інші журналісти, які глибоко розуміли екологічні проблемитого часу, і це розуміння доносили до масового читача. Матеріали в окремих випадках були основою для вирішення висвітлених проблем шляхом прийняття відповідних рішень органами влади.

Майже зникли з традиційних медіа спеціальні рубрики, де можна не лише почути про екологічну проблему, але й ознайомитись з думкою відомого вченого або спеціаліста-практика в цій галузі. На жаль, після озвучення «смаженого» факту у більшості випадків на екрані з’являється так званий «експерт-еколог» із своїм коментарем, який не є спеціалістом в даній проблемі, не має базової освіти, наукового та практичного досвіду в галузі.

Я знаю одного «універсала», якого запрошують майже на всі телевізійні канали як «експерта-еколога» прокоментувати події, висвітлені в репортажі. І коментує він усе: як виникають землетруси у Карпатах, як і чому загоряються торфовища, про ерозію грунтів, всесвітнє потепління, епідемію курячого грипу, африканської чуми, про технології утилізації відходів… Нещодавно він розповідав про негативний вплив на лапки домашніх тварин в містах і чомусь ентомофауну від боротьби із ожеледицею на автомобільних шляхах!

Зверніть увагу, і ви помітите на телеекранах ще кілька подібних «екологів-багатостаночників», в яких аматорське захоплення охороною природи в студентських «зелених» дружинах і патрулях переростає у головну професію – «коментатора-еколога» з будь-яких екологічних проблем та явищ. Як кажуть рибаки, «на безриб’є і рак риба».

Президент ВГО «Асоціація

природоохоронних територій України»,

Заслужений природоохоронець України                                                           М. Стеценко

Детальніше »

Асоціація провела тренінг для регіональних ландшафтних парків

         ВГО «Асоціація природоохоронних територій України» у період з 23 по 27 травня в м. Новгород-Сіверський організувала та провела навчальний тренінг «Організаційні та правові засади діяльності регіональних ландшафтних парків в сучасних умовах» для працівників установ ПЗФ регіонального рівня.

Тренінг відбувся завдяки фінансовій підтримці проекту ЄС «ClimaEast: Збереження та стале використання торфовищ», що реалізується ПРООН в Україні.

Учасники з Чернігівської, Київської, Полтавської, Сумської, Кіровоградської, Вінницької та Донецької областей, серед яких були представники регіональних ландшафтних парків (РЛП) та обласних державних адміністрацій, ознайомилися з різними аспектами та особливостями функціонування РЛП, мали змогу поспілкуватись із досвідченими фахівцями-тренерами і звернутись до них із конкретним запитанням за консультаціями і порадами щодо вирішення тієї чи іншої проблеми.

Під час тренінгу були розглянуті та обговорені такі питання:

Структура тренінгу мала наступний вигляд:

Загальна характеристика законодавчої бази в галузі охорони природи.

Основні нормативно-правові документи в діяльності установ ПЗФ.

Моделі адміністрацій РЛП.

Розробка Положення про РЛП.

Проект організації території РЛП, основні принципи планування та управління.

Менеджмент-планування роботи РЛП.

Організація науково-дослідної діяльності на території РЛП.

Організація та проведеннярекреаційних та еколого-освітніх заходів на території РЛП, створення рекреаційної інфраструктури.

Нормативно-правові засади та напрями екологічної освітньо-виховної діяльності в установах природно-заповідного фонду (РЛП).

Робота візит-центрів.

Особливості організації служби державної охорони на територіях об’єктів ПЗФ.

Взаємодія служб державної охорони установ природно-заповідного фонду з органами Державної екологічної інспекції України та іншими правоохоронними органами, тощо.

Крім викладеного, під час тренінгу відбувалось живе спілкування, обмін досвідом, демонструвалися фото- та відеоматеріали із презентацією установ або окремих напрямків їх діяльності, проводилося обговорення складних робочих ситуацій та способи їх вирішення.

Учасники тренінгу мали змогу відвідати візит-центр Деснянського біосферного резервату в м. Новгород-Сіверський для ознайомлення з прикладом співпраці заповідного об’єкту, влади та освітніх закладів на початковому етапі роботи.

Окрім цього, учасники відвідали Мезинський національний природний парк (Чернігівська область) з метою ознайомлення із роботою адміністрації парку, візит-центру, Мезинського археологічного науково-дослідного музею ім. В.Є. Куриленка, розташованого на території парку тощо.

За результатами тренінгу усі учасники отримали сертифікати про підвищення кваліфікації.

Детальніше »

Заповідна справа і мисливське господарство – партнери чи вороги?

Вороже ставлення людей до створення у них бід боком заповідних природних територій, де забороняється полювати, ловити рибу, збирати гриби та ягоди, а то й взагалі заходити в ліс і купатись у водоймах, нерідко призводить до серйозних конфліктів. Чим суворіші обмеження, тим сильніша протидія місцевих громад і конфронтація. Така ситуація ніяким чином не сприяє розвитку національної мережі заповідних об’єктів, які покликані зберегти і відновити наше природне багатство.

Національні парки та біосферні заповідники мають більш сприятливі умови для того, щоб уникнути цієї конфронтації. В їх межах передбачені спеціальні території з менш суворим режимом охорони, де законодавством дозволяється розвивати різні форми сталого господарювання: рекреації і туризму, сільського і лісового господарства, традиційних промислів тощо. Такі території відносились до зон антропогенних ландшафтів біосферних заповідників та господарських зон національних природних парків.

Ведення мисливського господарства і полювання, яке також дозволялось в цих зонах, розглядалось спеціалістами як важливий і ефективний екологічний регулятор природних процесів і стимулів управління об’єктами живої природи, створення умов для реалізації місцевими громадами свого права на збалансоване природокористування. Але у 2010 році за ініціативою деяких депутатів від комуністів та націонал-демократів чомусь були внесені зміни до Закону про природно-заповідний фонд, якими в господарській зоні національних природних парків та в зоні антропогенних ландшафтів біосферних заповідників мисливство було заборонено. 

Це був період популізму і непрофесіоналізму на всіх щаблях владних структур. Більшість політиків слухали своїх радників, які були далекі від реалій буденного життя і від розуміння суті екологічних проблем. Навіть Президент України публічно погрожував усім заборонити полювання на всій території держави «… щоб олігархи не полювали лисичок на шубки своїм коханкам!». Не здогадувався тоді він, що ті, хто йому радив, через 5-6 років будуть настійливо пропонувати, вже іншим депутатам, заборонити на заповідних природних територіях пасіки.

Оцінку рішення про заборону полювання можна побачити у масових зверненнях спеціалістів, місцевих жителів, місцевих органів влади. Ось деякі з них.

Депутати Хмельницької обласної ради у зверненні до народних депутатів Верховної Ради стверджують, що «… повна заборона полювання на території господарської зони національного природного парку «Подільські Товтри» призвела до загострення соціальної напруги серед населення. Цим рішенням фактично була знята охорона мисливських угідь з боку мисливських товариств. Поля заїжджені автобраконьєрами . До господарської зони національного парку включені майже всі землі Кам’янець-Подільського, Чемеровецького та Городицького адміністративних районів області загальною площею біля 260 тис. га. 

Керівництву області, вченим, мисливським товариствам, депутатам районних рад, населенню не зрозуміло, чому в господарській зоні на землях, які увійшли у національний парк без вилучення в землекористувачів, дозволяється ведення всіх видів природокористування, крім полювання…»

«Більшість місцевих громад негативно ставляться до створення нових заповідних об’єктів, - пише у своїй статті к.б.н. Клєстов М., заступник директора НПП «Нижньосульський», - Із-за того, що в господарській зоні заборонено полювання, мисливські колективи, які мають 25-річні договори на ведення мисливського господарства на землях в межах цих зон, понесли збитки, порушені їх конституційні права. 

Національні парки мають самі визначати заходи із регулювання чисельності мисливських видів тварин, в т.ч. і шляхом проведення під своїм контролем спортивного полювання… »

«Люди, які вносили зміни в законодавство, мабуть, проживають в містах і зовсім не розуміють, що вони натворили для сільських жителів в регіонах, де створені національні парки, - читаємо в листі колективу Мезинського національного парку. - Чисельність диких свиней перевищує норму в 6 разів, поширилась африканська чума, через високу щільність лисиць та єнотовидних собак поширився сказ і вводиться карантин.

Дикі тварини за пошуком їжі йдуть в села і нищать врожаї на землях приватних селянських господарств. Городина, вирощена селянином, є єдиним прибутком для багатьох сімей. Люди з гнівом обговорюють не тільки авторів заборони полювання в господарській зоні національного парку, але й саму ідею доцільності створення національних парків… »

Можна приводити безліч думок з листів людей про цю штучно створену проблему, але результати цієї дії колишніх депутатів-популістів та їх безграмотних «радників» уже сьогодні очевидні:

- на території мисливських угідь браконьєрів на джипах з посвідченнями депутатів, прокурорів, інших «недоторканих» не зменшується;

- поголів’я мисливських видів тварин катастрофічно знижується;

- соціальна напруга в регіонах зростає, а кількість «лозинських» залишається такою ж, якою була. 

Справжні мисливці, які в кращих традиціяхсвоїх дідів та прадідів з покоління в покоління турбуються про збагачення нашої фауни, до цього не мають жодного відношення.

Навпаки, історія свідчить, що у перші роки радянської влади в Україні Товариство мисливців і рибалок було однією з найбільш активних громадських організацій у створенні заповідних об’єктів і територій. Члени товариства усвідомлювали, що природні лісові, лучні, водно-болотні біоценози є домівками не тільки для мисливських видів звірів і птахів, але й для усієї фауни. Тільки за один 1926 рік ними було створено більш як 40 природних заказників. Загальна їх чисельність досягала 300 об’єктів, або 5% вкритої лісомтериторії.

На позачерговому ІІІ з’їзді Мисливців слухалось окреме питання про створення силами членів товариства нових заказників і заповідників.

У первинних осередках набувалась культура ведення мисливського господарства, реалізовувались програми не тільки по збереженню чисельності мисливської фауни, але й збереженню та відтворенню всього біорізноманіття. Мисливці були безапеляційними борцями з браконьєрством.

В державних природних заповідниках полювання завжди було суворо заборонено. Природні заповідники були як «острівцями порятунку», так і центрами активного розведення деяких видів тварин і птахів для подальшої акліматизації їх в мисливські угіддях. Щорічно розселялось до 1000 голів копитних, в т.ч. майже 500 оленів, випускалось в мисливські угіддя до 50 тисяч фазанів та 5000 зайців.

Ще сорок років тому в Україні популяція лося нараховувала в середньому 14-17 тисяч голів! Чисельність дикого кабана і козулі трималася на рівні 60 і 150 тисяч відповідно. Проводилось спортивне полювання на ведмедя, тетерука, рябчика…

Сьогодні вже іде мова про занесення до Червоної книги України лося, чисельність якого трохи більше 3 тисяч голів. На автострадах європейських країн під колесами автомобілів гине козуль більше, ніж наш річний ліміт для ліцензійного полювання. Куди все подівалось? Звичайно ж, винні не мисливці. Повна заборона полювання проблему лише поглибить. Це розуміють спеціалісти.

Відродити мисливське господарство держава буде вимушена. Великим підґрунтям для відтворення цієї природоохоронної галузі мають стати території природно-заповідного фонду, чисельність яких більше 8 тисяч на площі 3 млн гектарів. Вони повинні увійти окремою частиною в майбутню державну програму розвитку сучасного мисливського господарства.

Території природно-заповідного фонду Українського Полісся, в першу чергу, національні парки Шацький, Ічнянський, Деснянсько-Старогутський, «Прип’ять-Стохід», мережа заказників - за природними умовами мають всі можливості в короткі терміни допомогти відновити поголів’я місцевих видів фауни, забезпечити їх розселення в мисливські угіддя регіону. Особливо це стосується копитних видів мисливських тварин. Оптимальні можливості є і для відновлення водно-болотних видів птахів. 

Карпатські заповідні ліси є надійним резерватом мисливських та інших видів тваринного світу. Існуюча система національних природних парків і Карпатського біосферного заповідника має значний потенціал для відновлення чисельності ведмедя, рисі, лісової і кам’яної куниці, карпатського оленя і білки, дикого кота та інших видів тварин і птахів, характерних лише для Карпат.

Окремої уваги заслуговує питання створення центрів вольєрного розведення видів дикої фауни. Заповідні території могли б успішно виконувати функцію відновлення цінних видів хутрових видів звірів, а також таких птахів як стрепет, дрохва, степовий журавель (красавка).

Система заповідних територій в процесі відновлення мисливського господарства дає унікальну можливість враховувати історично оптимальне для кожного виду середовище проживання у відповідній фізико-географічній зоні. Це потребує значно меншихфінансових затрат і ресурсів. Досвід такої роботи є в біосферному заповіднику Асканія-Нова та Азово-Сиваському національному парку.

Неприпустимо і помилково було б розглядати території природно-заповідного фонду як заповідні острівки, відірвані від соціального і економічного середовища, всередині якого вони існують. 

У господарських зонах національних парків, зонах антропогенних ландшафтів біосферних заповідників є всі умови для розвитку сталих форм мисливського господарства і полювання.

Які правові і організаційні умови для забезпечення розвитку мисливського господарства і полювання на територіях установ природно-заповідного фонду?

Управління біосферними заповідниками та національними природними парками здійснюється їх спеціальними адміністраціями. До їх складу входять наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування (ст. 12 Закону «Про природно-заповідний фонд»). Крім того, за кожною з цих установ закріплений науковий куратор. Як правило, це науково-дослідний інститут НАН України, який працює в регіоні розташування заповідної установи з проблем охорони довкілля.

Науковий потенціал та наявна служба державної охорони разом дозволяють забезпечити відновлення чисельності мисливських видів тварин на рівні, неможливому для жодної іншої організації області, не говорячи вже про громадські мисливські товариства.

Біосферні заповідники і національні природні парки мають у штаті від 70 до 270 співробітників, в деяких з цих установ служби державної охорони нараховують 100-120 інспекторів. Для реалізації цього потенціалу необхідно:

1. Покласти на дирекції біосферних заповідників та національних природних парків функції регулювання і контролю ведення мисливського господарства і полювання, відтворення, розселення, використання мисливських тварин, збереження та поліпшення стану мисливських угідь на територіях цих установ.

2. Дозволити (не зобов’язати) дирекціям біосферних заповідників та національних парків ведення рекреаційної діяльності, мисливського господарства і полювання, непромислового рибного господарства спеціальними підрозділами своїх адміністрацій. Іншим землевласникам, землекористувачам, установам, організаціям і громадським об’єднанням дозволити здійснення цих видів діяльності на підставі укладених угод з дирекцією. Місцеві громади, організації, підприємці та інші суб’єкти господарської діяльності, які зареєстровані і вже діють на території біосферного заповідника або національного парку мають першочергове право на укладання таких угод.

3. Порядок і особливості здійснення цих видів діяльності затверджуються спеціальним уповноваженим органом державного управління в галузі організації охорони та використання природно-заповідного фонду.

При зацікавленості держави в реанімації мисливського господарства не складно буде внести зміни та доповнення до ст. ст. 18, 21, 22 Закону України «Про природно-заповідний фонд Україи».

Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                               М. Стеценко

Детальніше »