четвер, 22 січня 2015 р.

Війна і заповідні території

В. Гетьман,
Київський національний університет
 імені Тараса Шевченка,
доцент, кандидат географічних наук

Війна і заповідні території

Війна є запереченням істини і гуманності. Справа не тільки у вбивстві людей, оскільки людина повинна так чи інакше померти, а у свідомому і затятому поширенні ненависті і брехні, які мало-помалу прививаються людям”, - говорив відомий у світі політик Джавахарлала Неру, який з часу утворення незалежної Індії (1947 р.) до смерті (1964 р.) беззмінно займав пост прем’єр-міністра і міністра закордонних справ цієї держави.
                Зі студентської лави відомо, що війна є засобом вирішення спірних питань, якщо не вдається мирним, дипломатичним. Однак, війна, як дурна куля, великого розуму не має. Перш за все, здорового глузду лишилися ті, хто її провокує. Не кажучи про тисячі безневинних загиблих, зокрема дітей, знищено на мільйони людського добра (будинки, споруди, залізниці - інфраструктура). Хтось колись це будував, створював, шпарував. Тепер знайшлися такі, щоб пустити все це нанівець. Руйнувати накоплене людською працею – це неперевершена дурість і Божий гріх.
Кому вигідна війна? Тим, хто гине на фронті за патріотичну ідею? Ні. Це герої, найкращий, елітний (репродуктивний) прошарок українського (етнічного) суспільства. Вигідна тим, хто завдяки війні думає збагатитися і тим, хто прагне дешевої популярності в суспільстві. Одне й друге заслуговує на осуд. І третє, найгірше: злиденне, доведене до відчаю життя, безробіття змусили багатьох взятися за зброю і спробувати ціною власного життя поліпшити своє існування. Тут “винна” суспільно-економічна (соціальна) система (ті, хто її створював у часи “перебудови”), що до цього (катастрофи на Донбасі) і призвела.
                Війна – це не вираження високого інтелекту і моралі. Вона відкидає нас (переносно) у кам’яний вік. Неандертальці, кидаючи камінням, нищили (спільно з кліматичними змінами) велетенських тварин (мамонтів, печерних ведмедів тощо). У них також не було іншого виходу – треба було виживати. Як влаштувати світ, щоб люди (у переважній більшості) прагнули більше читати, слухати музику, захоплюватися живописом, бігати зимою на лижах і т. д. Коли панують духовні запити, потреба у війні відпадає, вона стає не вигідною. Вона виникає з перемогою споживацьких інтересів.
                Заслуговує уваги у цьому відношенні трипільська енеолітична культура, представники якої протягом двох тисяч років існування (ІV-ІІІ тис. до н.е.) рідко вступали у військові сутички. На місці їх поселень мало слідів, що вказували б на вбивства людей (лук і стріла існували вже з часів мезоліту).
Ще пару уроків історії, які би треба було знати сьогодні. Не олігархи  повинні ставати президентами, приходити до влади і керувати країною. Подібна місія – за мудрими, обдарованими розумом і людськими чеснотами вихідцями з народу. Ще за часів Київської Русі громадою керували віче на чолі зі старцями-мудрецями (які й гадки не мали про корупцію).
Хто правив у давній Аратті – першому державному утворенню на теренах України? – Волхви,мудреці. Навіть для того, щоб тримати підлеглий народ в енергетичній напрузі вони організовували (в окремих випадках) самоспалення на величезному багатті велелюдно, перед усім натовпом. Щоб підняти дух народу, віддавши себе на самопожертву, підкресливши важливість того, заради чого вони віддають дорогоцінне життя.
У війні римлян з даками, що жили у межах нинішньої Румунії (пращури румун) мала місце така історія. Щоб перемогти горсткою племені величезне військо римлян (тоді вже розбещене), вождь даків зібрав все населення над високою прірвою і з неї, несучи на руках, кидає тіло єдиного сина на гострі біля її підніжжя мечі, віддавши в жертву богам своє останнє. Дух народу піднявся миттєво і в битві даки перемагають римську арміє легіонерів. Дещо подібне знає і наша історія з часів гайдамаччини. Сотник Іван Гонта заради загальної справи (віри, енергетики народу) вбиває своїх синів.
У середньовічній Литовській державі князі Гедиміни вважали за обов’язковий атрибут влади – скромність. Приходилось бувати у Литві, зокрема у Тракайї - князівській резиденції. На стінах замість килимів висить зброя, на долівці – запашне сіно. Ніякої розкоші. Тобто майже аскетичне життя. Тоді як підлеглий народ мав жити краще за князя.
У нинішньому світі (не тільки в Україні) все навпаки. Коли б така система державної влади існувала сьогодні, то ніякий пройдисвіт туди б не йшов. Бо там не було б “корита”. І не кожний на таке скромне життя згодиться. До влади у такому випадку йшли б тільки порядні і розумні люди, для яких служити народу – найбільша честь і сенс життя.  
Який у нас найбільший дефіцит? – Мудрий керівник, мудрий депутат, загалом – мудрість. Мудрість як інтегральна категорія включає поняття розуму і добра. Мало бути розумною людиною. Треба бути ще добрим, гуманним. Перманентною властивістю розуму, - говорив І. Кант, - є добро. Розум, позбавлений добра, - за словами В.І.Вернадського, - приречений на загибель. Що таке добро, доброта (як риса характеру)? – Це згода волі з совістю, – говорить древня китайська мудрість. А що таке совість? – Це страх перед Богом і людьми. Зазначені істини повинні знати і пам’ятати ті, хто хоче і вже взявся вершити долі простих людей.
                Недарма давні русичі свого князя Ярослава назвали Мудрим. Водночас свій храм він возвеличив Софіївським у честь мудрості (грец. sophia – мудрість). Яскравим втіленням народної мудрості в Україні завжди були приказки, прислів’я, поговірки тощо. Про розумного в народі говорили: скаже як зав’яже. Тобто поняття мудрості в нас має глибоке національне коріння. Водночас у Cтародавньому Римі словом “sapiens” римляни позначали розумний, холодний розрахунок, без особливого тепла і доброти. Античні греки поняття мудрості розуміли ширше і глибше (з певним гумором). У них навіть богинь мудрості було три: Афіна, Афродіта і Гера. Але пальму першості все ж віддавали Афіні.
                Древньокитайський мислитель, один з творців філософії і релігії даосизму Ян Чжу (біля 440-360 або 414-334 рр. до н.е.), автор трактату “Ле-цзи”, справедливо вважав, що кожний, хто прагне слави, повинен бути безкорисним. Він іде до влади, одіваючи на голову терновий вінок. Для нього не існує особистого, він вже не належить собі, а тільки людям. Найбільше багатство такої людини – безсмертя у пам’яті народу, а стиль життя – пекельна праця на користь суспільства.
                Відправним поняттям даосизму є Дао – недоступне пізнанню начало, яке неможливо виразити словами (за І. Кантом – трансцендентне “річ у собі”). У ньому воєдино втілені буття і небуття та вирішуються всі протиріччя. Мудрий правитель, який сповідує істини Дао, повинен ощасливити народ, навернувши його до чистоти (помислів), простоти (в діях, поступках) тощо.
                Дао означає шлях людини, оснований на моралі, тобто моральна поведінка, моральний суспільний і державний порядок. Що таке мораль? – Розум серця, - відповідає великий німецький поет, прозаїк і мислитель Генріх Гейне. Його співвітчизник, об’єктивний ідеаліст Георг Гегель під мораллю, моральністю розуміє розум волі. Воля - сила духу, сила характеру. Для прикладу - твердість характеру (самопожертва) японців у Другій світовій війні  (Пірл-Харбор). Неспроста ще один класик німецької філософії Артур Шопенгауер свою коронну працю так і назвав Світ як воля та уявлення.
                Яка мораль війни, зокрема нинішньої у Донбасі? – Почитайте, погортайте сьогоднішню періодичну пресу. Вона вся просякнута темою війни. По телебаченню мало не щодня бачимо похорони молодих хлопців. Але найбільше страждає безневинне – діти. Так от, пропоную пару кадрів з жорстокої дійсності війни. Перший – тринадцятирічний хлопчик у Луганській області закриває собою від вибуху снаряда маленьку сестричку. Сам гине (смерть наступила миттєво), врятувавши друге життя. Дитячий героїзм!? Вдумайтеся, люди добрі. Що воно, те хлопча, тоді відчувало? Не треба Матросова на фронті на фронті Другої світової. Другий – діти гинуть, граючи мирно в футбол, від обстрілу спортивної площадки у Донецьку. Розкидані курточки, метрова яма від вибуху. Таке хтось пам’ятає, коли ми, зараз дорослі, малими також грали у футбол? А вони, двоє хлопчиків, мали право ще довго жити. Життя – найдорожчий божий дар на Землі. Як зрозуміти невимовне горе батьків, їх пекучий плач? Ради чого політики (крикуни на майданах) і військові в зоні так званого (вже нелогічного ) АТО приносять у жертву (невідомо кому) дитячі життя?
Великий китайський мислитель, основоположник державної релігійної доктрини – Конфуцій (що жив біля 551 – 479 р. до н.е.) говорив: “З усіх злочинів найбільш тяжке – це безсердечність”. Дійсно, не має доброти і людського серця в тих, хто вбиває на війні (і керує цим). Не кажучи про порушення (чи незнання) одної із десяти Божих заповідей. Ясна річ, що на війні закони мирного часу не діють. Вибачте, ще один кадр про безсердечність війни. Молодий солдат після обстрілу в зоні АТО знімає бронежилет і сідає на краю бліндажа читати Біблію. В цей час лунає черговий вибух і сліпий (чи кимось зверху направлений) осколок влучає прямо в серце. Питається: де тут справедливість?
                Хто в цьому перш за все винен? – Ще з початків нашої незалежності, коли почалися нескінченні (перманентні) економічні кризи, коли нагальною ознакою життя стало безробіття, бездуховність (з корінням радянських часів) стало ясно одне, що все те, що ми спостерігали, закінчиться погано. Перед очима всіх нас образ молодих хлопців: в одній руці пляшка пива, в другій сигарета, з рота – що слово, то мат. Ці молоді люди просто (безневинно) тинялися без роботи, без виховання і без належної освіти. На сьогодні їм дали роботу, дали заняття – вбивати одне одного (у певній мірі за плату, що не коштує життя). Адже ні державні діячі, депутати, ні багаті бізнесмени своїх дітей (навчених за кордоном і зараз там – на проживанні) на війну не відправляють. За рахунок простих людей відстоюють свої честолюбні і по великому рахунку економічні інтереси. 
Невже починається Третя світова війна? Підступна, підла і, можливо, остання для людей. Якщо земна куля не розлетиться від ядерних вибухів, то життя на ній залишиться. Тільки яке? Чи не стане подібною доля людини, як найбільш поширеного нині біологічного виду, до трагічного зникнення (65 млн. років тому) мезозойських гігантських плазунів – ящерогадів, від яких залишився єдиний сучасний вид – карликовий динозавр (гатерія). Зустрічається він на віддалених від “цивілізованого” світу островах біля Нової Зеландії і віднесений до Червоної книги Міжнародної спілки охорони природи і природних ресурсів (МСОП).
Чи будуть у майбутньому люди жити без війни? Чи стануть вони розумними і добрими жителями на Землі? Адже приходимо у цей світ тимчасово, а відходимо у вічність, не беручи нічого матеріального. Залишаємо про себе тільки добру, або  погану пам'ять.
Зараз ми на порозі катастрофи глобального масштабу. Світ розділився на дві частини. На тих, хто за існуючий світовий порядок, і тих, хто категорично проти. Дуже багато написано про події на Донбасі з точки зору емоційного світосприйняття, геополітики, громадської активності тощо, але дуже мало - про наслідки цього військового конфлікту для середовища життєдіяльності людей.
Сьогодні, коли на території України розв’язано військовий конфлікт, страждають не лише люди. Страждає довкілля та життя у всіх його проявах. На превеликий жаль, у дні війни, Україна практично не приділяє уваги питанням охорони довкілля. Натомість саме екологічні наслідки стануть найбільш тривалими у часі та потребуватимуть найбільших зусиль для їхньої ліквідації у майбутньому. Фактично, держава припинила фінансування охорони природи, проте почала фінансувати її знищення.
Війна перекинулась і на заповідні території в Луганській і Донецькій областях. В межах зони АТО розміщено 135 природно-заповідних об’єктів – понад третина всього природно-заповідного фонду східного регіону України. Серед рослин, поширених на території зони АТО, до Червоної книги України занесені 124 види. До Європейського червоного списку - 36 видів.
Бойові дії велися у межах Луганського та Українського степового природних заповідників, національних природних парків “Меотида” і “Святі Гори”, регіонального ландшафтного парку “Донецький Кряж”. Пожежі також пошкодили ділянки заповідної природи заказників “Нагольчанський”, “Волнухинський”, “Білоріченський”, “Білогорівський”, “Піщаний” на Луганщині.Найбільше постраждали власне степові ділянки заповідників.
Як не дивно, чимала частина степових заповідних територій України знаходиться саме в її найбільш індустріалізованому районі – Донбасі. Внаслідок військових дій вони знаходяться зараз на межі фактичного знищення. До загибелі цих островків біотичного різноманіття степу – один лише крок.
Решта степових територій високої категорії заповідання розміщені у Херсонській (біосферний заповідник “Асканія-Нова”) і Миколаївській (природний заповідник “Єланецький степ”, національний природний парк “Бузький Гард”) областях.
Це останні крихти Українського степу, що декілька століть назад був безкраїй як море. На сьогодні його історична та біосферна роль неусвідомлена і залишається непізнаною. Жодна з природних зон за останні 150 років не зазнала таких катастрофічних змін як степова. Якщо не залишиться степових заповідників, бачитимемо степ тільки на картинах і фотографіях.
Подібного первинного ландшафту Степу ніде в Європі не збереглося. Однак не видно активних дій від європейської природоохоронної спільноти, організацій ООН – з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), з навколишнього середовища (ЮНЕП), Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів (МСОП), Всесвітнього фонду дикої природи (ВВФ) та ін. щодо загрози степовим заповідникам на сході України внаслідок військового конфлікту. 
              У міру обсягу статті розкажемо про території Луганського та Українського степового природних заповідників і військові дії, які там відбувалися.
Луганський природний заповідник організовано в Луганській області згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 12 листопада 1968 р. у складі двох відділень: перше - “Станично-Луганське”, або “Придінцівська заплава” (Станично-Луганський район) і друге - “Стрільцівський степ” (Міловський район). У 1975 р. було створено третє відділення – “Провальський степ” (Свердловський район). Згідно з Указом Президента України від 17.12.2008 р. заповідник було розширено на 3281 га за рахунок земель Трьохізбенської та Гречишкинської сільрад Слов’яносербського та Новоайдарського районів. Організовано четверте відділення заповідника – “Трьохізбенський степ”. Загальна площа заповідника складає 5390,27 га (однак Провальський степ вже на території т.з. ДНР).
Довгим видався процес становлення заповідника. У розораному степу по крупинці, крихта за крихтою, збирали заповідні ділянки. Внаслідок військового конфлікту Луганський природний заповідник майже розвалено. За словами колишніх його директорів Т.В. Сови (у телефонній розмові з м. Харкова) і В.Ю. Бондарєва, приміщення адміністрації у смт. Станично-Луганське-2 та машинний парк проросійськими бойовиками пограбовано. Забрано комп’ютери, автомобілі (“Газель”, УАЗ). Були погрози життю працівників заповідника. 
Відділення “Станично-Луганське” (“Придінцівська заплава”) (498 га) знаходиться на заплаві і першій надзаплавній терасі лівого берега р. Сіверський Донець, 25 км північніше м. Луганська (раніше ця територія входила до зеленої зони навколо обласного центру). Більше половини території відділення зайнято лісами (дубовими, вербовими, сосновими). Велику площу займають луки і піщані степи.
Через територію відділення, зокрема через смт. Станично-Луганське, проходить лінія фронту в зоні АТО. Про яке дотримання Закону України “Про природно-заповідний фонд” (абсолютна заповідність, заповідний режим тощо) тут може йти мова? Територія відділення замінована.
Відділення “Стрільцівський степ” (1023,77 га) знаходиться на північному сході Луганської області, біля с. Криничного Міловського р-ну, 12 км на південь від залізнодорожної станції Чорткове.
Серед степової рослинності, по схилах балок у травні – червні колоситься сріблястими султанами, ледь похитуючись від легкого подиху вітру, ковила. Співучасником цієї природної гармонії обов’язково є типчак. Слава Богу, Стрільцівський степ знаходиться на контрольованій українськими військами території і не зазнав військових дій.
Відділення “Провальський степ(587,5 га) розміщене на півдні Луганської області. Складається воно з двох близько розташованих ділянок: Калинівська і Грушівська.
Калинівська ділянка займає вододільне плато біля місця злиття рік Провалля і Калинової, недалеко поселення Калинник. Грушівська ділянка займає погорбовану рівнину біля поселення Майське. ЇЇ східна сторона проходить балкою Грушева і співпадає з російсько-українським кордоном.
На території відділення  під час АТО велись бойові дії. Проїзд важкої техніки, і перш за все танків, заповідною територією перетворив її на мереживо доріг. Провальський степ знаходиться в прикордонній зоні, контроль над якою протягом всього конфлікту не належав українській армії, у зв’язку з чим тут відбувалося значно більше, ніж в інших місцях, несанкціонованих перетинів державного кордону військовою технікою.
Степ піддавався обстрілам з російської сторони. Від пожеж він горів, майже знищена (вибухами снарядів) Грушівська ділянка. Бойовиками так званої Луганської народної республіки (ЛНР) схили балок заміновані.
Дивно, що Київський еколого-культурний центр і його голова В. Борейко про це не знають. А більш ймовірно, що знають. Тоді чому мовчать і не організовують відповідні антивоєнні акції? – Замість того його активісти палять сіно біля стін Мінекології в знак протесту проти сінокосіння у заповідниках. Ясна річ – косити у заповіднику аморально. Але ще більш аморальними є вибухи снарядів і бойові дії на заповідній території. Можливо, така антивоєнна пасивність є не чим іншим як прикритим проросійським шовінізмом?
Відділення “Трьохізбенський степ(3281 га) становить собою ділянку степу у комплексі з листяними гайками на піщаній арені Сіверського Дінця.     На території відділення, що знаходиться зараз у прифронтовій зоні, також велися бойові дії. Повсюди розкидано багато снарядів (мін), які не зірвалися. Степ трансформовано бойовою технікою.
Подібна, якщо не гірша. ситуація і в Українському степовому природному заповіднику, також розкиданому окремими клаптиками у різних місцях Донецької області. Заснований він 22 липня 1961р. Включає чотири відділення: “Хомутівський степ”, “Кам’яні могили”, “Крейдяна флора”, „Кальміуське”. Адміністрація заповідника знаходиться у Хомутівському відділенні - с. Самсонове Тельманівського району.  

                За її інформацією найбільше постраждало відділення  „Кальміуське”, де ціле літо йшли бої, вся територія перерита вибухами снарядів.  Частина території (біля 400 га) “Крейдяної флори” замінована, кілька раз були пожежі. Хомутівський степ частково (біля 30 га) також заміновано. Усі ці три відділення знаходяться у зоні так званої Донецької народної республіки (ДНР). Відділення “Кам’яні могили”, розташоване на межі Донецької і Запорізької областей, в зону АТО не попадає.
Відділення “Хомутівський степ” (1030,4 га) розташоване на лівому березі р. Грузький Єланчик. На вододілі між Климушанською та Брандтівською балками знаходиться абсолютно заповідна ділянка. Земля ніколи тут не бачила залізного плуга. З кінця травня – на початку червня на сріблястому фоні з ковили серед різнотрав’я виділяються сині барви шавлії пониклої з білими кулями катрану татарського та блакитними плямами льону австрійського.
                Відділення “Кам’яні могили” (389,2 га) – мініатюрна “гірська країна” у Приазов’ї. Знаходиться вона на межі Запорізької (Куйбишевський р-н) і Донецької (Володарський р-н) областей, простягаючись вздовж правого берега річки Каратиш.
Назва “Кам’яні могили” пов’язана не з древніми курганами, а з скелястими кристалічними горбами. На цьому місці у 1223 році, наприкінці травня -  на початку червня, відбулася відома “битва на річці Калці“ руських дружин князя Мстислава Романовича з татарськими загонами Чінгісхана. За одною з версій біля самих “Кам'яних Могил” був розташований укріплений табір київського князя. Битва завершилася поразкою русичів. Втрати русичів були величезні. Тільки кожен 10 воїн повернувся з того походу назад, до Київської Русі.
Щось подібне спостерігаємо тепер на Донбасі. Східний напрямок вторгнень на землі України склався історично. Звідти час від часу приходили кочові народи. Хвиля за хвилею загарбницькі вторгнення залишали слід у вітчизняній історії. Україну ще в середні віки на європейських картах позначали як Сарматія. Земля степової України геополітично ставала “прохідним двором історії”, вона дійсно “витоптана слідами всіх народів”.
Зараз генетичний код сарматів, аварів, монголо-татар і т.д. проявився у проросійських бойовиків. Це ті самі завойовники, тільки в сьогоднішніх камуфляжах.
Відділення  “Крейдяна флора” (1134га) створене 14 липня 1988 р. Воно розташоване на північному сході Донецької області, на схилах високого правого берега р. Сіверський Донець, поблизу с. Крива Лука, між с. Закітне (Краснолиманський р-н) і с. Піскунівка (Слов’янський р-н). Територія сильно розчленована яружно-балковою сіткою.
                „Кальміуське” відділення (579,6 га) знаходиться у Тельманівському районі Донецької області. Геологічна будова подібна до “Кам’яних могил”. Землю вкриває лучно-степова та справжньостепова рослинність.
                Національний природний парк (НПП) "Меотида" створено Указом Президента України від 25 грудня 2009 року з метою збереження типових та унікальних природних комплексів узбережжя Азовського моря, а також територій Кривої та Білосарайської коси.
                Назва парку походить від древньої землі – Меотида, що знаходилася на берегах сьогоднішнього Азовського моря (тоді Меотійського озера), де у І тисячолітті до н.е. жило плем’я меотів.
                НПП "Меотида" розташований на території Володарського, Новоазовського та Першотравневого районів Донецької області. Загальна площа парку складає 37860,9 га.
                Приморські території Кривої та Білосарайської кіс і прилягаючі акваторії Таганрозької затоки (куди направлялися усі скиди суперагломерованого і найбільш забрудненого в Європі Донбасу) відігравали вирішальну роль у забезпеченні екологічної рівноваги в регіоні своїм біотичним різноманіттям. Вони є місцем гніздування і тимчасового відпочинку під час сезонних міграцій сотень тисяч птахів біля 200 видів.
                Уздовж Азовського моря тягнуться розорані, урбанізовані землі, на фоні яких ділянки кіс, лиманів та островів є справжніми оазисами природного різноманіття на півдні України. 
До складу НПП "Меотида" також входить Приазовський чапельник – орнітологічний заказник загальнодержавного значення на північ від смт. Ялта Першотравневого району Донецької області. Це заболочена ділянка р. Мокрої Білосарайки з великими за площею густими заростями очерету.
У телефонній розмові з директором НПП “Меотида” Молоданом Г.М. (м. Новоазовськ, де розміщена адміністрація парку) вдалося з’ясувати, що територія парку наполовину розділена між т. з.  ДНР та українськими військами. Як такі бойові дії, за словами Геннадія Миколайовича, на заповідній території, на щастя, не велися.
У Донецькій області в межах Краснолиманського і Слов’янського районів на площі 40448га розмістився національний природний парк „Святі гори”. Зараз він знаходиться на контрольованій українськими військами території.
НПП „Святі гори” репрезентує ландшафти Донецького північно-степового краю з крейдяними відслоненнями на корінних схилах Сіверського Дінця, вкритих реліктовою сосною крейдяною. Створений парк Указом Президента України від 13 лютого 1997 року.
У цьому краї, серед техногенних териконів, яскравим діамантом виблискують напрочуд красиві у всі пори року, білокам’яні  Святі гори. Вони  рельєфно вирізняються на тлі Донецької височини, стрімко обриваючись у річкову долину Сіверського Дінця. А.П. Чехов називав тутешні місця (Святогір’я) Донецькою Швейцарією.
Історія краю багатюща, писана і в „Слові про Ігорів похід”. Переказують, що в тих місцях (можливо, у Святогірському монастирі) переховувався, після половецького полону, новгород-сіверський князь Ігор. 
                У межах “Святих Гір” переважають дубово-соснові та соснові лісові екосистеми (91%). На окремих ділянках заплави Сіверського Дінця росте ліс у віці 280 – 300 років, а деяким екземплярам дуба під 400 – 600 років.
                НПП “Святі Гори” - не тільки одна з найпишніших природних перлин України. Це місце релігійного паломництва численних віруючих і прихожан Свято-Успенської Святогірської лаври, розміщеної в межах парку на мальовничому правому березі р. Сіверський Донець. Її архітектурний ансамбль XVII-XIX ст. складає основу комплексу пам’яток Святогірського державного історико-культурного заповідника, також розміщеного в межах національного парку.
                За наявними відомостями (Дякова Віктора Анатолійовича, заступника директора з наукової роботи НПП “Святі Гори”) парк також постраждав від бойових дій, які велися на його території. Під час боїв за Слов’янськ більше 1160 га соснового лісу було пошкоджено вогнем внаслідок обстрілів ГРАДами.
                Що являє собою пожежа на заповідній території (до того ж незначної площі)? -  Фактично зруйнована функціональна структура (кістяк) природної екосистеми. Докорінно змінений біогенний компонент (рослинний покрив, мікро- і мезофауна). Зазвичай, відновлення корінного ландшафту можливе. Тільки за найбільш оптимальних умов на відновну сукцесію в лісових екосистемах потрібно приблизно 100-150 років. Тобто нинішні покоління втраченого внаслідок пожежі лісу не побачать. І причиною цьому є не природний фактор (блискавка), а людський (війна).
Експерти МБО Екологія-Право-Людина зібрали факти знищення заповідних територій в зоні АТО. Сума збитків лише для знищених війною заповідних лісів склала 13,9 млрд. грн. Однак ця цифра є далеко не остаточною.
Ареною боїв став регіон з найвищим антропогенним навантаженням в Європі, де територія насичена техногеннонебезпечними об’єктами: шахтами, продуктопроводами, підприємствами військово-промислового комплексу, які є джерелом величезної загрози не тільки для Донбасу, і не лише для України. Власне, підприємства ВПК є вкрай вразливими мішенями для артилерійського та ракетного обстрілу, коли потрапляння одного снаряду призводить до техногенної аварії. І не тільки до руйнації підприємства, але й екологічної катастрофи.
За період збройного конфлікту на Донбасі від влучень артилерії загорілися та вибухнули кілька екологічно небезпечних виробництв, серед яких Авдіївський та Ясинівський коксохімічні заводи, Лисичанський нафтопереробний та Краматорський верстатобудівний заводи, завод із виробництва вибухівки в Петровському на Луганщині, Луганська ТЕС, а також підприємства “Точмаш” і “Стірол”. Всього в зоні бойових дій постраждало понад 500 підприємств.
“Стірол” – небезпечне виробництво, якщо там щось відбудеться – хмара аміаку може накрити весь Донецьк. На Лисичанському нафтопереробному заводі 18 липня виникла пожежа від артилерійського обстрілу. Загорілася ємність на 50 тис. тонн для зберігання нафтошламів, 2 ємності по 20 тонн бензину, а також склад для зберігання сірки.
Зовсім недавно, 25 листопада був здійснений обстріл Луганської ТЕС у Щасті. Керівництво станції повідомляє, що обстріли щодня стають сильнішими. Розірвані снаряди розкидані по всій території ТЕС.
Пошкодження ліній електропередач в результаті артилерійських обстрілів спричинило відключення обладнання для відкачування води з шахт на декілька днів, що призвело до їхнього затоплення. На сьогоднішній день це вже стало причиною незворотних змін у гідрогеологічному режимі, підтопленні ґрунтів, що призводить до руйнації будівель і фактичної неможливості їх відновлення на цій території. Затоплення шахт – верхівка айсберга. Шахтні води створюють агресивне геологічне середовище, яке роз'їдає все.
У разі обстрілу головних елементів Луганської ТЕС місто чекатиме реальна техногенна катастрофа. На станції є водень і кисень. Якщо вибухне водень масштаби катастрофи величезні. Такий вибух можна прирівняти до потужності водневої бомби.
Тобто, другий Чорнобиль – не за горами. Перший - дурнів нічого не навчив. Відсутнє розуміння, що будь-яке військове протистояння на Донбасі загрожує величезними екологічними катаклізмами. В сучасних умовах (та й іще з атомними підприємствами) війна закінчиться катастрофічно для всіх (не тільки для тих, хто воює).
Щоб цього не сталося, Україна й уся світова спільнота у своїй переважній більшості під егідою ООН повинні зробити усе необхідне, щоб припинити цей конфлікт.
Доцільно було б розглянути на засіданні РНБО питання про оголошення територій, постраждалих внаслідок військових дій на Сході України, зонами надзвичайної екологічної ситуації. Негайно треба відновити ліквідовані у 2012-2013 рр. територіальні органи (державні управління) в системі Міністерства екології та природних ресурсів України. Досвід показав, що їх ліквідація була помилкою і зруйнувала цілісність системи забезпечення екологічної безпеки держави.
Також, іще одне питання. Зі спілкування з представниками адміністрацій заповідних територій, зокрема національних парків, стало зрозуміло, що місцеве населення проросійського штибу і чекає скорішого закінчення війни. Багато людей з неприязню ставляться до укрів (наших військових) і підтримують ополченців (бойовиків), особливо донських козаків. А ті вважають, що воюють за одвічні землі Війська донського.
Однак, там у часи Запорозької Січі існувала козацька Кальміуська паланка, найбільш східна на землях Вольностей запорозьких. З ліквідацією Січі у 1775 р. вплив тут запорозьких козаків послабився.
За часів “батька історії” Геродота (385-325 р. до н. е.) степи на північ від Меотичного озера (Азовського моря) були у складі Великої Скіфії (VII-III cт. до н.е.). Це строкате за етнічним складом державне утворення кочівників, де панівне положення належало царським скіфам, у формі чотирикутника простягалося від Дунаю до Дону, від узбережжя Чорного та Азовського морів до лісостепів на півночі включно. Тобто степ скіфський (до того кіммерійський), потім сарматський, з часом половецький (Дике поле, як його називав М.О. Максимович, перший ректор нашого Київського університету) за Доном переходив у Прикубанські степи. Тут жили також (після ліквідації Січі) запорозькі козаки, і мова була українська. Але зараз там ситуація змінилася, українського сліду не видно.
Після побиття студентів 30 листопада 2013 р., у другу ніч на Михайлівській площі, хотілося з трибуни підняти питання про федералізацію України. Однак не наважився, бо закидали б шапками (мов – розкольник). На те, що населення західних (галичани) і східних районів України – різні за ментальністю люди, й раніше мені заперечували. - Тільки єдина (утилітарна) Україна. Тепер люди самі (зі зброєю в руках) відокремлюються.
Тобто, заснована в Україні на початку1930-х років адміністративно-територіальна система давно застаріла і надто не відповідає нинішнім реаліям. Реформа місцевого самоврядування і територіальної організації влади стає невідворотною. Скажу більше – це питання виживання та осучаснення (у симбіозі з національними традиціями) нашої держави.
За модель федеративного устрою України найліпше підходить система територіального поділу Німеччини на окремі землі зі своїми парламентами, урядами, законами і з двопалатним парламентом у центрі (столиці). Можна, спробувати конфедерацію (кантони у Швейцарії) на вітчизняній (субетнічній, етно-географічній) основі. В Україні здавна існували краї: Гуцульщина (з центром у Косові, Яремчі чи Рахові ), Галичина (Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття (Ужгород), Поділля (Вінниця), Волинь (Луцьк), Полісся (Житомир), Чернігівщина, Полтавщина, Слобожанщина (Харків) і т. д. Історико-географічні землі зможуть відновити і консолідувати місцевий субетнос, сприятимуть утвердженню (вихованню) почуття гордості (гонору) за свій рідний край.
Тобто, федеративний устрій України разом з вище вказаними чинниками може зберегти її територіальну цілісність та унеможливити військовий конфлікт.

 

0 коментарі:

Дописати коментар