понеділок, 22 грудня 2014 р.

Степові заповідники у зоні військових дій

В. І. Гетьман,
Київський національний університет
 імені Тараса Шевченка,
кафедра землезнавства та геоморфології,
доцент, кандидат географічних наук

Степові заповідники у зоні військових дій

Люблю тебе, гіркий мій степе,
Солончаки та полини!

Борис Мозолевський

Пейзажна гармонія степу і відблиск зірок на нічному небі, незрима присутність Чумацького шляху, терпкий запах гіркого полину і духмяного чебрецю кличе тих, кого на все життя полонила безмежна велич простору і принишкла загадковість минулих подій. Тут на дикому коні гарцювала козацька воля, блискавками проносились вершники, ламались довгі списи і стогнали схрещені мечі, падали у високу траву пощерблені шаблі…
Український Степ - прадавня і свята земля, сива історія якої заглиблюється на цілі тисячоліття. Український етнос укорінюється до витоків світової цивілізації, що ведуть до легендарних першодержав – Аратти, Оріяни (середина 2 тис. до н. е.), Артанії (VII –VIII ст. н. е.) і, вже пізніше (ХVI –ХVIII ст. н. е,) першої козацької республіки  - Запорозької Січі.  Велика енергетична  сила таїться у цій землі.
Починаючи з трипільських, а то й давніших - індо-арійських часів, тут закладалися основи менталітету українців. На безкраїх степових просторах відбувався розвиток культури, побуту і світогляду наших пращурів, народився волелюбний дух українського народу, його самосвідомість. Територію степу у межах сучасної України в історичний час населяли кіммерійці, прадавні слов’яни, тиверці, уличі, здіймали пилюку кінськими копитами скіфи, сармати, гуни, половці. Природу степу вони магічно обожнювали.
На сьогодні степова природна зона складає 41,5 % території України. Декілька століть назад степ був безкраїй як море. На сьогодні доля степового ландшафту трагічна. Його історична та біосферна роль нами неусвідомлена і залишається непізнаною. Степ як природна екосистема та екологічна ніша живої матерії на грані зникнення. Жодна з природних зон за останні 150 років не зазнала таких катастрофічних змін як степова. До загибелі останніх островків біотичного різноманіття степу – один лише крок. Якщо не залишиться їх у степових заповідниках, бачитимемо степ тільки на картинах і фотографіях.
Як не дивно, чимала частина степових заповідних територій знаходиться саме в найбільш індустріалізованому районі – Донбасі. Внаслідок військових дій вони знаходяться зараз на межі фактичного знищення.
Решта територій високої категорії заповідання розміщені у Херсонській (біосферний заповідник “Асканія-Нова”) і Миколаївській (природний заповідник “Єланецький степ”, національний природний парк “Бузький Гард”) областях.
Більш ніде в Європі подібного первинного ландшафту Степу не збереглося. Однак не видно активних дій щодо загрози степовим заповідникам України від європейської природоохоронної спільноти, організацій ООН - з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), з навколишнього середовища (ЮНЕП), Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів (МСОП), Всесвітнього фонду дикої природи (ВВФ) та ін.
У міру обсягу статті розкажемо про території Луганського та Українського степового природних заповідників і військові дії, які там відбувалися.
Луганський природний заповідник організовано в Луганській області згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. № 568 у складі двох відділень: перше - “Станично-Луганське”, або “Придінцівська заплава” (494 га, Станично-Луганський район) і друге - “Стрільцівський степ” (494 га - Міловський район). У 1975 р. було створено третє відділення – “Провальський степ” (587,5 га – Свердловський район). Тобто, з часу створення заповідник презентує кластерний (роз’єднаний) тип природно-заповідних територій.
При оголошенні площа заповідника складала 1575, 5 га. Пізніше була низка розширень його площі. На початковому етапі заповідна площа складала 1607,57 га, включаючи: відділення “Станично-Луганське” – 498 га; “Стрільцівський степ” – 522,07 га і “Провальський степ” (587,5 га).
На другому етапі згідно з Указом Президента України від 21.04.2004 р. № 466 розширено “Стрільцівський степ” заповідника на 501,7 га за рахунок земель Великоцької сільської ради та Стрілецького кінного заводу у Міловському районі. Загальна площа заповідника стала складати 2109,27 га.
На третьому етапі згідно з Указом Президента України від 17.12.2008 р. № 1169 заповідник було розширено на 3281 га за рахунок земель Трьохізбенської та Гречишкинської сільрад Слов’яносербського та Новоайдарського районів Луганської області. Як наслідок, організовано четверте відділення заповідника – “Трьохізбенський степ”.
У кінцевому підсумку загальна площа Луганського природного заповідника стала складати 5390,27 га. Для чого так детально описано процес становлення заповідника? - Щоб було видно як у нинішньому розораному, українському степу по крупинці, крихта за крихтою, збирали заповідні ділянки. Що маємо на сьогодні? – Внаслідок військового конфлікту на сході України заповідник майже розвалено. За словами колишніх його директорів Т.В. Сови (у телефонній розмові з м. Харкова) і В.Ю. Бондарєва, приміщення адміністрації у смт. Станично-Луганське-2 та машинний парк проросійськими бойовиками пограбовано. Забрано комп’ютери, автомобілі (“Газель”, УАЗ). Були погрози життю працівників заповідника.
Підпорядкований Луганський природний заповідник Національній академії наук України.
Усі вище згадувані відділення заповідника розташовані в північностеповій підзоні, але в різних провінціях (краях) лівобережного степу України. У заповіднику зростають цілинні різнотравно-злакові, типчаково-ковилові степи, заплавні та байрачні ліси. Фітоценотичне різноманіття представлене формаціями лісів, чагарників, степів, лук, боліт, а також прибережно-водною рослинністю.
 Придінцівська заплава
Відділення “Станично-Луганське” (“Придінцівська заплава”) (498 га) знаходиться в межах заплави і першої надзаплавної тераси лівого берега р. Сіверський Донець, 25 км північніше м. Луганська (раніше ця територія входила до зеленої зони навколо обласного центру).
У природно-ландшафтному відношенні “Придінцівська заплава” - це південь Задонецько-Донської північностепової провінції (ландшафтна область Старобільського степу). Більше половини території зайнято лісами (дубовими, вербовими, чорновільховими, культурами сосни). Велику площу займають луки і піщані степи. Різноманіттям відзначається водна рослинність р. Сіверський Донець. Флора судинних рослин включає ендемічні види, приурочені до пісків: зірочки борові (Gagea pineticola Klok.), юринея донська (Jurinea Cass.), козельці донські (Tragopogon tanaiticus Artemcz.), житняк донський (Agropyron tanaiticum Nevski).
Одним із завдань створення цієї заповідної ділянки була охорона рідкісного виду ссавців – хохулі звичайної (Desmana moschata Linnaeus), віднесеної до Червоної книги МСОП. Останнім часом цей вид у заповіднику не відмічається.
Через територію відділення, зокрема через смт. Станично-Луганське, проходить лінія фронту в зоні АТО. Про яке дотримання Закону України “Про природно-заповідний фонд” (абсолютна заповідність, заповідний режим тощо) тут може йти мова? Територія відділення замінована.
Відділення “Стрільцівський степ” (1023,77 га) знаходиться найпівнічніше, біля с. Криничного Міловського р-ну, 12 км на південь від залізнодорожної станції Чорткове. Його територія належить також до ландшафтної області Старобільського степу.
У геоморфологічному відношенні північно-східна частина Луганської області, де знаходиться Стрільцівський степ, займає відроги Середньоруської височини з ерозійними формами рельєфу. Територія відділення - вирівняна плакорна ділянка, по периферії розчленована відносно неглибокими балками.
Серед степової рослинності, по схилах балок у травні – червні буяє сріблястими султанами, ледь похитуючись від легкого подиху вітру, ковила (Stipa L.). Її тут декілька видів. Співучасником цієї природної гармонії обов’язково є красень типчак (костриця борозниста, Festuca rupicola Heuff.). Вони складають основу дерниннозлакових угруповань.
Однак домінують у Стрільцівському степу кореневищні злаки: стоколоси прибережний (Bromopsis riparia (Rehm.) Holub) і безостий (B. inermis (Leyss.) Holub), пирії повзучий (Elytrigia repens (L.) Nevski) і середній (E. intermedia (Host) Nevski), тонконіг вузьколистий (Poa angustifolia L.).
Характерним для території відділення є поширення чагарникових степів з домінуванням карагани кущової (Сaragana frutex (L.) C. Koch). Пройти крізь зарості карагани дуже важко, бо частина прилистків перетворилася в гострі колючки. Звідси друга назва рослини - дереза.
З тваринного світу важливим об’єктом охорони у відділенні заповідника є ба(й)бак (Marmota bobac).

Стрільцівський степ, слава Богу, знаходиться на контрольованій українськими військами території і не зазнав військових дій.
Відділення “Провальський степ(587,5 га) розміщене на північно-східному схилі головного вододілу Донецького кряжу у межах Донецької північностепової провінції (ландшафтна область - Донецький височинний степ). Це південна частина Луганської області. Складається територія відділення з двох близько розташованих ділянок: Калинівська і Грушівська.
 Провальський степ
Калинівська ділянка займає вододільне плато біля місця злиття рік Провалля і Калинової, недалеко поселення Калинник і має доволі складну конфігурацію, зумовлену проходженням більшої частини меж по долинах малих річок. Грушівська ділянка займає погорбовану рівнину біля поселення Майське. Вона має форму трапеції, східна сторона якої проходить балкою Грушева і співпадає з російсько-українським кордоном.
Рельєф території глибоко розчленований, пасмово-улоговинний, з розвиненою яружно-балковою мережею, численними відслоненнями пісковиків і глинистих сланців. У ярах і балках зростають байрачні діброви.
Серед степової рослинності домінує типчак. Тут зростають всі види ковили рівнинної України. Таке багатство локальної флори виявлено тільки у Гранітно-степовому Побужжі (національний природний парк “Бузький Гард”) на Миколаївщині. Але тільки у Провальському степу відома ковила відмінна. У флорі відділення серед ендемічних видів представлені також громовик гранітний (Onosma graniticola Klok.), ранник донецький (Scrophularia donetzica Kotov) та ін.
На території відділення  під час АТО велись бойові дії. Вона піддавалась обстрілам з російської сторони. Від пожеж Провальський степ горів, майже знищена (вибухами снарядів) Грушівська ділянка. Бойовиками так званої Луганської народної республіки (ЛНР) схили балок заміновані. Дивно, що Київський еколого-культурний центр і його голова В. Борейко про це не знають. А більш ймовірно, що знають. Тоді чому мовчать і не організовують відповідні антивоєнні акції? – Замість того його активісти палять сіно біля стін Мінекології в знак протесту проти сінокосіння у заповідниках. Ясна річ – косити у заповіднику аморально. Але ще більш аморальними є вибухи снарядів і бойові дії на заповідній території. Можливо, така антивоєнна пасивність є не чим іншим як прикритим проросійським шовінізмом?

Відділення “Трьохізбенський степ” (3281 га) становить собою ділянку придонецького піщаного степу у комплексі з листяними гайками на піщаній арені Сіверського Дінця. У фізико-географічному відношенні Трьохізбенський степ належить до ландшафтної області Старобільського степу.
                Ключовими об’єктами охорони у відділенні з представників фауни є сліпушок (сліпачок) звичайний (Ellobius talpinus Pallas) та ящірка різнобарвна, або піщана (Eremias arguta).
                На території відділення, що знаходиться зараз у прифронтовій зоні, також велися бойові дії. Повсюди розкидано багато снарядів (мін), які не вибухнули. Степ трансформовано бойовою технікою.
Подібна, якщо не гірша, ситуація і в другому природному заповіднику на Донбасі – Українському степовому, що також розкиданий окремими масивами (як і Луганський) у різних місцях Донецької області. Заснований він 22 липня 1961 року. Включає чотири відділення: “Хомутівський степ”, “Кам’яні могили”, “Крейдяна флора”, „Кальміуське”. Адміністрація заповідника знаходиться у Хомутівському відділенні - с. Самсонове Тельманівського району.
                За її інформацією найбільше постраждало відділення  „Кальміуське”, де ціле літо йшли бої, вся територія перерита вибухами снарядів.  Частина території (біля 400 га) “Крейдяної флори” замінована, кілька раз були пожежі. Хомутівський степ частково (біля 30 га) також заміновано. Усі ці три відділення знаходяться у зоні так званої Донецької народної республіки (ДНР). Відділення “Кам’яні могили”, розташоване на межі Донецької і Запорізької областей, в зону АТО не попадає.
                 Відділення “Хомутівський степ” (1030,4 га) розташоване у межах Приазовської берегової низовини, на лівому березі р. Грузький Єланчик. На вододілі між Климушанською та Брандтівською балками знаходиться абсолютно заповідна ділянка. Земля ніколи не бачила залізного плуга (традиційно, віками випасали коней).
Надзвичайно буйне і багате у заповідному степу різнотрав’я з кінця квітня, у травні-червні надає йому особливої чарівності. Хоча зелень тут появляється ще вкінці березня. Протягом вегетаційного періоду ландшафт Хомутівського степу декілька раз змінює свій фізіономічний аспект в залежності від того, які квітують рослини. Першими на бурувато-зеленому фоні минулорічної рослинності ефектно виділяються, прикрашаючи степ, білувато-лілові плями шафрана сітчастого (Сrocus reticulatus). Пониженнями, довкола степових кущів, голубу кайму утворює проліска сибірська (Scilla sibirica). У першій половині квітня палахкотить вогнем горицвіт волзький (Adonis wolgensis), на золотому фоні якого окремими голубими острівками (вапнякові виступи) квітує гіацінтик Палласів (Hyacinthella pallasiana). У другій половині квітня розцвітають півники понтійські (Iris pontica), створюючи бузково-жовтий аспект на відслоненнях, а також тюльпан Шренка (Tulipa schrencii) – квітки червоні, рідше жовті або білуваті.
Незабутнє враження справляють у травні десятки гектарів яскраво-червоної півонії тонколистої (воронцю) (Paeonia tenuifolia). Латинська назва цієї пречудово квітучої рослини походить від прізвища старогрецького лікаря Пеона, який, за легендою, лікував її корінням людей.
Багряні куртини півонії тонколистої заворожують. Божа краса! Квітки великі (до 8 см у діаметрі) горять, палахкотять криваво-червоними пелюстками на зеленому ізумруді посічених нитковидних листків.
Особливо красивий степ у червні. З кінця травня – на початку червня на сріблястому (ковиловому) фоні серед різнотрав’я виділяються сині барви шавлії пониклої (Salvia nutans). Це море ковили з білими кулями катрану татарського (Crambe tatariсa) та блакитними плямами льону австрійського (Linum austriacum).
                З середини червня степ набуває барвистого аспекту. З часом посилюється рожевий відтінок завдяки цвітінню еспарцета донського (Onobrychis tanaitica),  залізняків бульбистого і колючого (Phlomis tuberosа і Ph.pungens). До кінця місяця  переважає поєднання жовтого кольору - люцерна румунська (Medicago romanica), підмаренник руський (Galium ruthenicum) з рожевим - в’язіль барвистий (Coronilla varia).            Пізньої осені степ ще більше буріє.
Відділення “Кам’яні могили” (389,2 га) – мініатюрна “гірська країна” у Приазов’ї. Знаходиться вона на межі Запорізької (Куйбишевський р-н) і Донецької (Володарський р-н) областей, простягаючись вздовж правого берега річки Каратиш.
Назва “Кам’яні могили” пов’язана не з антропогенними похованнями, а з геологічною будовою території, складеною кристалічними пасмами, які в багатьох місцях скелястими горбами виходять на денну поверхню. За аналогією з древніми курганами й одержали Кам’яні могили (ще років 200 назад) свою назву.
У “Кам'яних Могилах” вражає надзвичайне різноманіття місцезростань рослин, зумовлене, звісно, складною топографією поверхні.
Перш за все репрезентує заповідну територію петрофітний (від гр. петрос - камінь) варіант різнотравно-типчаково-ковилових степів. Поверхня скель вкрита накипними лишайниками. Захоплення і подив викликають у невеликих впадинах галявинки косариків (Gladiolus), а весною – золотисті віночки авринії скельної (Aurinia saxatilis), що вінчають верхівки “могил”.
Деревій голий (Achillea glaberrima), крім “Кам’яних могил”, більше ніде в Україні не зустрічається. Тут, на гранітних скелях та в їх розколинах, він знайшов останній прихисток.
На місці “Кам’яних могил” у 1223 році відбулася відома “битва на річці Калці“ руських дружин князя Мстислава Романовича з татарськими загонами Чінгісхана, після якої вони прийшли на Русь у 1239 році під орудою Батия.
За версією академіка Кудряшова (1954 р.) біля самих “Кам'яних Могил” був розташований укріплений табір київського князя. Битва відбулася наприкінці травня, на початку червня і завершилася поразкою війська русичів та половців. Втрати русичів були величезні. Тільки кожен 10 воїн повернувся з того походу назад, до Київської Русі.
Щось подібне спостерігаємо тепер на Донбасі. Східний напрямок вторгнень на землі України склався історично. Звідти час від часу приходили кочові народи. Хвиля за хвилею загарбницькі вторгнення залишали слід у вітчизняній історії. Україну ще в середні віки на європейських картах позначали як Сарматія. Земля степової України геополітично ставала “прохідним двором історії”, вона дійсно “витоптана слідами всіх народів”.
Зараз генетичний код сарматів, аварів, монголо-татар і т.д. проявився у проросійських бойовиків. Це ті самі завойовники, тільки в сьогоднішніх камуфляжах.
Відділення  “Крейдяна флора” (1134га) створене 14 липня 1988 р. Розпорядженням Ради Міністрі УРСР. Це єдина значна за розміром заповідна ділянка крейдяної (кретофільної) флори на території України.
                Заповідне відділення розташоване на північному сході Донецької області, на схилах високого правого берега р. Сіверський Донець, поблизу с. Крива Лука, між с. Закітне (Краснолиманський р-н) і с. Піскунівка (Слов’янський р-н). Територія сильно розчленована яружно-балковою сіткою. Перепади висот досягають 50 м.
                Рослинний покрив представлений головно різнотравно-злаковими фітоценозами з кострицею борознистою (Festuca sulcata), пирієм повзучим (Elytrigia repens), ковилами Лессінга і волосистою, тирсою (Stipa Lessingiana, S. capillata), шавліями пониклою та степовою (Salvia nutans, S. stepposa), стоколосом прибережним (Bromus inermis). Тут велика кількість кретофільних видів, які занесені до Червоної книги України: дрік донський (Genista tanaitica), смілка крейдяна (Silene cretacea), чебрець крейдяний (Thymus calcareus) тощо.
         Значне місце у цьому відділенні посідають ліси (344 га), половина яких приходиться на червонокнижну сосну крейдяну, а друга – на байрачні діброви. Український степовий природний заповідник – єдиний в Україні, де ці типи лісів охороняються.  
„Кальміуське” відділення (579,6 га) знаходиться у Тельманівському районі Донецької області. Геологічна будова подібна до “Кам’яних могил”, так як пов’язана з породами Українського кристалічного щита, що виходять на поверхню не тільки по річковій долині, але й на вододілах. Ґрунти переважно чорноземи звичайні малопотужні на алювії граніту та чорноземи звичайні малопотужні на карбонатному лесовидному суглинку. Рослинність – лучно-степова та справжньостепова з великою групою петрофітно-степових видів.
Тільки у цьому регіоні гніздиться журавель степовий (Grus grus). Звичайними видами стали: сіра та рижа чаплі (Ardea cinerea, A. purpurea), сіра качка, або нерозень (Anas strepera), фазан (Phasianus colchicus), сіра куріпка (Perdix perdix), перепілка (Coturnix coturnix), соловей звичайний, або східний (Luscinia luscinia). З хижаків зустрічаються: тетерев’ятники (яструб великий, A. gentilis), перепелятники (яструб малий, Aссipiter nisus), дербники (Aesalon columbarius), вухаті сови. Дуже багатий світ комах (ще недостатньо вивчений).
В контексті вище сказаного хочеться процитувати слова відомого у світі політика Джавахарлала Неру, який з часу утворення незалежної Індії (1947 р.) до смерті (1964 р.) беззмінно займав пост прем’єр-міністра і міністра закордонних справ цієї держави. Д. Неру говорив: “Війна є запереченням істини і гуманності. Справа не тільки у вбивстві людей, оскільки людина повинна так чи інакше померти, а у свідомому і затятому поширенні ненависті і брехні, які мало-помалу прививаються людям”.
                Зі студентської лави відомо, що війна є засобом вирішення спірних питань, якщо не вдається мирним, дипломатичним. Однак, війна, як дурна куля, великого розуму не має. Перш за все, здорового глузду лишилися ті, хто її провокує. Не кажучи про тисячі безневинних загиблих, зокрема дітей, знищено на мільйони людського добра (будинки, споруди, залізниці - інфраструктура). Хтось колись це будував, створював, шпарував. Тепер знайшлися такі, щоб пустити все це нанівець. Руйнувати накоплене людською працею – це неперевершена дурість і Божий гріх.
Кому вигідна війна? Тим, хто гине на фронті за патріотичну ідею? Ні. Це герої, найкращий, елітний (репродуктивний) прошарок українського (етнічного) суспільства. Вигідна тим, хто завдяки війні думає збагатитися і тим, хто прагне дешевої популярності в суспільстві. Одне й друге заслуговує на осуд. І третє, найгірше: злиденне, доведене до відчаю життя, безробіття змусили багатьох взятися за зброю і спробувати ціною власного життя поліпшити своє існування. Тут “винна” суспільно-економічна (соціальна) система (ті, хто її створював у часи “перебудови”), що до цього (катастрофи на Донбасі) і призвела.
                Війна – це не вираження високого інтелекту і моралі. Вона відкидає нас (переносно) у кам’яний вік. Неандертальці, кидаючи камінням, нищили (спільно з кліматичними змінами) велетенських тварин (мамонтів, печерних ведмедів тощо). У них також не було іншого виходу – треба було виживати. Як влаштувати світ, щоб люди (у переважній більшості) прагнули більше читати, слухати музику, захоплюватися живописом, бігати зимою на лижах і т. д. Коли панують духовні запити, потреба у війні відпадає, вона стає не вигідною. Вона виникає з перемогою споживацьких інтересів.
                Заслуговує уваги у цьому відношенні трипільська енеолітична культура, представники якої протягом двох тисяч років існування (ІV-ІІІ тис. до н.е.) рідко вступали у військові сутички. На місці їх поселень мало слідів, що вказували б на вбивства людей (лук і стріла існували вже з часів мезоліту).
Ще пару уроків історії, які би треба було знати сьогодні. Не олігархи  повинні ставати президентами, приходити до влади і керувати країною. Подібна місія – за мудрими, обдарованими розумом і людськими чеснотами вихідцями з народу. Ще за часів Київської Русі громадою керували віче на чолі зі старцями-мудрецями (які й гадки не мали про корупцію).
Хто правив у давній Аратті – першому державному утворенню на теренах України? – Волхви,мудреці. Навіть для того, щоб тримати підлеглий народ в енергетичній напрузі вони організовували (в окремих випадках) самоспалення на величезному багатті велелюдно, перед усім натовпом. Щоб підняти дух народу, віддавши себе на самопожертву, підкресливши важливість того, заради чого вони віддають дорогоцінне життя.
У війні римлян з даками, що жили у межах нинішньої Румунії (пращури румун) мала місце така історія. Щоб перемогти горсткою племені величезне військо римлян (тоді вже розбещене), вождь даків зібрав все населення над високою прірвою і з неї, несучи на руках, кидає тіло єдиного сина на гострі біля її підніжжя мечі, віддавши в жертву богам своє останнє. Дух народу піднявся миттєво і в битві даки перемагають римську арміє легіонерів. Дещо подібне знає і наша історія з часів гайдамаччини. Сотник Іван Гонта заради загальної справи (віри, енергетики народу) вбиває своїх синів.
У середньовічній Литовській державі князі Гедиміни вважали за обов’язковий атрибут влади – скромність. Приходилось бувати у Литві, зокрема у Тракайї - князівській резиденції. На стінах замість килимів висить зброя, на долівці – запашне сіно. Ніякої розкоші. Тобто майже аскетичне життя. Тоді як підлеглий народ мав жити краще за князя.
У нинішньому світі (не тільки в Україні) все навпаки. Коли б така система державної влади існувала сьогодні, то ніякий пройдисвіт туди б не йшов. Бо там не було б “корита”. І не кожний на таке скромне життя згодиться. До влади у такому випадку йшли б тільки порядні і розумні люди, для яких служити народу – найбільша честь і сенс життя. 
Який у нас найбільший дефіцит? – Мудрий керівник, мудрий депутат, загалом – мудрість. Мудрість як інтегральна категорія включає поняття розуму і добра. Мало бути розумною людиною. Треба бути ще добрим, гуманним. Перманентною властивістю розуму, - говорив І. Кант, - є добро. Розум, позбавлений добра, - за словами В.І.Вернадського, - приречений на загибель. Що таке добро, доброта (як риса характеру)? – Це згода волі з совістю, – говорить древня китайська мудрість. А що таке совість? – Це страх перед Богом і людьми. Зазначені істини повинні знати і пам’ятати ті, хто хоче і вже взявся вершити долі простих людей.
                Недарма давні русичі свого князя Ярослава назвали Мудрим. Водночас свій храм він возвеличив Софіївським у честь мудрості (грец. sophia – мудрість). Яскравим втіленням народної мудрості в Україні завжди були приказки, прислів’я, поговірки тощо. Про розумного в народі говорили: скаже як зав’яже. Тобто поняття мудрості в нас має глибоке національне коріння. Водночас у Cтародавньому Римі словом “sapiens” римляни позначали розумний, холодний розрахунок, без особливого тепла і доброти. Античні греки поняття мудрості розуміли ширше і глибше (з певним гумором). У них навіть богинь мудрості було три: Афіна, Афродіта і Гера. Але пальму першості все ж віддавали Афіні.
                Древньокитайський мислитель, один з творців філософії і релігії даосизму Ян Чжу (біля 440-360 або 414-334 рр. до н.е.), автор трактату “Ле-цзи”, справедливо вважав, що кожний, хто прагне слави, повинен бути безкорисним. Він іде до влади, одіваючи на голову терновий вінок. Для нього не існує особистого, він вже не належить собі, а тільки людям. Найбільше багатство такої людини – безсмертя у пам’яті народу, а стиль життя – пекельна праця на користь суспільства.
                Відправним поняттям даосизму є Дао – недоступне пізнанню начало, яке неможливо виразити словами (за І. Кантом – трансцендентне “річ у собі”). У ньому воєдино втілені буття і небуття та вирішуються всі протиріччя. Мудрий правитель, який сповідує істини Дао, повинен ощасливити народ, навернувши його до чистоти (помислів), простоти (в діях, поступках) тощо.
                Дао означає шлях людини, оснований на моралі, тобто моральна поведінка, моральний суспільний і державний порядок. Що таке мораль? – Розум серця, - відповідає великий німецький поет, прозаїк і мислитель Генріх Гейне. Його співвітчизник, об’єктивний ідеаліст Георг Гегель під мораллю, моральністю розуміє розум волі. Воля - сила духу, сила характеру. Для прикладу - твердість характеру (самопожертва) японців у Другій світовій війні  (Пірл-Харбор). Неспроста ще один класик німецької філософії Артур Шопенгауер свою коронну працю так і назвав Світ як воля та уявлення.
                Яка мораль війни, зокрема нинішньої у Донбасі? – Почитайте, погортайте сьогоднішню періодичну пресу. Вона вся просякнута темою війни. По телебаченню мало не щодня бачимо похорони молодих хлопців. Але найбільше страждає безневинне – діти. Так от, пропоную пару кадрів з жорстокої дійсності війни. Перший – тринадцятирічний хлопчик у Луганській області закриває собою від вибуху снаряда маленьку сестричку. Сам гине (смерть наступила миттєво), врятувавши друге життя. Дитячий героїзм!? Вдумайтеся, люди добрі. Що воно, те хлопча, тоді відчувало? Не треба Матросова на фронті на фронті Другої світової. Другий – діти гинуть, граючи мирно в футбол, від обстрілу спортивної площадки у Донецьку. Розкидані курточки, метрова яма від вибуху. Таке хтось пам’ятає, коли ми, зараз дорослі, малими також грали у футбол? А вони, двоє хлопчиків, мали право ще довго жити. Життя – найдорожчий божий дар на Землі. Як зрозуміти невимовне горе батьків, їх пекучий плач? Ради чого політики (крикуни на майданах) і військові в зоні так званого (вже нелогічного ) АТО приносять у жертву (невідомо кому) дитячі життя?
Великий китайський мислитель, основоположник державної релігійної доктрини – Конфуцій (що жив біля 551 – 479 р. до н.е.) говорив: “З усіх злочинів найбільш тяжке – це безсердечність”. Дійсно, не має доброти і людського серця в тих, хто вбиває на війні (і керує цим). Не кажучи про порушення (чи незнання) одної із десяти Божих заповідей. Ясна річ, що на війні закони мирного часу не діють. Вибачте, ще один кадр про безсердечність війни. Молодий солдат після обстрілу в зоні АТО знімає бронежилет і сідає на краю бліндажа читати Біблію. В цей час лунає черговий вибух і сліпий (чи кимось зверху направлений) осколок влучає прямо в серце. Питається: де тут справедливість?
                Хто в цьому перш за все винен? – Ще з початків нашої незалежності, коли почалися нескінченні (перманентні) економічні кризи, коли нагальною ознакою життя стало безробіття, бездуховність (з корінням радянських часів) стало ясно одне, що все те, що ми спостерігали, закінчиться погано. Перед очима всіх нас образ молодих хлопців: в одній руці пляшка пива, в другій сигарета, з рота – що слово, то мат. Ці молоді люди просто (безневинно) тинялися без роботи, без виховання і без належної освіти. На сьогодні їм дали роботу, дали заняття – вбивати одне одного (у певній мірі за плату, що не коштує життя). Адже ні державні діячі, депутати, ні багаті бізнесмени своїх дітей (навчених за кордоном і зараз там – на проживанні) на війну не відправляють. За рахунок простих людей відстоюють свої честолюбні і по великому рахунку економічні інтереси. 
Невже починається Третя світова війна? Підступна, підла і, можливо, остання для людей. Якщо земна куля не розлетиться від ядерних вибухів, то життя на ній залишиться. Тільки яке? Чи не стане подібною доля людини, як найбільш поширеного нині біологічного виду, до трагічного зникнення (65 млн. років тому) мезозойських гігантських плазунів – ящерогадів, від яких залишився єдиний сучасний вид – карликовий динозавр (гатерія). Зустрічається він на віддалених від “цивілізованого” світу островах біля Нової Зеландії і віднесений до Червоної книги Міжнародної спілки охорони природи і природних ресурсів (МСОП).

Чи будуть у майбутньому люди жити без війни? Чи стануть вони розумними і добрими жителями на Землі? Адже приходимо у цей світ тимчасово, а відходимо у вічність, не беручи нічого матеріального. Залишаємо про себе тільки добру, або  погану пам'ять.

субота, 13 грудня 2014 р.

ОБЕРЕЖНО - НЕПРОФЕСІОНАЛІЗМ


М.Стеценко
Заслужений природоохоронець України,
Відмінник заповідної справи України

ОБЕРЕЖНО - НЕПРОФЕСІОНАЛІЗМ

 Не зміг пройти повз чергового скандального опусу на сайті www.ecoethics.ru/old   від 27.11.2014 року під назвою «Звіряче нутро екофеодалізму».
         Приведені ганебні явища бракон’єрства дійсно були невід’ємним маркером колишньої партійно-адміністративної системи. Полювали всі вожді, від Леніна до Андропова. Для них створювались всі умови, в т.ч. і закриті території, із спеціальним статусом «заповідно-мисливське господарство». І всі розуміли, що для людей воно «заповідне», а для керівників – «мисливське».
         До речі, в Україні діяли тоді чотири мисливських товариства, сотні тисяч мисливців полювали на тварин та пернату дичину.
         Необізнаний з минулим читач цієї публікації може уявити собі «Молоду гвардію» на чолі з В.Борейко, члени якої в багажниках автомобілів, через дірки в парканах, «повзком» і «перебіжками» через лісові хащі та водні перепони проникали у заповідні мисливські угіддя, знищували мисливські вишки, били електроліхтарі, фотографували мисливців-вождів та «тварин із зв’язаними ногами»… Повірте, було далеко не так.
         В той же час необхідно віддати належне В.Борейку і членам студентських дружин у формуванні екологічної свідомості населення, проведенню різних екологічних акцій, семінарів, видавничій діяльності. Біля 30 років я знайомий з ним і, незважаючи на відмінність у поглядах на деякі питання розвитку заповідної справи в сучасних умовах, ціню і шаную.
         Саме за поданням Державної служби заповідної справи  В.Борейко став Заслуженим природоохоронцем України. Але перебільшувати роль В.Борейка в створенні заповідної галузі в незалежній Україні було б перебільшенням. На таку оцінку я маю повне право.
Я займався конкретною справою – створював національну мережу заповідних об'єктів, під моїм керівництвом було створено біля 40 національних природних парків і заповідників, 6 - міждержавних,  більш як 3 тис.об’єктів і територій ПЗФ площею біля 1,7 млн.га. До речі, заповідно-мисливські господарства, як категорія була ліквідована, коли я очолював управління заповідними територіями, а не за ініціативи В.Борейка, як це говориться в публікації.
         Але мова не про минуле. Мене хвилює той факт, що останнім часом в Україні активізувалась діяльність деструктивних сил, як правило далеких від сучасних світових тенденцій розвитку заповідної справи. Не маючи практичного досвіду, відповідних наукових знань і авторитету серед спеціалістів  в галузі заповідної справи, вони намагаються нав’язати суспільству своє бачення відносно вирішення проблеми збереження біологічного різноманіття на територіях національної системи заповідних об’єктів.
         При цьому ігнорується  багаторічний досвід європейських країн, результати наукових досліджень, вітчизняних вчених, рекомендації НАНУ і УААН, наш досвід набутий в цій галузі за роки незалежності. Ці спеціалісти, як правило, не несуть ніякої відповідальності, спираючись на старі догми Російської школи «абсолютної заповідності», намагаються нав’язати свою точку зору. Цим відволікають керівників установ природно-заповідного фонду від виконання своїх обов’язків, чіпляючи при цьому «ярлики» на чесних, відданих заповідній справі людей, погрожуючи їм звільненням і т.п.
         Особливо це стосується національних природних парків і біосферних заповідників.
         Візьмемо один приклад – Азово-Сиваський національний природний парк. Що ми читаємо у наведеному «опусі»?
         «…щойно повернувся з Азово-Сиваського нацпарку помічник народного депутата Голуба Володимир Сесін (колишній депутат-комуніст, саме компартійна верхушка створювала для себе мисливські заповідники М.С.). Йому вдалось з’ясувати, що на головному півострові парку – Бірючому – живуть 1100 оленів, 1100 ланей. Для проведення полювань там споруджені живоловки й два фешенебельні мисливські палаци. Під’їзди до Бірючого охороняються потрійними кордонами. Власне полювання Сесіну зафіксувати не вдалося, але він знайшов там освіжовану тушу косулі та гори  бракон’єрських сіток на березі…».
         І читач уявляє собі, як В.Сесін пробирається через три (!) кордони, з’ясовує (мабуть порахувавши), що на площі 4 тис.га, в очереті пасуться 1100 оленів і 1100 ланей? Хлопчина мабуть не знав, що живоловки, які він там помітив, не для полювання, а для відлову. І нарешті він знаходить освіжовану тушку косулі. Я бачив фотографію голови тієї косулі. Не знаю звідки вона, бо  косуль на Бірючому не має в помині – тільки лані.
         Далі. Бракон’єрські сітки на березі. Їх там тони, зірваних і запутаних викидає на узбережжя Азовського моря. Уявіть собі бракон’єра, який сушить сітки на березі. Служба охорони парку збирає їх і спалює. В них путаються звірі.
         Панове теоретики і фантазери можу запевнити вас, що з приходом директором нацпарку Поповчука Є.С. (після втечі Бакая), полювання на території нацпарку не проводиться. До речі, Бакай не полював, він просто вів жорстке бракон’єрство із своїми дружками.
         Сьогодні, у відповідності до діючого законодавства розроблено та затверджено Проект організації території, охорони і відтворення  природних ресурсів Азово-Сиваського національного природного парку. Цей Проект і Положення про національний природний парк є головними документами, які регламентують охорону і використання природних ресурсів у його межах. До речі, площа нацпарку більше 50 тисяч гектарів, а о.Бірючий, що входить до його складу, всього 4 тис.га. Це потрібно знати.
         На території нацпарку проведене зонування і встановлено диференційований режим охорони.
         В господарській зоні, до якої входить о.Бірючий проводяться, дозволені законодавством, активні природоохоронні заходи, в тому числі і регулювання чисельності тварин.
         Тільки на 2014 рік Мінприроди затвердило науково-обгрунтований ліміт на вилучення з екосистем парку 130 шляхетних оленів та 230 лані європейської.
        На жаль ці ліміти виконуються не в повному обсязі. За рік вдалось переселити лише 20 оленів і 50 ланей.
         За даними Волоха А.М.  д.б.н., професора Таврійського університету, вилучення оленів, наприклад, на рівні 0,9 – 5,7% практично не впливає на зменшення чисельності популяції. Перенаселення степових угідь нацпарку копитними досягла 412 особин на 1 гектар. Це веде до знищення біорізноманіття флори, до захворювань і загибелі тварин.
         Хочу пояснити читачу для чого «три кордони охорони нацпарку», які, героїчно, напевно повзком, подолав наш юний герой - помічник комуністичного боса-депутата.
         Якщо подивитись на карту, то о.Бірючий в Азовському морі, насправді пів-острів. Через косу Федотова на нього можна проїхати транспортом. Дякуючи цьому, щорічно на екскурсії працівники парку приймають біля  4000(!) рекреантів і відпочиваючих на косі дітлахів. Вони вільно долають кордони.
         Але на косі, у самому вузькому місці є три кордони з металевої сітки. Вони не тільки для охорони від браконєрів, а ще й потрійна перешкода від втечі тварин за межі нацпарку. За його межами вони стають легким трофеєм для бракон’єрів. Служба охорони нацпарку ретельно пильнує за цією зоною.    От суть проблеми навколо нацпарку, керівництво якого діє публічно, прозоро, в інтересах захисту і відтворення природних комплексів. І це в умовах недосконалого, суперечливого, а іноді і антиекологічного законодавства. В чому річ, для чого мусолити минуле?
         Припускаю, що в умовах майже знищеної системи державного управління заповідною справою в державі, деякі брокон’єрські групи, використовуючи КЕКЦ, ведуть боротьбу з керівниками національних природних парків, які активно присікають бракон’єрський промисел в зоні діяльності нацпарків. В першу чергу це приватні підприємства по видобутку піску, незаконному добуванню личинки хірономіди, збір лікарських рослин тощо.
        Згадаймо, як уміло використали точку зору борців проти «екофеодалізму» деструктивні елементи для звільнення з посади директорів, справжніх діячів заповідної справи, заслужених природоохоронців України  Гамора Ф. д.б.н., директора Карпатського біосферного заповідника, Чорного М. директора Канівського природного заповідника, а зміна директора НПП «Синевир» перетворила його по рубкам, практично в простий лісгосп.
         Зовсім свіжа в пам’яті  компанія, направлена на ревізію діяльності біосферного заповідника «Асканія-Нова», на компроментацію роботи директора Гавриленка В.С. Його ім’я відоме далеко за межами України. За 17 років на чолі коллективу, дозволило принести установі світову славу. Тільки вихованість  Гавриленка В.С., впевненість у своїй професійності і відчуття підтримки національної заповідної еліти, дала можливість стримано вислухати чергову маячню «паркетних теоретиків», на засіданні Громадської ради при Мінприроди, в основному спеціалістів з проблем бездомних собак, утримання великих савців в зоопарках.
         Подібні публікації, результати розгляду проблем, ініційованих такими «спеціалістами» нічого нового в теорію і практику заповідної справи не дають. Але біда у тому, що вони даючи суб’єктивні оцінки ситуації, направляють листи керівникам держави, особливо вони полюбляють лякати директорів нацпарків прокуратурою, і пишуть подання «на гору» про їх звільнення..
         Керівники установ природно-заповідного фонду живуть в умовах безкінечних перевірок і підготовкою довідок, пояснень, звітів, спілкуванням з пресою.
        Сьогодні є факти несвоєчасного внесення змін до Положень про установу у відповідності із змінами а законодавстві. Застарілість деяких норм законів, їх неузгодженість і дає можливість на свій розсуд неспеціалістам трактувати той чи інший факт, що призводить до огульних звинувачень керівників.
         Приклад. Чапельський под в «Асканії-Новій має дві тисячі гектарів, на яких десятки років живуть стада диких тварин (сайгаки, бізони, зебри, зубри, лані і т.п.) і згідно Положення відносяться до заповідної зони.
         Можете уявити, що є спеціалісти, які вимагають переселити цих тварин за межі заповідної зони. Маячня, адже Законом «Про природно-заповідний фонд України» у заповіднику дозволяється проводити науково-обгрунтовані заходи по відновленню екосистем, підтримці гідрологічного режиму та забезпеченню життя тварин тощо. Саме це і робиться у Чапельському поді.
         Мене часто керівники заповідних установ запитують, як захиститись від цього «непрофесійного екологічного тероризму» по відношенню до вітчизняних заповідних установ і їх керівників?
         В першу чергу необхідно вивчати новітні тенденції в розвитку заповідної справи, впроваджувати їх в життя через нормативно-правову базу, дохідливо роз’яснювати їх сутність, в першу чергу, населенню, яке проживає на заповідних територіях. Вагоме слово мають сказати наші вчені.
         На думку відомого вченого в галузі заповідної справи Н.Ф.Реймера охоронювані природні території «… тільки по своїй формі виглядають як «пасивна» охорона природи. Насправді вони виступають, як регулятори екологічної рівноваги – найефективнішою формою природокористування. Природні охоронювані території необхідно розглядати як єдину систему, а  вірніше, як регуляторну підсистему в загальній  тканині еко-, агро і урбосистем».
         Це повністю відповідає сучасній новій парадигмі охоронюваних природних територій. В її основі лежить поняття про ОПТ, як про провайдерів різних благ і послуг за межами їх територій.
         ОПТ мають перестати розглядатись суспільством як ізольовані від зовнішнього світу острівки благополуччя, як «речі для себе». Вони мають трансформуватись у свідомості людей, як «речі для всіх».
         Вчені-екологи всього світу підкреслили, що роль ОПТ у збереженні світового біорізноманіття має стати ключовою, а при переході до сталого розвитку - фундаментальною. Саме на вирішенні цих стратегічних завдань необхідно зосередитись в складних соціально-економічних умовах, а не відволікатись на безперспективних дискусіях з борцями ганебних фактів періоду феодалізму. Думаю, що в правовій державі цю функцію візьмуть на себе правоохоронні органи.

 

 

 

 

 

 

 

 







понеділок, 15 вересня 2014 р.

Абсолютно заповедные степи

Колеги,
обурює не тільки ставлення до В.С.Гавриленка, а в його лиці до Асканії-Нова, і навіть не печерний рівень підходів і аргументації, але й те зухвальство, з яким псевдозахистники природи паскудять у ЗМІ та кабінетах чиновників. Вони, мабуть, вважають що нам нічим відповісти і, тому, навіть не припускають, що не заслуговують хоч на якусь реакцію з нашого боку. Це теж, що Миклухо-Маклаєві пояснювати порівняльно-анатомічні особливості осетрових риб папуасам. Адже для того, щоб аборигенові Нової Гвінеї втлумачити суть термінів «порівняльно-анатомічні», «особливості» та «осетрові риби», йому, як мінімум, слід закінчити школу і університет. Але ж щось Микола Миколайович їм таки намагався пояснювати. Давайте спробуємо й ми. Хто як може. Бо ДОСТАЛИ!  
Ю.Андрющенко

Готувався до дискусії про «абсолютність заповідників» у Степовому бюлетені, тому й російською:



Абсолютно заповедные степи: а есть ли дискуссия?


« … если я, вместо того, чтобы оперировать каждый вечер, начну у себя в квартире петь хором, у меня настанет разруха. Если я, входя в уборную, начну, извините за выражение, мочиться мимо унитаза и то же самое будут делать Зина и Дарья Петровна, в уборной начнется разруха. Следовательно, разруха не в клозетах, а в головах …»
М.Булгакова «Собачье сердце»
  
Дискуссия о заповедности степей на страницах Степного бюллетеня (http://savesteppe.org/ru/archives/10743, http://savesteppe.org/ru/archives/11122, http://savesteppe.org/ru/archives/11332) оголила ее актуальность, как следствие того, что, перефразируя классика, не все так хорошо в Заповедном королевстве. А то и откровенно плохо. Но, прежде чем присоединится к обозначенной полемике, следовало бы договориться о терминах, а уж потом предлагать, что именно, зачем и каким образом заповедывать.
Словари и справочники пестрят разнообразием трактовок понятия «степь». Как в притче о слепцах, описывающих слона по его частям, для ботаников это, «травянистая, преимущественно злаковая растительность …», для почвоведов – «черноземы и каштановые почвы ….», для географов – «зональный тип ландшафта …» и т.п. Хотя большинство все же склоняется к ботанической трактовке термина, в том числе, почему то, – зоологи. Но, справедливости ради, далеко не все. Так, В.Г.Мордкович (1982) считает, что «К определению степной экосистемы должно привлечь все ее составные элементы: климат, растительность, животное население, микрофлору и почвы. Климат является компонентом, определяющим поступление в экосистему движущего начала биологического круговорота - энергии и ее главных носителей: воды и воздуха. Растительный компонент выполняет функцию синтеза органического вещества на базе поступающей энергии и минеральных веществ, изначально заложенных в горной породе, подстилающей экосистему. Животные служат звеном, обеспечивающим первичное механическое и биохимическое разрушение органического вещества и подготовку его к будущему гумусонакоплению. Еще одной важной функцией животного населения является регуляция ритмики активности микрофлоры, которая завершает разложение органического вещества. Главные задачи микроорганизмов в биологическом круговороте - синтез физиологически активных соединений, гумусообразование и полная минерализация органических остатков». А согласно П.П.Семенову-Тян-Шанскому (Чибилев, 1990) «… понятию степи не противоречит ни присутствие на ней твердокаменных групп и кряжей (как это замечается в киргизской степи), ни произрастание на ней перелесков, состоящих из лиственных лесных пород, как это замечается в Ишимской и Барабинской степях. Орошение есть необходимое условие существования степи: безводная степь перестает быть степью и делается пустыней. Но характер орошения степи может быть весьма различен. Степь может быть орошена реками, текущими или по совершенно ровной ее поверхности, или в более или менее глубоких ложбинах. Наконец, степь может совсем не иметь текущих вод, а быть покрыта пресноводными или солеными озерами» (к слову, многие ли степные заповедники соответствуют этому?).
Так что же следует заповедывать? Из приведенного выше следует, что заповедывать необходимо варианты степных ландшафтов, т.е. участки суши, на которых  в условиях зонального климата сформировались комплексы степных микроорганизмов, растений, животных, почв и поверхностных вод. Причем, растений - не только травянистых, но и автохтонных древесно-кустарниковых видов (шиповников, боярышников, вишни, груши, лохов, терна и др.), почв - весь спектр черноземов и каштановых, включая солончаковые, каменистые, песчаные, а и поверхностных вод - ручьев, речушек, озер, в том числе и сезонных, возникающих после таяния снега и сильных дождей в подах и других понижениях, но пересыхающих при продолжительном отсутствии атмосферных осадков. При этом, следует иметь ввиду, что растительность для большинства, если не для всех степных позвоночных, имеет не столько трофическое значение (к примеру, не известны виды птиц, жестко зависимые от конкретного вида или ограниченной группы видов растений), сколько физическое - для размножения, отдыха, скрадывания и т.п. Поэтому, практически для всех степных видов птиц определяющим является не видовой состав растительности (ассоциаций, формаций и т.п.), а ее высота, плотность проективного покрытия ею грунта, мозаичность – чередование участков с разными значениями этих показателей или вообще лишенные растительного покрова. А приводит к этому вытаптывание и выедание растительности травоядными (а как суррогат, очевидно еще и выкашивание и выжигание) – ключевой средообразующий фактор не только для степных животных, но и, как убедительно доказал ряд ботаников, для степной растительности. Так, лишенные растительности участки грунта или места с угнетенной растительностью являются необходимым условием для гнездования типичных степняков -  красавки, дрофы, авдотки, степного жаворонка и др. А одиночные деревья и кусты или их небольшие заросли использует для отдыха, присады и гнездования подавляющее число степных хищных и воробьинообразных птиц. Многие из них из-за отсутствия древесно-кустарниковой растительности используют для этого ЛЭП, разнообразные сооружения и строения.
Без охраны степных водоемов мы теряем, а то и уже утратили во многих местах, таких степных околоводных птиц, как, например, савка. Кроме того, без степных водоемов, как водопоев, в принципе исключено существование большинства позвоночных.
Таким образом, так для чего же заповедывать? Ответ очевиден, для сохранения степного ландшафта, как условия поддержания зональной биоты - автохтонных видов и сообществ. К сожалению, можем констатировать, степные заповедники охраняют лишь степную растительность, а то, и порой, только отдельные виды растений. Об остальных компонентах часто даже и не вспоминают, а если и вспоминают, то в виде обобщений «консументы» (а не растительноядные животные), «абиотические факторы». Такое впечатление, что основным критерием ценности заповедных территорий является охрана, не степи в целом, а лишь отдельных видов, или – охрана высокого биологического разнообразия вообще, но не разнообразия именно степных видов. 
Для большинства степных животных необходимы спеифичные, присущие только им, но не характерные для растений, условия: для большинства позвоночных водопои (не только наличие, но доступность воды); прежде всего для герпетобионтов или кампофилов - возможность свободно перемещаться по субстрату (густая растительность и, уж тем более, степной войлок не должны этому препятствовать); для степных птиц-дендрофилов – доступные места для гнездования (то есть одиночные кусты и деревья или их заросли) и т.д. Но наиболее специфичным, особенно для позвоночных, является фактор распугивания (беспокойства), который или сам нарушает ритм животных (препятствуя им кормиться, размножаться, заботиться о потомстве), или способствует гибели потомства, например, оставленного побеспокоенными родителями. Значительно усиливают негативное воздействие этого фактора домашние, одичавшие или сопутствующие человека  животные, которые уничтожают оставленное таким образом потомство.
Как заповедывать? Если выступать с указанных позиций, то подход к заповедыванию видится, как минимум, в трех плоскостях: научной, общественной и управленческой (практической). Соответственно, ученые накапливают знания об объектах заповедывания (видах, популяциях, сообществах, территориях) и на их основе предлагают научно обоснованные механизмы охраны. По образному высказыванию В.Г.Мордковича (1982): «Чтобы хорошо охранять, надо знать объект охраны. Иначе можно оказаться в мышью, которая охраняет кошку». Общественные (неформальные) природоохранные организации и активисты – формировать общественное мнение, «вдохновлять» граждан на природосберегающую деятельность, лоббировать принятие законов, совершенствующих природоохранную деятельность и т.п., но, обязательно, вооружившись научными наработками. Природоохранные объекты и структуры – непосредственное осуществление охраны природы (объекты ПЗФ, инспекции, комитеты, министерства), и, опять же, сугубо на научной основе. Очевидно, последние могут и, видимо, должны совмещать науку, общественную деятельность и практическую охрану.
Следует признать, что все эти три подхода по-разному продвинулись в понимании заповедывания. В научных кругах дискуссия по данной проблемме уже в принципе не актуальна из-за почти полного признания учеными несостоятельности идеи абсолютного заповедывания степей (полемика продолжается лишь вокруг подходов: выпас, сенокошение, палы и др.). За управляемость охраны степей выступают не только почвоведы, географы, зоологи, но и даже многие ботаники. Иллюстрацией тому служат следующие цитаты.
 Гавриленко В.С. (2007): «Многочисленные исследования […] показывают, что саморазвитие в условиях абсолютного режима в определенных условиях приводит к некоторой самостабилизации, которая выражается в изменении структуры травяных сообществ, формировании кустарниковых ассоциаций и потере степных элементов». «Выпас копытных животных – домашних или диких - ведет к созданию ксерофитных условий и удержанию территории в степном виде». «Сейчас уже нет необходимости доказывать, что на абсолютно заповедных территориях сначала снижаются показатели обилия степных ксероморф, а потом происходит их выпадение из травостоя. В зоологическом комплексе идет интенсивное проникновение синантропных экотипов, сформировавшихся за пределами заповедных территорий, а также силватизация фауны. К сожалению, степные заповедники Украины не решили проблему сохранения степного орла, стрепета, журавля-красавки, перевязки и многих других видов».
Часто, обсуждая значение выпаса, как фактора, сдерживающего «заповедную сукцессию» опасаются негативных последствий для цветущих растений, многих беспозвоночных, рептилий, гнездящихся птиц и размножающихся млекопитающихся. Однако выпас в зимний период полностью снимает эти противоречия. Следует отметить, что, по крайней мере, в сухостепной подзоне, выпас скота производят всю зиму, даже при довольно низких температурах, прерывая его лишь во время гололедицы, наста и сплошного глубокого снега. Такой выпас вряд ли будет угрозой для степной растительности на охраняемых территориях.
К этому следовало бы добавить, что в степных заповедниках из-за отсутствия копытных или выпаса скота практически не гнездятся многие степные виды птиц, занесенные в Красную книгу Украины (2009), такие как, журавль-красавка, стрепет, дрофа, авдотка. Те же из них, что остаются на зимовку, также держаться в основном за пределами заповедных степей, как и краснозобая казарка, огарь, орлан-белохвост и др..  Опосредованно, из-за отсутствия или малочисленности степных рептилий и мелких млекопитающих, как следствия отсутствия пастбищной нагрузки, заповедники избегают питающиеся ими курганник, могильник, балобан и др.
А.А.Чибилев (1990): «Создание сети степных заповедников невозможно без правильного выбора режима природопользования. Абсолютно заповедный режим в степи должен соблюдаться лишь в первые годы после учреждения заповедника, чтобы «реанимировать» степные ландшафты, находящиеся под прессом пастбищной нагрузки и других видов хозяйственной деятельности. В дальнейшем, после восстановления основных черт степного ландшафта, необходимо учитывать, что в прошлом степи служили местом кочевок многочисленных стад диких животных: сайгаков, тарпанов, куланов, туров, а также крупных степных птиц. Зоогенный компонент во многом определяет и своеобразие растительного покрова, и состав животного населения, и свойства почвенного покрова, и сам облик степного ландшафта. Поэтому режим природопользования в степных заповедниках должен быть продуман так, чтобы возвратить коренных обитателей в степь или найти им близкую замену.
В какой-то мере можно возвратить в степь дрофу, стрепета, сурка. Сложнее предусмотреть выпас вечных странников – сайгаков на небольших участках целинной  степи, затерянных среди бескрайних пахотных угодий. И уж совсем не возможен выпас животных, навсегда исчезнувших. Поэтому незначительный или даже умеренный выпас домашних животных, например лошадей, наиболее близких по типу пастьбы к тарпана, следует рассматривать как необходимый фактор поддержания естественных условий степного ландшафта.
Очевидно, что для научных целей на территории степных заповедников необходимо создавать участки абсолютно заповедной степи. [……] И везде установлено, что полное прекращение выпаса в степи приводит к образованию непомерно мощного степного войлока и в конечном счете к выпадению многих видов степного разнообразия. Абсолютно заповедная степь зарастает бурьяном, кустарниками, подчас облесяется и ее покидают сурки, суслики, степные пеструшки, в ней перестают гнездиться жаворонки и полевые коньки».
И, наконец, Г.А.Савченко и В.И.Ронкин (2007), опираясь на труды В.В.Алехина, Е.М.Лавренко, Н.Ф.Комарова и А.Н.Фрмозова, объединяют в единую концепцию положения, которые не получили достойного развития:
1. Степь не является статичной.
2. На протяжении, как минимум, последних тысячелетий (с возникновением в степи скотоводства и земледелия) происходит «встраивание» человека и его хозяйственной деятельности в степные экосистемы.
3. Степь всегда представляла собой комплекс биоценозов.
4. Покос в степи – фактор относительно молодой.
5. «Еще более молодым (ранее неизвестным самой природе степного биомы) явлением является длительная абсолютная заповедность, в условиях утраты такого структурного компонента, как крупные копытные».
«К концу ХХ в. стало совершенно очевидно, что под воздействием существующих режимов охраны (абсолютно заповедного и режима рационального сенокоса) растительность и связанный с ней зооценоз претерпевают столь значительную трансформацию, что степные заповедники вряд ли можно рассматривать в качестве эталонов исходных вариантов, ставших объектами консервации. Они стали полем для грандиозного эксперимента, цель которого состоит лишь в том, чтобы посмотреть, а что же будет с заповедными экосистемами дальше?».
 А вот с природоохранной общественностью ситуация выглядит не столь радужно.  И не только из-за ее малочисленности в ареале евразийских степей, но также из-за разношерстности и излишней «универсальности» контингента, а часто еще от игнорирования научных фактов и манипулирования понятиями. Так, например, общественные природоохранные активисты часто называют себя «экологами», внося и без того излишнюю путаницу в это понятие на фоне других «экологов»: экологи по образованию, о чем указывается в дипломах о высшем образовании; экологи, занимающиеся экологией своих объектов, популяций, видов, сообществ – ботаники, зоологи, гидробиологи и т.п.; экологами называют работников экологических инспекций и управлений (Ю.Одум в гробу переворачивается). При том, что у всех этих «экологов», не только разные цели, подходы, методы, образование, но и разное понимание сути эклогии. Соответственно, у всех этих «экологов» довольно разное видение целей и способов охраны степей. И именно поэтому открывается широкое поле для полемики, зачастую беспощадной и бесполезной из-за разношерстности полемизирующих. Если ученые констатируют, что абсолютное заповедывание ведет к деградации степи, то, очевидно, так оно и есть. И не должны общественники по этому вопросу вступать в полемику с учеными. Им следует вооружаться достоверными фактами, собранными специалистами, и давить ими на власти для зоконодательной модернизации заповедного дела. То же касается чиновников и властей, которым, вместо навязывания своего видения охраны степей, следует, используя научные разработки и прислушиваясь к общественности, способствовать этой модернизации.
Представим среди мегаполиса небольшую клинику, на операционном столе в которой лежит искалеченная Степь, реанимируемая консилиумом разнообразных специалистов. Из-за потери зубов, рук и ног, среди врачей, естественно, отсутствуют стоматолог и ортопед (т.е. зоологи, особенно те, которые должны изучать и охранять малочисленных исчезающих животных и, тем более, исчезнувших). Зато в ударе дерматолог. Ведь кожные покровы в отличном состоянии, а пупок так вообще эталонный. Он не может, да и не хочет, понять кардиолога (ботаника, взывающего к управлению степями) утверждающего, что наличие конечностей, пусть даже в виде протезов, способствует мышечной деятельности, следовательно – укреплению сердечно-сосудистой системы. Не слышит гастроэнтеролога (зоологога, взывающего к управлению степями), настаивающего вставить зубы и, тем самым, не провоцировать развитее множества болезней пищеварительной системы. И тут в операционную со своими советами вваливаются знахари – один из которых о медицине знает лишь из книг и телеэфира, второй – даже санитаром успел поработать, а третий, хоть и окончил мединститут, но, став после ВУЗа чиновником, ни дня не попрактиковал в больнице. И вот, сделав бесполезные замечания и распоряжения, знахари идут в массы и распространяются о некомпетентности врачей, о недостатках медицины и о путях решения назревших проблем – дают интервью, выступают на телевидении, пишут статьи и даже «научные» книги. Но эта активность ничего хорошего для Степи не сулит. А вот если бы знахари стали волонтерами и взялись за помощь врачам сделать эффективнее лечение (лекарствами, оборудованием, поддержкой общественностью, давлением на власти, влиянием на законодательство). И Степь, вставив зубы и приладив протезы, встала бы и самостоятельно начала жить. Да, с постоянными осмотрами, профилактиками, ремонтами и заменами протезов, но все же относительно самостоятельно. Нельзя ее в таком критическом состоянии предоставлять самой себе. Всем миром ее угробили и гробят, а спасти пытаются, приставив личную охрану, отгоняющую всех подряд, врачам  же предоставив лишь возможность констатации перерождения, читай умирания.
Об управленческой стороне вопроса говорить сложнее всего потому, что во многом она больше политика, чем биология, и состоит из «базиса» (сотрудники объектов ПЗФ) и «надстройки» (чиновники министерств, управлений, комитетов, инспекций и т.п.). Причем, «надстройка» является в основном «кнутом», а не «пряником» и, такое впечатление, больше прислушивается к общественности, чем к работникам заповедников и ученым.
Таким образом, большинство специалистов знают, что и зачем заповедывать, но вот как это делать – представляют с трудом. На этом поле они не игроки, а лишь группа поддержки. Исключением являются коллеги, получившие необходимое образование, совмещающие в себе опыт научной работы и практической заповедной деятельности – т.е. сотрудники объектов ПЗФ (или специалисты, проводящие регулярные исследования в них) и, прежде всего, их руководители. Поэтому ученые, результатами своих исследований, и общественность, давлением на все уровни власти и органы самоуправления, должны выступать им помощниками в модернизации заповедного дела, в нашем случае - в деле восстановления и сохранения степей.
Вывод прост. Перефразируя проф. Преображенского, чтобы не было «разрухи» в деле заповедывания степей, следует сначала избавиться от «разрухи в головах», и вместо того, чтобы «петь хором» о Панацее абсолютного заповедывания степей и об этом же в СМИ «мочиться мимо унитаза», следует очистить заповедные «клозеты» и дать,в конце то концов, «оперировоть» профессионалам.
  
Ю.А.Андрющнеко,

Зав. Лабораторией орнитологии юга Украины