понеділок, 23 червня 2014 р.

Заповідна справа в Україні: сучасний стан та основні тенденції розвитку

П’ятий Всесвітній конгрес охоронюваних природних територій (далі ОПТ), Дурбан, ЮАР, 8-17 вересня 2003 р. визначив ключову роль ОПТ у збереженні біологічного різноманіття при переході до сталого розвитку суспільства.

На жаль, керівники держав і урядів на зустрічі в Ріо-де-Жанейро, Бразилія, 20-22 червня 2012 року зазначили, що заплановані заходи щодо припинення темпів втрати біологічного різноманіття до 2011 року VI-ю Конференцією сторін Конвенції про біологічне різноманіття не досягнуті. Чергове звернення до світової спільноти вжити термінові заходи щодо ефективного уповільнення процесу втрати біологічного різноманіття вимагає від національних урядів переглянути свої екологічні пріоритети, зробивши акценти на розвиток заповідної справи, збереження та відтворення біологічного різноманіття.

Сучасний стан природно-заповідної справи в Україні

Перше десятиріччя незалежності України характеризувалось активним розвитком заповідної справи. Прийняті у 1992 році Закон України про природно-заповідний фонд України, загальнодержавні програм «Заповідники» та формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки, низка нормативно-правових актів Уряду та інших центральних органів влади з питань розвитку заповідної справи створили правові і організаційні засади розвитку галузі та розбудови національної мережі територій та об’єктів природно-заповідного фонду (далі ПЗФ).

Тенденції розвитку національної мережі ПЗФ у частині кількісних та якісних показників у ці роки відповідали світовим. Загальну площу ПЗФ вдалося збільшити більш ніж у 2 рази. Сумарно - це близько 7740 територій та об’єктів загальною площею 3,5 млн га в межах території України і більш ніж 402 тис. га в акваторії Чорного моря, що складає 5,7 % від площі держави.

Система українських територій та об’єктів ПЗФ була визнана в усьому світі, як інтегрована складова міжнародної системи ОПТ.

У цей період у рамках міжнародного співробітництва України з сусідніми державами з питань охорони навколишнього природного середовища приймаються спільні дії зі створення міжнародних транскордонних резерватів. Створено польсько-словацько-український резерват «Східні Карпати», румунсько-український «Дельта Дунаю», укладено угоди і розпочато роботи зі створення російсько-українського міжнародного резервату «Брянські ліси», польсько-українських біосферних резерватів «Розточчя», «Західне Полісся». 

Найбільше значення у збереженні біологічного та ландшафтного різноманіття відіграють природні та біосферні заповідники, національні природні парки, заказники, у межах яких сьогодні охороняється понад 80% рослин Європейського Червоного списку, 88% «Червоної книги України», 86% першого додатку Бернської конвенції, 94% угрупувань Зеленої книги України.

З тваринного світу охороняється 89% видів Європейського списку, 11% видів ІІ-го додатку Бернської Конвенції та 87% видів – Червоної книги України.

Загалом, аналізуючи динаміку створення національної мережі територій і об’єктів у період «ренесансу» заповідної справи (1992-2006 рр.) можна зробити наступні висновки.

  1. Вдалося закласти підвалини для створення ефективної системи державного управління природно-заповідним фондом України та забезпечити розвиток заповідної справи як природоохоронної галузі на принципах пріоритетності, наступності, системності, репрезентативності, наукового забезпечення, відповідность інтересам суспільства.
  2. В умовах існуючої державної власності на землю, а також складних умов соціально-економічного розвитку вдалося у 2 рази збільшити площу ПЗФ за рахунок створення багатофункціональних категорій, у першу чергу національних природних і регіональних ландшафтних парків.

Проте завершити створення комплексної ефективно керованої і екологічно репрезентативної національної мережі територій та об’єктів ПЗФ, яка б суттєво вплинула на призупинення темпів втрат біологічного і ландшафтного різноманіття до 2011 р., не вдалося.

За цей період у 3-4 рази збільшилася кількість видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України. З 220 видів природних, або близьких до них, ландшафтів лише 40% представлені в ПЗФ. Лише в трьох фізико-географічних провінціях (21%) створені біосферні заповідники, а з 57 фізико-географічних областей лише 60% забезпечені природними заповідниками і національними природними парками. Фактично відсутні в ПЗФ морські екосистеми. Загалом площа заповідних земель на одну людину в Україні становить 570 м2 , при 2220 м2 _ в Європі.

Заплановані темпи росту площі національної мережі ПЗФ практично призупинилися. Різкий ріст чисельності національних природних парків в останні 3 роки відбувся за рахунок уже існуючих категорій ПЗФ (заказники, пам’ятки природи, регіональні ландшафтні парки тощо).

Доводиться констатувати, що починаючи орієнтовно з 2000 р., розвиток заповідної справи на основі системного врахування природоохоронних інтересів суспільства, який вважався донедавна одним із головних пріоритетів державної політики, поступово опинився на другорядних позиціях навіть у Мінприроди України – центральному органі виконавчої влади у галузі заповідної справи. Необхідно підкреслити: ця другорядність в останні роки досягла загрозливого рівня, що дає можливість зробити припущення, що у системі самого багатофункціонального міністерства, заповідну справу витиснули інші завдання і функції.

Підтвердженням цього є відсутність затвердженої стратегії або державної програми розвитку заповідної справи на перспективу, яка б базувалася на світових тенденціях розвитку заповідної справи, враховувала соціально-економічні перетворення в країні та нове законодавство. Термін дії Програми перспективного розвитку заповідної справи, яка була затверджена Верховною Радою України в 1994 ., закінчився ще в 2005 р. На сьогодні розвиток заповідної справи не відповідає сучасним світовим і європейським тенденціям.

0 коментарі:

Дописати коментар