середа, 30 грудня 2015 р.

Питання неузгоджених дій із природоохоронним законодавством під час навчань військових підрозділів Збройних Сил України

ВГО "Асоціація природоохороних територій України" у листі Верховному Головнокомандуючому Збройних Сил України акцентує увагу на випадках неузгоджених із природоохоронним законодавством дій військових підрозділів Збройних Сил України на територіях заповідних об’єктів в зоні АТО та прилеглих ділянках, розуміючи при цьому важливість розбудови Збройних Сил України.



Текст листа:


Вельмишановний пане Президенте!

Роль заповідних природних територій у збереженні біологічного різноманіття, підтриманні природної рівноваги і екологічної стійкості планети і біосфери в цілому величезна і принципово незамінна.
Природно-заповідний фонд України, який налічує понад 8100 територій та об’єктів із загальною площею суходолу більш як 3,6 млн га, є складовою Європейської екологічної системи і охороняється законодавством України як Національне природне надбання.
В останні роки заповідна справа, як одна з найважливіших природоохоронних галузей, переживає глибоку системну кризу, що може призвести до втрати найважливішого каркасного блоку та організаційної системи охорони природи.
На стан збереження заповідного фонду негативно вплинула інтервенція бандитських формувань на Донбас та анексія Криму Росією.
В зону дій АТО потрапили сотні заповідних природних територій. Серед них біосферні заповідники «Асканія-Нова» та Чорноморський, національні природні парки Азово-Сиваський, «Олешківські піски» в Херсонській області; відділення Українського степового природного заповідника, Луганський природний заповідник, національні парки «Святі гори» та «Меотида» в Донецькій та Луганській областях та ряд інших заповідних територій.
Останнім часом мають місце непоодинокі випадки неузгоджених з природоохоронним законодавством дій військових підрозділів Збройних Сил України на територіях заповідних об’єктів в зоні АТО. В основному це переміщення військової техніки, учбові і бойові стрільби, організація масштабних навчань, спроби вилучення земель природно-заповідного фонду під організацію полігонів тощо.
Так, відповідно до Указу Президента України в 2010 році з метою збереження цінних природних комплексів та історико-культурних об’єктів Північного Причорномор’я був створений на площі понад 8 тисяч гектарів національний природний парк (НПП) «Олешківські піски» в Херсонській області.
З жовтня місяця цього року частину території НПП «Олешківські піски» Міноборони України використовує як «полігон» для проведення бойових стрільб з усіх видів зброї. Фактично діяльність цього полігону не узгоджується із існуючим природоохоронним законодавством, нормативно-правовими актами надання земельних ділянок для користування, в т.ч. і для військових потреб (матеріали додаються).
Без узгодження з дирекцією біосферного заповідника «Асканія-Нова» військові підрозділи неодноразово порушували режим охорони заповідного степу та зоопарку.
Цей та інші факти неузгоджених дій військових підрозділів в межах заповідних територій не тільки порушують чинне природоохоронне законодавство, але й призводять до непотрібних, в цих умовах, конфліктів між керівництвом заповідних установ і військовими, загострень відносин з науковцями та природоохоронною громадськістю.
Громадянське суспільство розуміє і повністю підтримує усі зусилля держави по розбудові сучасних збройних сил як головного гаранта незалежності і територіальної цілісності нашої Батьківщини. Для цього необхідно буде створювати нові військові полігони, навчальні центри, бази тощо.
Тому, вважали б за доцільне спільно з Мінприроди та іншими зацікавленими міністерствами, відомствами, громадськістю розглянути та узгодити перспективну програму розвитку цієї важливої інфраструктури в системі розбудови Збройних Сил, щоб максимально врахувати збереження національного природного надбання від шкідливої дії військової діяльності на їх територіях.
Національна заповідна система територій і об’єктів – надбання, яке ми зобов’язані зберегти, примножити і передати прийдешнім поколінням.

Слава Україні!

Додатки: Матеріали про факти порушення природоохоронного законодавства, Земельного кодексу України та інших нормативно-правових актів на території НПП «Олешківські піски» на 11 арк.


З повагою,
Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                 М. Стеценко






Довідка щодо порушень природоохоронного законодавства
 на території НПП "Олешківськи піски"

м. Херсон                                                 10 грудня 2015 року

      Згідно  Указу Президента України від 23 лютого 2010 року № 221 «Про створення Національного природного парку «Олешківські піски» в межах території Херсонської області створено Національний природний парк «Олешківські піски» з метою збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об'єктів північного Причорномор'я.
Парк розташований на території Голопристанського, Цюрупинського районів та Новокаховської міської ради Херсонської області.
Загальна площа Парку становить 8020,36 га земель державної власності, у тому числі 5222,30га земель, які вилучаються в установленому порядку (Державне підприємство «Каховське лісове господарство» – 2140,30га; Державне підприємство «Великокопанівське лісомисливське господарство» – 531,70га; Державне підприємство «Цюрупинське лісомисливське господарство» – 2550,30 га) та надані Парку в постійне користування, і 2798,06га земель, які включаються до його складу без вилучення.
       У 50-90-х роках частина території парку ( площею 5 222, 30 га) у тому числі і заповідна зона (площею 1 391 га) надавалася   «Херсонськой КЕЧ района – участок Раденское» (російською мовою), що відносилося  до Міноборони СРСР (в документах чітко не відображено), на підставі Розпорядження Ради Міністрів СРСР від 06.04.1950 року № 4781 рс, постанов (рішень) Ради Міністрів УРСР від 04.05.1950 року № 1214-035 та від 25.09.1951 року № 18020-РС.
    У 1985 році Херсонському КЕЧ района– участок Раденское (російською мовою) було видано акт на право довгострокового тимчасового користування землею 19 550 га., затверджений постановою Ради Міністрів УРСР від 01.10.1974 р. № 473. та зареєстрований в книзі реєстрації землекористувань Цюрупинської районної ради за № 120. Таким чином в порушення норм ст. 22 Кодексу земельного Української РСР",  ВР УРСР,  земельна ділянка незаконно, без оформлення документів, протягом 1950 -1985 року використовувалась під полігон МО СРСР.  
        В акті акт на право довгострокового тимчасового користування землею (правовстановлюючому документі) зазначено, що після закінчення строку користування земельні ділянки повертаються попереднім землекористувачам.
        Слід зазначити, що за нормами ст. 15 Земельного Кодексу Української РСР, - тимчасове користування землею могло бути короткостроковим - до трьох років і довгостроковим - від трьох до десяти років. У разі виробничої необхідності ці строки могли бути продовжені на період, що не перевищує відповідно строків короткострокового або довгострокового тимчасового користування. По окремих видах користування землею Радою Міністрів Української РСР міг бути встановлений і триваліший строк довгострокового користування, але не більш як двадцять п'ять років. Строку тимчасового довгострокового користування землею в акті 1985 року не зазначено. Таким чином у будь якому випадку строк користування земельною ділянкою не міг перевищити 25 років.
     У відповідності до ст. 35  Земельного Кодексу Української РСР, - право підприємств, організацій і установ на користування наданою їм землею підлягає припиненню зокрема у випадках  закінчення строку довгострокового тимчасового користування землею, ліквідації підприємства, організації або установи. При цьому відповідного рішення  (постанови) органів, які надали земельні ділянки, у цьому випадку  Ради Міністрів

УРСР, не вимагалося.  МО СРСР  після закінчення терміну тимчасового користування землею, для одержання (підтвердження) будь яких прав на територію площею  14 656 га не зверталося. Строк користування тимчасового земельною ділянкою за актом від 1985 року закінчився.
      В подальшому земельна ділянка (її частина) обліковувалась за підприємствами лісового господарства, про що свідчать Державні акти на право користування земельною ділянкою серій ЯЯ №№ 327421, 327422, 320006 від 08.10.2007 року виданих Державному підприємству «Каховське лісове господарство», I-XC №000335 від 23.10.1996 року виданий «Великокопанівському лісомисливському господарству». ДП «Цюрупинське лісомисливське господарство» на даний час розробляє технічну документацію із землеустрою відповідно до Розпорядження Голови ОДА Херсонської області від 24.07.2012 року № 535. Належність даних земельних ділянок до державного лісового фонду відображено в Проектах організації і розвитку лісового господарства по вищенаведених підприємствах та в матеріалах базового лісовпорядкування.
     Відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Лісового Кодексу України (ВР України, від 21.01.1994,  № 3852-XII "Лісовий кодекс України"), - До одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.
      Окрім того п. 3 Указу Президента України від 23 лютого 2010 року № 221 «Про створення Національного природного парку «Олешківські піски», постановляв Міністерству оборони України разом з Херсонською обласною державною адміністрацією вжити протягом 2010-2013 років заходів щодо вивільнення земельних ділянок колишнього авіаційного полігону «Херсон» Міністерства оборони України від вибухонебезпечних предметів з метою дальшої їх передачі у постійне користування національного-природного парку «Олешківсткі піски».
      Лісогосподарськими підприємствами 8 грудня 2011 року були надані нотаріально завірені згоди про відмову від земельних ділянок на користь Парку та 13 квітня 2012 року підписаний Акт прийому-передачі земельних ділянок під охорону та проведення першочергових природоохоронних заходів Національному природному парку «Олешківські піски».
        Кабінет Міністрів України розпорядженням від 11.07.2013 року № 510-р., відповідно до ст.ст. 92, 123, 149 Земельного Кодексу України надав дозвіл на розроблення проекту землеустрою на 5 222, 3 га (землі державної власності лісогосподарського призначення) з подальшим наданням їх в постійне користування Національному природному парку «Олешківські піски».
      Протягом років незалежності Міністерство оборони України жодним чином не зверталися у встановленому порядку з питанням оформлення (переоформлення) прав на земельну ділянку так званого «полігону», в порушення вимог Закону України «Про використання земель оборони», Земельного Кодексу України.  Станом на 03.12.2015 року  Квартирно-експлуатаційний відділ м. Херсона Міністерства оборони України стверджує, що земельна ділянка  військового містечка № 15  (колишній полігон Херсон) перебуває в користуванні Міністерства оборони України відповідно до акту від 1985 року.  При цьому жодних документів належності (правонаступництва)  КЕВ м. Херсона до акту на право тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою 1985 року чи інших правовстановлюючих документів на земельну ділянку частини території парку відповідно до вимог Законів України «Про використання земель оборони», Земельного Кодексу України не надано. У зв’язку із чим користування земельної ділянкою частини території НПП «Олешківські піски» під так званий «полігон» є безпідставним та грубо порушує вимоги земельного та природоохоронного законодавства.
      Окрім того Міністром оборони України листом 07.06.2013 року за вих. № 220/4270  було розглянуто проект розпорядження КМ України «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, щодо відведення земельних ділянок 5 222, 3 га у постійне користування НПП «Олешківські піски»  та погоджено без зауважень.
     Пунктом 1.9. Положення про Національний природний парк "Олешківські піски", яке затверджене Наказом Міністерства екології та природних ресурсів України від 30.09.2011 року за № 363 зазначено, що межі Парку встановлюються в натурі, оформляються відповідними знаками та інформаційними матеріалами, наносяться на відповідні планово- картографічні матеріали органів держземагенства на місцях та землекористувачів, обов'язково враховуються при реконструкції та розвитку прилеглих територій.
      Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки Національному природному парку «Олешківські піски» загальною площею 5222,3 га із земель лісогосподарського призначення, що перебувають в користуванні державних підприємств Великокопанівське лісомисливське господарство, Каховське лісове господарство, Цюрупинське лісомисливське господарство, та розташовані в адміністративних межах Цюрупинського району (Новомаячківська селищна рада - 531,7 га, Козаче - Лагерська сільська рада - 2140,3 га та Раденська сільська рада - 2550,3 га (за межами населених пунктів) з подальшим наданням їх у постійне користування національному природному парку «Олешківські піски» для забезпечення функціонування національного природного парку, розроблено та отримано позитивні висновки від Херсонського обласного управління лісового та мисливського господарства, Департаменту екології та природних ресурсів Херсонської обласної державної адміністрації.
     Встановлення в натурі меж території НШІ «Олешківські піски» відбудеться після отримання позитивного висновку від відділу Держземагенства у Цюрупинському районі Херсонської області та затвердження Проекту землеустрою.
       Згідно ст. 7 Закону України "Про природно - заповідний фонд України", - Землі природно-заповідного фонду - це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду. Землі природно-заповідного фонду України, а також землі територій та об'єктів, що мають особливу екологічну, наукову, естетичну, господарську цінність і є відповідно до статті 6 цього Закону об'єктами комплексної охорони, належать до земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення.
        На землях природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного або історико-культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів та об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням.
       Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду (ч. 4 ст. 7 Закону).
       Відповідно до ст. 12 Закону України "Про природно - заповідний фонд України",-   Управління національними природними парками загальнодержавного значення, здійснюється їх спеціальними адміністраціями. Спеціальні адміністрації здійснюють управління територіями та об'єктами природно-заповідного фонду відповідно до положень про території та об'єкти природно-заповідного фонду і проектів організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
        Таким чином земельна ділянка площею 5 222,3 га зі встановленими межами відповідно до проекту організації території Національного природного парку «Олешківські піски», є територією природно-заповідного фонду України, який охороняється як національне надбання і є складовою частиною світової системи
природних територій та об’єктів, що перебувають під особливою охороною згідно охоронного зобов’язання. Управління територією та об’єктами ПЗФ України здійснюється Адміністацією Парку.
     
       Відповідно ст. 54  Закону Україии «Про природно-заповідний фонд», - Зміна меж, категорії та скасування статусу територій об'єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51 - 53 цього Закону за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища на підставі відповідного експертного висновку. Таким чином межі територій та об’єктів природно-заповідного фонду можуть змінюватися за процедурою, передбаченою діючим законодавством, на підставі відповідного позитивного експертного висновку і лише Президентом України !
     

 Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000 - 2015 роки (далі - Програма) розроблена в контексті вимог щодо подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту. Важливе значення має вдосконалення нормативно-правової бази у сфері збереження, розширення, відтворення та охорони єдиної системи територій з природним станом ландшафту та інших природних комплексів і унікальних територій, створення на їх основі природних об'єктів, які підлягають особливій охороні, що сприяє зменшенню, запобіганню та ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності людей на навколишнє природне середовище, збереженню природних ресурсів, генетичного фонду живої природи. Формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду країни шляхом віднесення (на підставі обгрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності) частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів. Багатство природних ландшафтів є надбанням Українського народу, його природною спадщиною і має служити нинішньому та майбутнім поколінням, як це проголошено в Конституції України.
      На теперішній час представники збройних сил  України стверджують, що територія Національного природного парку «Олешківські піски» є територією так званого «полігону» та відноситься до земель оборони.
      Таким чином використання Міністерством оборони України території Національного природного парку «Олешківські піски» під так званий «полігон» а тим більше з бойовими стрільбами є незаконним та таким, що грубо порушує вимоги :
        Конституції України, Закону України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000 - 2015 роки", Закону України «Про екологічну мережу України», «Про охорону навколишнього природного середовища, «Про природно - заповідний фонд України,  Закон України "Про Червону книгу України", Європейської  ландшафтної конвенція. ратифікованої Законом України від 7 вересня 2005 р., Низки Указів Президента, зокрема  Указ Президента України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення додержання законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України" N 1396/2004 від 11 листопада 2004 р., Указ Президента України "Про території та об'єкти природно-заповідного фонду загальнодержавного значення" N 1238/2005 від 12 вересня 2005 р., Закону України «Про використання земель оборони»,  Земельного Кодексу України тощо.
      Незаконні дії військовослужбовців Збройних Сил України щодо проведення військових навчань з бойовими стрільбами на території НПП «Олешківські піски» мають ознаки  ст. 252 Кримінального Кодексу України ( Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природно-заповідного фонду).



Представник за довіреністю НПП «Олешківські піски»        
                                                                                                                                 С.А.Уманський



вівторок, 15 грудня 2015 р.

Питання державного управління національними парками, біосферними заповідниками та природними заповідниками України.

16 грудня 2015 року відбудуться Слухання в Комітеті з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи на тему: "Реформування природоохоронної галузі: зміна системи нагляду за дотриманням законодавства."

Пропонуємо до уваги наш погляд на систему державного управління національними парками, біосферними заповідниками та природними заповідниками.

Природні території та об’єкти особливої охорони відіграють надзвичайно важливу роль у виконанні завдань охорони природи та соціально-економічного розвитку суспільства. Ця роль була визнана на Саміті в Ріо-де-Жанейро в 1992 році.
П’ятий Всесвітній конгрес охоронюваних територій визнав їх роль в збереженні світового біорізноманіття ключовою, а при переході суспільства до сталого розвитку вона має стати фундаментальною.
Глобальна мережа природних територій забезпечує сьогодні людству товарів і послуг на 400 трлн. доларів США на рік.
В Україні серед типів природних територій і об’єктів особливої правової охорони центральне місце посідає така категорія, як природно-заповідний фонд. До його складу входять більше 810 територій і об’єктів різних категорій загальною площею майже 4 млн. га, що складає майже 7 відсотків від площі держави.
Серед них – 19 природних заповідників, 4 біосферні заповідники, 50 національних природних парків та ряд заповідних територій національного значення інших категорій. Відповідно до чинного законодавства вони є природоохоронними, науково-дослідними, рекреаційними (національні парки), культурно-освітніми установами загальнодержавного, а деякі – міжнародного значення. Вони мають юридичний статус, утримуються за рахунок державного бюджету.
Наша система заповідних установ є унікальною в Європі і представляє виняткову цінність у справі збереження і відновлення біологічного різноманіття як базового елементу переходу до сталого збалансованого  розвитку як окремих регіонів, так і країни в цілому.
 Багаторічні дослідження та міжнародний практичний досвід свідчать, що збільшення чисельності і розмірів природних територій, їх об’єднання в єдину систему не є достатньою умовою для збереження біорізноманіття і переходу до сталого розвитку. Для цього необхідно суттєво підвищити ефективність уже діючих заповідних територій, запровадити сучасний їх менеджмент.
На фоні загальної екологічної кризи в галузі природокористування, криза державного управління в заповідній справі набула загрозливого стану і носить системний характер. Практично знищена система управління ПЗФ, в т.ч. на регіональному рівні. Спостерігається тотальне скорочення спеціалістів в галузі заповідної справи, критичне зменшення фінансування на розвиток заповідних установ з державного бюджету. Відсутні помітні спроби ліквідувати корупційні схеми в галузі, які були створені в період «злочевсько-канцураковських» часів панування тощо.
Особливе занепокоєння викликає жалюгідний стан національного природного надбання, нашого екологічного каркасу живої природи – національних парків, природних і біосферних заповідників.
Сьогодні вони підпорядковані Мінприроди, Держлісагенству, НАНУ, НААН, МОН, ДУС і є далеко не пріоритетною сферою діяльності цих органів влади і організацій. У семи няньок – дитина без догляду. В умовах децентралізації влади держава може взагалі втратити національну мережу заповідних установ, а «брати наші менші» - свої домівки. Бездіяльність Уряду у припиненні деградації державного управління заповідними об’єктами призведе до втрати прогресивних напрацювань в цій галузі за перші 15 років нашої незалежності.
Десятками років наукова та природоохоронна громадськість наполегливо домагаються від керівництва держави змінити на ділі своє ставлення до природної спадщини нації – забезпечити її збереження для передачі майбутнім поколінням.
Першими кроками на цьому шляху мають стати:
1. Утворення Національного агентства (Служби) національних природних парків та інших природоохоронних територій (далі - Агентство).
·                         Агентству мають бути передані на першому етапі заповідні установи, які підтримуються за рахунок державного бюджету. На цьому етапі може розглядатись передача академічних установ у подвійне підпорядкування.
·                         Керівництво Агентства і директори установ мають призначатись Кабінетом Міністрів за результатами проведених відкритих конкурсів.
·                         Агентство має забезпечити ефективне збереження, відтворення та раціональне використання природних і рекреаційних ресурсів заповідних територій.
Розробити сучасні програми фінансової стійкості заповідних установ, реалізація яких дасть змогу зменшити бюджетні витрати на утримання за рахунок власних коштів, отриманих від екологічної та рекреаційної діяльності.
2. Мінприроди, як центральний орган виконавчої влади в галузі охорони природи, в т.ч. заповідної справи, має виконувати свої функції в межах законодавчих ініціатив, розробок стратегій і державних програм в галузі заповідної справи.
Створення цього органу забезпечить сучасний менеджмент заповідних установ, сконцентрує кадровий потенціал і матеріальні ресурси на виконанні пріоритетних напрямків розвитку заповідної справи на принципах і у відповідності до європейських стандартів та Директив Євросоюзу.
При цьому забезпечується ефективний захист національного природного надбання в умовах децентралізації від зазіхань місцевих органів влади на його природні ресурси і територіальну цілісність.
Довідка. У світі накопичений достатній досвід ефективного управління національними системами заповідних установ. Ця функція, як правило, покладається на спеціалізовані державні служби (Служби національних парків США, Канади, ПАР) та інші подібні структури. Всі вони наділені в повній мірі фінансовою, кадровою, юридичною самостійністю. Вони мають в своїй структурі регіональні центри, де проводяться навчання працівників установ, еколого-освітні заходи з населенням, розташовані бізнес-центри тощо.
Спроби створення повнокровної спеціалізованої державної структури управління заповідними установами були свого часу.
У лютому 1940 року РНК УРСР створила Головне управління по заповідниках, зоопарках і зоосадах при РНК УРСР. Завдяки його діяльності заповідна справа отримала значний розвиток. У 1951 році Головне управління було розформоване. Розпочався період сталінського розгрому заповідників у Радянському Союзі. За радянської доби були відповідні доручення ЦК Компартії і Ради Міністрів, потім Верховної Ради про передачі всіх установ ПЗФ в єдиний орган - Мінприроди. Проте реальний крок до створення сучасної мережі управління був після оголошення незалежності. У відповідності до Державної програми «Заповідники» було створено Головне управління національних парків, яке було реорганізовано в урядовий орган – Державну Службу заповідної справи. Саме в ці часи розпочався «ренесанс» заповідної справи в Україні. Але завершити розпочате не вдалось. На зміну прийшов «злочевсько-канцураковський» період управління заповідною справою, характерний створенням корупційних схем і «дерибану» коштів, які виділялись на розвиток галузі. З авторів ганебної сторінки та сучасного стану заповідної справи одні в міжнародному розшуку, а інші перейшли на роботу в апарат Кабміну і спокійно здійснюють… кураторство заповідною справою!

Які висновки можна зробити з історії?
·       Мінприроди – багатофункціональний монстр, для якого заповідна справа є другорядною функцією і просто розчинилась у розподілі природних ресурсів. Саме Міністерство, вирішуючи свої проблему в різних напрямках діяльності, розпочало і майже завершило знищення інституційних і кадрових основ заповідної справи.
·       Ніякий підрозділ центрального органу влади, незалежно від його назви і професійних якостей співробітників не взмозі ефективно здійснювати керівництво заповідними установами, якщо не буде наділене всіма управлінськими повноваженнями, в т.ч. у фінансовій та кадровій сфері. Розподіл фінансів і призначення кадрів належить іншим підрозділам, які не відповідають за результати діяльності установ ПЗФ. Так було, і так залишається сьогодні.
·       Створення національного органу управління установами ПЗФ, в якого буде лише одне пріоритетне завдання – забезпечення ефективного управління державними правоохоронними органами, має розцінюватись не лише як простий процес перепідпорядкування єдиному органу.

Це лише початок розробки механізмів управління на основі використання як традиційних, так і інноваційних підходів, які будуть відображенням фундаментальних загальнолюдських цінностей.





Президент ВГО «Асоціація
Природоохоронних територій України»,

Заслужений природо охоронець України                                        М. Стеценко


понеділок, 30 листопада 2015 р.

Азово-Сиваський національний парк – міфи та реалії сьогодення

Охоронювані природні території (ОПТ) відіграють головну роль на планеті Земля у збереженні її природного каркасу, відтворення життя та біологічного різноманіття. Знищення біорізноманіття, забруднення природного середовища і розрив взаємозв’язків у ньому за останні 30-40 років призвели до виникнення глобальних та регіональних екологічних криз, істотно погіршили стан світової економіки, політики, клімату тощо.
Не обминули ці явища і Україну. Ставши незалежною, Україна за екологічним та соціальним станом була серед найвідсталіших держав Європи.
«Лідер» за розораністю і площею еродованих земель (30% сільгоспугідь), найменша площа природної рослинності на одного жителя, найбільші показники забрудненості атмосфери, кількість чистої води на одного жителя в 10 разів менша, ніж у Європі. Площа заповідних земель в 2,4-3 рази менша за європейські показники… Не дивно що, середня тривалість життя українця на 10-15 років коротша, ніж у розвинених країнах.
Економічні наслідки такої природоохоронної політики радянських часів були для нас занадто важкі – 10 % втрати валового внутрішнього продукту.
На жаль, і сьогодні для політичної еліти України проблеми раціонального природокористування, екологічної безпеки, збереження і відтворення тваринного та рослинного світу не є пріоритетними.
Тотальне погіршення рівня життя співвітчизників має чітко окреслений екологічний аспект. Без усвідомлення цієї обставини та врахування її в реальних процесах державоутворення, всі проблеми сьогодення не можуть мати сучасного цивілізованого вирішення. Про який європейський вибір можна говорити, коли близько 20% території держави з населенням більше 10 млн осіб проживає в критичних екологічних умовах.
За межею бідності знаходяться майже 40% співвітчизників. Пан А. Яценюк нещодавно проінформував суспільство про те, що в результаті «успішних» реформ уряду в наступному році пересічному українцю жити стане ще тяжче...
Сучасний світ визнає ключову і фундаментальну роль охоронюваних природних територій (ОПТ) при впровадженні принципів сталого розвитку суспільства. Адже цей екологічний каркас забезпечує збереження, відтворення біологічного і ландшафтного різноманіття, яке є основою відродження сучасної економіки, добробуту, фізичного і духовного сторін життя.
У перші роки нашої незалежності, завдяки підтримці держави, вдалося збільшити мережу заповідних об’єктів більш ніж у 2 рази. Сьогодні до неї входять 8100 об’єктів і територій із загальною площею 3,7 млн га. Це більше, ніж 6% площі держави.
До безцінного природного надбання входять 4 біосферних та 19 природних заповідників, майже 50 національних природних парків та тисячі об’єктів інших категорій. Багато з них є невід’ємною частиною Європейської екологічної мережі, а деякі включені до світової системи біосферних резерватів.
Серед них відомі за межами України природні та біосферні заповідники Карпатський, Чорноморський, «Асканія-Нова», Канівський, «Горгани», Український степовий, національні природні парки Шацький, Яворівський, Деснянсько-Старогутський, «Меотида», Азово-Сиваський та цілий ряд інших.

На жаль, заповідна справа, як одна з найважливіших природоохоронних галузей в державі, переживає глибоку, системну кризу. Із пріоритетів державної політики вона стала пасинком для політичної еліти, урядовців, керівників місцевих органів влади, олігархів…
Можна перерахувати низку об’єктивних і суб’єктивних причин такого стану. Це і майже повна ліквідація системи державного управління галуззю, фактичне припинення фінансування її розвитку, недостатній рівень забезпеченості професійними кадрами і, нарешті, корупційні схеми, які набули свого розквіту за часи «злочевсько-канцураковського» керівництва у Мінприроди. Ці схеми, як ракові пухлини, пронизали, розповзлись по всій системі заповідної справи. Але є проблеми і значно глибші.
Відношення центральної влади, або «сучасної еліти», до національних парків є адекватним відношенню всього нашого суспільства. Наївно розраховувати на те, що Прем’єр-міністр, банкір, олігарх або фермер буде сьогодні плекати і дбати про національні парки в силу своєї високої духовності. Крім того, природно-заповідні обєкти не є помітним джерелом наповнення державної казни, як, наприклад, у Коста-Ріці або Танзанії. У цих бідних, слабкорозвинених країнах влада обожнює свої національна парки, а в бідній Україні – ні.
На чолі групи директорів наших національних парків і заповідників мені випала нагода вивчати досвід діяльності національних парків у США. Американські колеги розповідали нам про важливість масштабної просвітницької роботи, яку вони проводили і проводять, необхідність роз’яснення суспільству значимості національних парків, обов’язок підтримки їх державою. Лише через 30 років цієї кропіткої, системної роботи стали помітними позитивні результати. Національні парки США любить вся країна. І не один маючий здоровий глузд політик не виступить із пропозицією ліквідувати який-небудь з них, як в наших Івано-Франківській, Закарпатській, Луганській та ряді інших областей.
Тому на запитання, що є символом і гордістю США, кожний американець відповість не роздумуючи – Прапор, Гімн і Національні парки. Тому в США фінансові потреби національних парків держава забезпечує на рівні 90 відсотків.
До такої свідомості нам ще далеко.
Наявний дефіцит спеціалістів-професіоналів, які б щоденно за допомогою громадянського суспільства, через систему просвіти, засоби масової інформації, соціальні мережі формували у свідомості людей поважне відношення до національних парків, які мали б стати символами нашого покаяння перед деформованою нами ж природою.
Останнім часом ускладнюють цю проблему тенденції до збільшення бездумних, непрофесійних і безвідповідальних спроб різного характеру обмежити діяльність місцевих жителів в національних парках, спрямовану на реалізацію соціально-економічних проектів, розвиток рекреації і туризму. Невелика групка так званих «теоретиків», далеких від сучасної теорії і практики заповідної справи, намагається впроваджувати повсюдно теорію «абсолютної заповідності», яка була розроблена російськими вченими в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Вона не враховує природні умови та особливості України як антропогенно освоєної європейської країни. Цю ідею можливо обговорювати та впроваджувати на територіях природних заповідників. В Україні їх всього 19. Але численні круглі столи, інтерв’ю, коментарі з цього питання не тільки відволікають від глибинних причин кризи заповідної справи, але й створюють негативний імідж національним паркам серед місцевого населення. Більшість випадків обмеження їх діяльності є порушенням конституційного права громадян на природокористування, в т.ч. на територіях об’єктів природно-заповідного фонду.
Нещодавно довелося прочитати ряд публікацій представників цієї «команди теоретиків» про результати віртуальних перевірок національних парків Київським еколого-культурним центром (КЕКЦ), який очолює             В. Борейко, дружиною охорони природи «Зубр» та ще декількома невідомими громадськими екологічними осередками. Більшість авторів цих публікацій в заповідній справі жодного дня не працювали, та й в колі вчених їх імена не відомі. Можна б було і не звертати увагу на подібні публікації, якби вони не містили у собі оцінки роботи цілих колективів, а їх автори не виступали б експертами у вигаданих самими ж подіях і, врешті-решт, не говорили б безвідповідальну неправду, а точніше брехню, яка не має відношення до дійсного стану речей.
З особливою фантазією описується тема царського полювання в Азово-Сиваському національному парку, що на Херсонщині. Ця тема не нова і зявилась на сторінках газет десь 25-30 років тому. Автором був В. Борейко. В той час матеріал мав певну об’єктивність, але сьогоднішні його сподвижники використовують його й далі у своїх фантазіях і вигадках.
В одній із травневих публікацій говориться, що представник компанії В. Борейко і Ко «проник» 9 травня ц.р. на територію парку (герой!) для здійснення перевірки «закритого для людей» Азово-Сиваського національного парку.  Для чого цьому «герою» потрібно було «проникати» в національний парк? Адже за офіційними даними його щорічно відвідують 2500-3200 екскурсантів. Крім того, в рекреаційній зоні проживають біля 500 відпочиваючих. Територія національного парку є базою студентських практик університетів Запоріжжя та Мелітополя. Отож всі нормальні люди при бажанні потрапляють на територію парку через ворота, а не «проникають» у дірки в паркані.
А далі йде опис побаченого на о. Бірючий: пастки для відлову тварин, мисливські будиночки, вишки для полювання, майданчик для гвинтокрилу… Все це вже було описано у матеріалах В. Борейка. Щоправда, встановлені й нові порушення – 3 пасіки із 120 вуликами та «сенсаційне» припущення про можливе «безпредельне» полювання Януковича-молодшого! Далі – традиційні згадки про небіжчиків, колишніх «вождів» Брежнєва, Хрущова, Щербітського, Шелеста та інших, які нібито полювали в національних парках, будиночки Лазаренка та Хрущова. У публікації стверджується, що президент України Кучма перетворив парк на «спецсафарі» для української знаті, що Азово-Сиваський національний природний парк продовжує активно організовувати полювання для представників владних структур. Підкреслюється, що полювання відбувається за згодою Мінприроди.
Ще один міф!
Історія створення і становлення Азово-Сиваського національного природного парку є невід’ємною частиною розвитку заповідної справи, яка пережила часи підйому і трагічні етапи погромів заповідників у сталінські та хрущовські періоди правління.
Згадаймо, в кінці 1920-х років заповідна справа в Радянській Україні переживала період свого піднесення. У ці роки активізувалась робота природоохоронних інституцій з підготовки матеріалів про заповідання островів і кіс на узбережжях Азовського і Чорного морів Вони були надзвичайно цінними місцями для охорони птахів в період весняних і осінніх перельотів.
14 липня 1927 року РНК УРСР виніс постанову про  створення одного з найбільших заповідників – Приморського, площею 32 тис. гектарів. До його складу увійшли острови Чурюк і Куюк-Тук у Сиваші та Бірючий у Азовському морі. 1933 року частина островів в Азовському морі отримала самостійну назву Азово-Сиваський державний заповідник. В 1937 році Секретеріат ЦК КП(б)У за проханням секретаря Генічеського РК КП(б)У Константінова розглядає питання про Азово-Сиваський заповідник. В результаті цього розгляду площа заповідника була скорочена у 2 рози і становила всього 7049 гектарів. У післявоєнний період із Азово-Сиваського заповідника вилучається вся Обитічна коса, коса Федотова. Ліквідується кілометрова заповідна акваторія навколо о. Бірючий.
У 1957 році в історії заповідника була перегорнута ще одна чорна сторінка – голова Ради Міністрів СРСР  М.Булганін підписав розпорядження про реорганізацію Кримського та Азово-Сиваського заповідників, а також Біловезької пущі на заповідно-мисливські господарства.
На базі відповідних мисливських заказників республіканського значення було створено Заліське та Дніпровсько-Тетерівське заповідно–мисливські господарства.
На їх територіях дійсно полювало керівництво радянських партійних органів держави, керівники та почесні гості зарубіжних держав. Слід підкреслити, що свої мисливські угіддя мали, як правило, секретар обкому партії і голови облвиконкомів. Створювались мисливські господарства для членів громадських мисливських товариств, Українського товариства мисливців і рибалок. «Динамо» об’єднувало громадські товариства МВС України. Військові мисливці об’єднувались за принципом належності їх до певного роду військ. Командувач Чорноморським флотом мав свої мисливські угіддя. Так в той період розвивалась активна форма відпочинку сотень тисяч людей.
В суспільстві був і прошарок людей, які були противниками полювання. Особливо активно вони виступали проти полювання керівників держави в заповідно–мисливських господарствах, доступ до яких був простому люду закритий. Одним з таких осередків була молодіжна екодружина, яку очолив Володимир Борейко. Ціла серія публікацій про так звані «царські полювання» наприкінці 1990-х років створила певну негативну атмосферу в суспільстві щодо забав «партійних вождів» на закритих полюваннях.
У багатьох публікаціях противники полювання, як справжні мисливці, створювали байки про прив’язаних вепрів, перевдягнених в шкуру зайців котів, які випускались Хрущову, Брежнєву чи Фіделю Кастро під постріл. Мабуть, компартійна система не вбачала в діях противників полювання загрози для себе, тому і допускала їх інколи заглянути в щілину огорожі Заліського чи Дніпровсько-Тетерівського мисливських господарств. Що було - то було, історію не перепишеш.
Азово-Сиваське заповідно-мисливське господарство за географічним положенням, суворими кліматичними умовами в осінньо-зимовий період, відсутністю надійного сполучення, умов для комфортного проживання не приваблювало до себе керівників найвищого рангу.
Розповідають, що на острів дійсно колись завітав П.Ю. Шелест – перший секретар ЦК України. Це були 60 роки минулого століття. З «перших» осіб на острові 2 рази був Л. Кучма: один раз з нині покійним Міністром внутрішніх справ Ю. Кравченком, призначаючи його губернатором Херсонської області; вдруге – з президентом Росії В. Путіним, коли відбувались зустрічі з консультацій щодо державного морського кордону між країнами в акваторії Азовського моря.
Мабуть, В. Борейко і його колеги цих фактів не знали, бо щось би обов’язково вигадали ще про особливі полювання цих осіб.
Ще один міф, який періодично переписується з року в рік: «национальный парк превращён в спецсафари для окружения президента Украины… Минприроды Украины утвердило в сентябре 2005 г. очередное Положение о данном парке, пунктами 4.2.2. и 4.2.4. разрешалось проведение охоты…»… «проведение охот в данном парке разрешал Проект организации территории, разработанный под руководством д.б.н.  Волоха из мелитопольского университета…»
А щоб зовсім збити з пантелику читача, в цьому ж абзаці говориться: «Однако в 2010 году по инициативе директора КЭКЦ В.Борейко, были приняты дополнения в закон о ПЗФ, которым любая охота… запрещалась». Як кажуть, в городі бузина, а в Києві дядько.
А що насправді? В редакції Закону України «Про природно заповідний фонд України» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, №34, ст.502) на територіях господарської і рекреаційної зон національних і регіональних парків, зони антропогенних ландшафтів біосферних заповідників дозволялось ведення всіх видів господарської діяльності з дотриманням загальних вимог природоохоронного законодавства, в т.ч. і ведення мисливського господарства. Заборонялись лише рубки головного користування, промислове рибальство та промислове добування мисливських тварин. Звичайно, ця норма Закону діяла і на території Азово-Сиваського національного природного парку до 2010 року. Отож Положення про парк, Проект організації території та інші нормативно правові документи, затверджені Мінприроди, носили цілком легітимний правовий характер.
Співпало, що під час внесення змін про заборону полювання директором національного парку був призначений Є. Поповчук. Професійний еколог, непримиримий борець з браконьєрством на півдні України. Багато років до цієї посади він був Державним інспектором з охорони природи. Заслужений природоохоронець України, має державні нагороди, відомий в колі спеціалістів – екологів в т.ч. і громадським організаціям.
Впевнено можу стверджувати, що з його призначенням на посаду директора розпочався новий період становлення національного природного парку на принципах та з дотриманням усіх базових вимог чинного природоохоронного законодавства.
В складних економічних умовах розпочалась робота по формуванню іміджу національного парку як природоохоронної, рекреаційної, науково-дослідної установи, мета якої збереження, відтворення і раціональне використання ресурсів унікальних природних комплексів парку. Слово «полювання» з лексикону працівників парку просто було викреслено.
Був отриманий Державний акт на землю, винесені межі національного парку в натуру, а головне - розроблений і затверджений новий Проект організації території національного природного парку, який і є базою нової «політики» колективу А проблем накопилося дуже багато і на кожному кроці, на вирішення деяких з них необхідні десятки років.
Ізольованість території острова Бірючий від материка, недостатні обсяги регуляторних заходів привели до виникнення критичної чисельності деяких видів тварин. Чисельність ланей і оленів перевищує в 4-6 разів науково-обгрунтованої норми. Сьогодні маємо більш як 1700 особин лані європейської. Для порівняння, в Україні у всіх мисливських господарствах нараховуються 1200 тварин цього виду! Аналогічна ситуація склалася з поголів’ям оленя. Вчені-ботаніки НАН України давно били тривогу про необхідність впровадження регулятивних заходів, спрямованих на зниження чисельності диких тварин до оптимальної, щоб забезпечити відновлення деградованої рослинності, в т.ч. рідкісних видів.
Вилучення тварин в основному здійснюється шляхом відлову і переселення їх у мисливські угіддя України. Безумовно, в цій роботі проводиться також селекційний та вибірковий відстріл тварин. Але це не полювання, про яке фантазують автори публікацій. Відповідно до ст. 32 та 33 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» цю роботу, а також добування лисиць та єнотовидних собак в місцях інтенсивного розведення диких тварин протягом всього року здійснюється працівниками національного парку, які мають спеціальний дозвіл місцевого органу охорони природи.
Таким чином, працівники парку проводять повсякденну, досить нелегку роботу, спрямовану на реалізацію прийнятих програм, і роблять її в основному професійно.
Одна біда – автори байок, про які згадувалося раніше, направляють свої «опуси» до органів прокуратури, різного роду інспекцій тощо.
Безкінечні перевірки, відписки на запити, залякування створюють негативний імідж національному парку, відволікають людей від роботи. За такою кількістю перевірок екологічними органами складається вражання, що національні парки є одними з найбільш екологічно небезпечних об’єктів в області.
Але, є і радісні тенденції. Все більше і більше людей розуміють ціну подібної писанини. Це підтверджують відгуки в соціальних мережах. Ось декілька прикладів коментарів до публікацій на тематику Азово-Сиваського парку : "Прочитал – это пустой популизм», «не всё так плохо на самом деле как Вы рисуете с чьих-то слов или своей бурной фантазии…», «много очень пишете о бардаках, как по маслу. Только не о том заботитесь…», « пасеки там всегда были ещё до создания парка. И местное население было, которое держало пасеки. Что с местным населеним будем делать? Отселять или живоловушками отловить и вместе с пчелами переселить?».
Перелік відгуків подібного змісту можна продовжити. Але резюме зроблено у наступному коментарії: «чушь это всё собачья – в начале получите экологическое образование, почитайте литературу, поговорите с специалистами, а потом спорьте».
Прихильникам ідеології «абсолютної заповідності» нагадаємо думку видатного російського вченого Н. Реймерса, який, заперечуючи своїм опонентам, писав: «Безглузде ствердження про те, що природні охоронювані території вилучаються з господарського використання. Як раз навпаки, вони залучаються до нього з особливо високою ефективністю, спочатку чисто соціальною, а потім… соціально-економічною.»
На цьому принципі базується Севільська стратегія, Конвенція про біорізноманіття, Пятий всесвітній конгрес по особливо охоронюваним територіям.
Зокрема, в рекомендаціях цього конгресу пропонується звернути особливу увагу на підтримку і розвиток в деяких категоріях ОПТ «сталих форм полювання і рибальства» як джерел для формування потужних стимулів до управління живою природою і місць проживання диких тварин, створення для місцевих жителів, громад економічних можливостей, враховуючи їх природні права, традиції і т.д.
В цьому плані Міжнародний союз охорони природи має визначити кращі сталі форми полювання і рибальства та сприяти їх впровадженню на практиці.
На фоні цих рекомендацій визнаного усім світом наукового форуму з питань збереження, відтворення та використання ресурсів в межах охоронюваних природних територій надзвичайно дивно виглядають позиції деяких «теоретиків», які виступають проти розвитку (або збереження) традиційних форм національного природокористування в національних парках.
Напевно, вони не мають достатньої уяви про роль полювання як потужного регулятора природних процесів. Сумно , але ряд цих «теоретиків» пробились у радники чи помічники з питань заповідної справи у депутатів, міністрів. Що вони «радять» багатьом уже відомо.
У 2010 році неправовим шляхом, без консультацій з професіоналами, без погодження із землевласниками і землекористувачами, місцевими органами влади було заборонено полювання в господарських зонах (!) національних парків. З того часу жодної установи цієї категорії в Україні не створено. Мабуть, і створено не буде. Другий раз місцеве населення, землевласників і землекористувачів та громади не можна буде ошукати. А пропозиції «теоретиків» їм не зрозумілі, оскільки рушаться основи їх традиційного життя. Охороняти природу потрібно не від людей, а для людей.
Але це вже інша тема для дискусій.



Заслужений природоохоронець
України,
Президент ГО
«Асоціація природоохоронних
територій України»                                                                          М. Стеценко


середа, 7 жовтня 2015 р.

Деякі питання (тези) удосконалення системи державного управління природними ресурсами

У рубриці "Маю свою думку" пропозиції щодо удосконалення системи державного управління природними ресурсами від Миколи Стеценка, Заслуженого природоохоронника України, Президента Асоціації природоохоронних територій України.


1. Існуюча система управління, спрямування та координації в галузі природних ресурсів вичерпала всі можливості і не дозволяє створення повноцінної, розвинутої системи інтеграційного державного управління в галузі охорони природи та раціонального природокористування.
Фактично в державі встановлене галузеве управління, яке не може забезпечити стале використання природних ресурсів та рівень прозорості при прийнятті рішень, підвищити ступінь інтегрального управління, поглибити функціональний характер, покращити обґрунтованість залучення бюджетних коштів та контроль за їх цільовим використанням. Воно є прекрасним підґрунтям для існування розгалуженої корупційної системи
З метою створення інтегральної системи управління, розвитку функціонального підходу, розмежування функцій державного регулювання та функцій господарського управління, впровадження ринкових механізмів, ліквідації корупційних схем шляхом створення прозорості і громадського контролю необхідно:
·         ліквідувати урядові органи (служби, агенства), на які покладені функції управління водними, лісовими, земельними, рибними ресурсами;
·         для забезпечення ефективного розвитку цих галузей в ринкових умовах та залучення інвестицій створити на їх базі державні акціонерні компанії «Водгосп», «Лісгосп», «Рибгосп» тощо.

Для забезпечення інтегрованого управління всім комплексом природних ресурсів необхідно здійснити наступні заходи.

В сфері управління водними ресурсами:

- терміново впровадити систему інтегрованого управління за басейновими принципами (європейська директива);
- передати з ліквідованого Агенства водних ресурсів до Мінприроди підрозділи центрального апарату та територіальних органів з їх чисельністю, на які покладені функції держуправління водними ресурсами, басейнові управління, відповідні галузеві інститути.

У сфері лісової галузі

- провести структурну реорганізацію ліквідованого Агенства, передавши до Мінприроди підрозділи лісової охорони, по управлінню лісами, відповідні науково-проектні підрозділи системи «Ліспроект».

Водні живі ресурси

- передати всі функції державного управління, охорони та відтворення тваринного світу, водних живих ресурсів з чисельністю Мінприроди та науково-дослідний інститут рибного господарства з філіями.


Аналогічну реорганізацію необхідно провести в органах земельних ресурсів.

Система державного управління має стати зрозумілою, прозорою для народу, з високим рівнем відповідальності за екологічну політику.
Оптимізація державної структури управління зменшить чисельність управлінців, відокремить від владних структур господарську діяльність, ліквідує у повній мірі бюрократичність, створить умови для зростання довіри суспільства до системи управління в галузі екології.

2. при децентралізації управління в галузі екології ні в якому разі не допускати дезорганізації, адже місцеві органи влади можуть і будуть керуватись інтересами, які не співпадатимуть з цілями, сформованими на національному рівні.
Тому Центральний орган виконавчої влади повністю бере на себе функції охорони, збереження, відтворення та раціонального використання всії природних ресурсів загальнодержавного значення.
Центральний орган виконавчої влади здійснює контроль за дотриманням Законів України в галузі екології місцевими органами влади та самоврядування на землях комунальної та приватної власності.
Рішення місцевих органів влади, які не відповідають вимогам і нормам Законів України, підлягають скасуванню.


Заслужений природо охоронець України,
Відмінник заповідної справи,
Президент ВГО
«Асоціація природоохоронних
територій України»                                                                             М. Стеценко



понеділок, 5 жовтня 2015 р.

ЗАПОВІДНІЙ СПРАВІ - ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ


Федір Гамор, доктор біологічних наук, професор, заслужений природоохоронець
України, заступник директора Карпатського біосферного заповідника.

   Серед екологічних проблем, які останнім часом привертають все більшу увагу громадськості, належать організація роботи із збереження та сталого використання природоохоронних територій, приведення екологічного законодавства до європейських стандартів. І це не випадково, адже   заповідна справа зараз переживає глибоку кризу, яка створює загрози  не тільки для погіршення стану збереження унікальних природних цінностей, але й для знищення багатьох природних екосистем та рідкісних видів рослин і тварин. 
      В  Україні створено та функціонує 8101 територія та об’єкт природно-заповідного фонду, площею понад чотири млн. гектарів, що складає  лише біля шести відсотків  від її загальної території. Серед них 19 природних, 4 біосферних заповідники та 48 національних природних парків.  
      Площа природоохоронних територій  в Україні в середньому майже у три рази є меншою ніж у Європейських країнах.  А із 1980 року у 6.3 разів збільшилась кількість видів тварин та в чотири рази кількість  видів рослин, які занесені до Червоної книги України та Європейських Червоних списків.    
     Крім того, як зазначалось 4 лютого ц.р. у Верховній Раді на комітетських слуханнях Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, кризові явища в заповідній справі, уже призвели до знищення системи державного управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду на місцевому рівні, призупинили систему державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства. Саботується виконання Указів Президента України щодо передачі земель установам природно-заповідного фонду, відбувається тотальне скорочення працівників на державному рівні, які займаються розвитком та управлінням заповідною справою, допускаються грубі кадрові помилки при призначенні керівників заповідників та національних природних парків, спостерігається критичне зменшення фінансування з Державного бюджету природоохоронної сфери тощо.
      Тому, наукова та природоохоронна громадськість наполегливо домагається, щоб не тільки на словах, але й на ділі, змінилось ставлення суспільства до питань збереження природних цінностей та забезпечення гармонії людини і природи. На це спрямована  Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», положення Угоди  про асоціацію між Україною й Європейським Союзом та прийняті цими днями  Парламентом й підписані Президентом України  Закони, якими  посилюються вимоги щодо збереження тваринного світу, видів рослин і тварин занесених до Червоної книги України, вдосконалення режиму охорони природно-заповідного фонду, активізація еколого-освітньої роботи тощо.
     Але, в цьому контексті  розгортається гостра дискусія щодо запровадження в практику природоохоронної роботи ідеї абсолютної заповідності як найвищого екоетичного імперативу, який передбачає заборону будь якої господарської та іншої діяльності людини, в межах природоохоронних територій.
     На думку значної частини вчених-екологів та громадських організацій, не викликає жодних сумнівів  необхідність практичного втілення в природних заповідниках та заповідних зонах біосферних заповідників та національних природних парків цієї ідеї, яка спрямована на незалежний (спонтанний) розвиток дикої природи, в умовах її недоторканості. Це особливо важливо, наприклад, для пралісів та інших ділянок природи, які не зазнали істотного впливу господарської діяльності людини. Але у багатьох учасників дискусії виникають сумніви щодо доцільності запровадження принципів абсолютної заповідності в деградованих екосистемах, які до речі складають чималі площі у складі українських заповідників та національних природних парках.
        Багаторічні дослідження та практичні результати впровадження режиму абсолютної заповідності, у багатьох випадках призводять до повної втрати тих природних об’єктів, заради яких власне і створювались заповідники. Найбільш переконливими аргументами тут можуть служити приклади степових заповідників , Долини нарцисів й штучно створених високогірних лук Карпатського біосферного заповідника тощо. Тому вважаємо, актуальним та важливим нещодавнє рішення Верховної Ради стосовно залишення без змін другої частини  статті 16 закону «Про природно-заповідний фонд» (передбачає виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідників тощо), відміну якої домагались окремі радикально налаштовані природоохоронці.
     У зв’язку із цим варто нагадати, що Європейські стандарти - це не тільки режим абсолютної заповідності, адже Директиви Євросоюзу про захист диких птахів (№ 2009/147/ЄС) (Пташина  Директива) та про збереження природного середовища існування, дикої флори і фауни  (№92/43/ЄС) (Оселищна Директива), які є головним природоохоронними нормативно-правовими актами в країнах Євросоюзу, поряд з охороною, визначають необхідність досягнення сприятливого стану збереження видів та оселищ у певних регіонах. А стаття 6(1) Оселищної Директиви передбачає необхідність проведення природоохоронних заходів, які включають «управління, яке може бути активним або профілактичним і включати в себе такі заходи, як традиційне природокористування: випас худоби, викошування, часткове вирубування, а також адміністративні заходи, такі як фізичне планування, оцінка екологічного впливу та контроль». Крім того, на територіях особливої охорони (Special area of conservation),  теж «здійснюються необхідні заходи щодо збереження та відтворення належного стану оселищ та/або популяцій видів, заради збереження яких була визначена ця територія».  
     Позитивні результати застосування методів активної охорони природи та відновлення порушених екосистем, нам доводилось не тільки спостерігати, але  й неодноразово вивчати в національних парках та на об’єктах NATURA 2000 у Німеччині, Італії, Нідерландах, Франції, Швейцарії, сусідніх Польщі, Словаччині, Угорщині та в інших країнах,  з якими ми підтримуємо багато років тісні контакти. І вважаємо, що застосування цього  досвіду в Україні дасть лише позитивні результати.
     Радує у цьому контексті те, що Мінприроди робить у цьому напрямку перші важливі кроки. Наприклад, у рамках Проекту Євросоюзу «Додаткова підтримка Міністерства екології та природних ресурсів України у впровадженні Секторальної бюджетної підтримки» проведено цілий ряд семінарів та випущено методичний посібник «Охорона природи: короткий опис Директив ЄС та графік їх реалізації», цитати з якого ми тут наводимо.
    Але треба швидше виправляти допущені помилки у законодавстві, особливо у питаннях   впорядкування традиційного господарювання, зняття соціальної напруги, яка, через неправомірне трактуванням статей 9 та 9-1 Закону України про природно-заповідний фонд (ПЗФ), склалась у стосунках багатьох природоохоронних територій з місцевим населенням. Слід негайно розв’язувати проблему, коли навіть  в зоні антропогенних ландшафтів біосферних заповідників, яка «включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності» (стаття 18, закону про ПЗФ), через запровадження складної процедури видачі лімітів та дозволів, останнім часом тут по суті заблоковано будь яку господарську діяльність, в тому числі здійснення природоохоронних заходів, які повинні проводитись без лімітів, на підставі Положень про установи природно-заповідного фонду та Проектів організації територій та охорони їх природних комплексів, які затверджені відповідними наказами Мінприроди України. Це в повній мірі стосується і господарських зон національних природних парків,  (стаття 21 Закону про ПЗФ ). Уявіть собі, у гірському населеному пункті, в зоні біосферного заповідника або національного природного парку, який є негазифікованим, де відсутні дороги, де люди безробітні, де населення завжди використовувало дрова для опалення, яким закони і сьогодні це гарантують, зокрема і стаття 38 Закону про охорону навколишнього природного середовища (яка регулює загальне та спеціальне використання природних ресурсів), безперешкодно здійснювати традиційне господарювання, не отримують ці паливні дрова. Крім того, своєчасно не видаються дозволи на випасання худоби та сінокосіння. Як виживати цим людям? І яке може бути ставлення до біосферних заповідників та національних природних парків зі сторони місцевого населення, який по закону має підтримувати традиційне господарювання, а насправді все забороняє? І чому так сталося, що у зв’язку із добрими намірами біосферних резерватів, як і національних парків загалом, в результаті прогалин у законодавстві, погіршилось не тільки життя людей далеко у горах, але й імідж української держави, яка повинна гарантувати виконання міжнародних зобов'язань, щодо реалізації в Україні, зокрема програмних документів біосферних резерватів ЮНЕСКО. Не виконуються у нашому випадку також і вимоги Указу Президента України від 14 січня 2010 року, № 25/2010, щодо розширення території Карпатського біосферного заповідника, в преамбулі якого чітко визначена необхідність підтримки традиційного господарювання у високогір’ї Українських Карпат.
     Треба спростити процедуру видачі лімітів та дозволів на використання природних ресурсів у межах природоохоронних установ, позбутись надмірної централізації у цих питаннях. Відповідно до статті 12 Закону про ПЗФ передати ці повноваження до спеціальних адміністрацій установ ПЗФ, посиливши одночасно державний контроль за їх діяльністю.
     Подібна практика давно існує у біосферних резерватах та національних парках сусідніх європейських країн. Наприклад, в румунських природоохоронних установах, Міністерство охорони довкілля затверджує лише їх менеджмент плани та здійснює вибірковий контроль за їх дотриманням. Видача дозволів у межах затвердженого менеджмент плану належить до виключної компетенції адміністрацій біосферних резерватів та національних парків.
     Для роз’язання цих та інших проблем заповідної справи, наближення її до європейських стандартів, важливе значення можуть мати розроблені за нашої участі та подані народними депутатами Сергієм Соболєв, Юлією Тимошенко, Миколою Томенком та іншими законопроекти № 2311 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері охорони природно-заповідного фонду» та № 2439 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу із удосконалення порядку фінансування заходів, пов’язаних із функціонуванням територій та об’єктів природно-заповідного фонду”.