понеділок, 5 жовтня 2015 р.

ЗАПОВІДНІЙ СПРАВІ - ЄВРОПЕЙСЬКІ СТАНДАРТИ


Федір Гамор, доктор біологічних наук, професор, заслужений природоохоронець
України, заступник директора Карпатського біосферного заповідника.

   Серед екологічних проблем, які останнім часом привертають все більшу увагу громадськості, належать організація роботи із збереження та сталого використання природоохоронних територій, приведення екологічного законодавства до європейських стандартів. І це не випадково, адже   заповідна справа зараз переживає глибоку кризу, яка створює загрози  не тільки для погіршення стану збереження унікальних природних цінностей, але й для знищення багатьох природних екосистем та рідкісних видів рослин і тварин. 
      В  Україні створено та функціонує 8101 територія та об’єкт природно-заповідного фонду, площею понад чотири млн. гектарів, що складає  лише біля шести відсотків  від її загальної території. Серед них 19 природних, 4 біосферних заповідники та 48 національних природних парків.  
      Площа природоохоронних територій  в Україні в середньому майже у три рази є меншою ніж у Європейських країнах.  А із 1980 року у 6.3 разів збільшилась кількість видів тварин та в чотири рази кількість  видів рослин, які занесені до Червоної книги України та Європейських Червоних списків.    
     Крім того, як зазначалось 4 лютого ц.р. у Верховній Раді на комітетських слуханнях Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, кризові явища в заповідній справі, уже призвели до знищення системи державного управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду на місцевому рівні, призупинили систему державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства. Саботується виконання Указів Президента України щодо передачі земель установам природно-заповідного фонду, відбувається тотальне скорочення працівників на державному рівні, які займаються розвитком та управлінням заповідною справою, допускаються грубі кадрові помилки при призначенні керівників заповідників та національних природних парків, спостерігається критичне зменшення фінансування з Державного бюджету природоохоронної сфери тощо.
      Тому, наукова та природоохоронна громадськість наполегливо домагається, щоб не тільки на словах, але й на ділі, змінилось ставлення суспільства до питань збереження природних цінностей та забезпечення гармонії людини і природи. На це спрямована  Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020», положення Угоди  про асоціацію між Україною й Європейським Союзом та прийняті цими днями  Парламентом й підписані Президентом України  Закони, якими  посилюються вимоги щодо збереження тваринного світу, видів рослин і тварин занесених до Червоної книги України, вдосконалення режиму охорони природно-заповідного фонду, активізація еколого-освітньої роботи тощо.
     Але, в цьому контексті  розгортається гостра дискусія щодо запровадження в практику природоохоронної роботи ідеї абсолютної заповідності як найвищого екоетичного імперативу, який передбачає заборону будь якої господарської та іншої діяльності людини, в межах природоохоронних територій.
     На думку значної частини вчених-екологів та громадських організацій, не викликає жодних сумнівів  необхідність практичного втілення в природних заповідниках та заповідних зонах біосферних заповідників та національних природних парків цієї ідеї, яка спрямована на незалежний (спонтанний) розвиток дикої природи, в умовах її недоторканості. Це особливо важливо, наприклад, для пралісів та інших ділянок природи, які не зазнали істотного впливу господарської діяльності людини. Але у багатьох учасників дискусії виникають сумніви щодо доцільності запровадження принципів абсолютної заповідності в деградованих екосистемах, які до речі складають чималі площі у складі українських заповідників та національних природних парках.
        Багаторічні дослідження та практичні результати впровадження режиму абсолютної заповідності, у багатьох випадках призводять до повної втрати тих природних об’єктів, заради яких власне і створювались заповідники. Найбільш переконливими аргументами тут можуть служити приклади степових заповідників , Долини нарцисів й штучно створених високогірних лук Карпатського біосферного заповідника тощо. Тому вважаємо, актуальним та важливим нещодавнє рішення Верховної Ради стосовно залишення без змін другої частини  статті 16 закону «Про природно-заповідний фонд» (передбачає виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідників тощо), відміну якої домагались окремі радикально налаштовані природоохоронці.
     У зв’язку із цим варто нагадати, що Європейські стандарти - це не тільки режим абсолютної заповідності, адже Директиви Євросоюзу про захист диких птахів (№ 2009/147/ЄС) (Пташина  Директива) та про збереження природного середовища існування, дикої флори і фауни  (№92/43/ЄС) (Оселищна Директива), які є головним природоохоронними нормативно-правовими актами в країнах Євросоюзу, поряд з охороною, визначають необхідність досягнення сприятливого стану збереження видів та оселищ у певних регіонах. А стаття 6(1) Оселищної Директиви передбачає необхідність проведення природоохоронних заходів, які включають «управління, яке може бути активним або профілактичним і включати в себе такі заходи, як традиційне природокористування: випас худоби, викошування, часткове вирубування, а також адміністративні заходи, такі як фізичне планування, оцінка екологічного впливу та контроль». Крім того, на територіях особливої охорони (Special area of conservation),  теж «здійснюються необхідні заходи щодо збереження та відтворення належного стану оселищ та/або популяцій видів, заради збереження яких була визначена ця територія».  
     Позитивні результати застосування методів активної охорони природи та відновлення порушених екосистем, нам доводилось не тільки спостерігати, але  й неодноразово вивчати в національних парках та на об’єктах NATURA 2000 у Німеччині, Італії, Нідерландах, Франції, Швейцарії, сусідніх Польщі, Словаччині, Угорщині та в інших країнах,  з якими ми підтримуємо багато років тісні контакти. І вважаємо, що застосування цього  досвіду в Україні дасть лише позитивні результати.
     Радує у цьому контексті те, що Мінприроди робить у цьому напрямку перші важливі кроки. Наприклад, у рамках Проекту Євросоюзу «Додаткова підтримка Міністерства екології та природних ресурсів України у впровадженні Секторальної бюджетної підтримки» проведено цілий ряд семінарів та випущено методичний посібник «Охорона природи: короткий опис Директив ЄС та графік їх реалізації», цитати з якого ми тут наводимо.
    Але треба швидше виправляти допущені помилки у законодавстві, особливо у питаннях   впорядкування традиційного господарювання, зняття соціальної напруги, яка, через неправомірне трактуванням статей 9 та 9-1 Закону України про природно-заповідний фонд (ПЗФ), склалась у стосунках багатьох природоохоронних територій з місцевим населенням. Слід негайно розв’язувати проблему, коли навіть  в зоні антропогенних ландшафтів біосферних заповідників, яка «включає території традиційного землекористування, лісокористування, водокористування, місць поселення, рекреації та інших видів господарської діяльності» (стаття 18, закону про ПЗФ), через запровадження складної процедури видачі лімітів та дозволів, останнім часом тут по суті заблоковано будь яку господарську діяльність, в тому числі здійснення природоохоронних заходів, які повинні проводитись без лімітів, на підставі Положень про установи природно-заповідного фонду та Проектів організації територій та охорони їх природних комплексів, які затверджені відповідними наказами Мінприроди України. Це в повній мірі стосується і господарських зон національних природних парків,  (стаття 21 Закону про ПЗФ ). Уявіть собі, у гірському населеному пункті, в зоні біосферного заповідника або національного природного парку, який є негазифікованим, де відсутні дороги, де люди безробітні, де населення завжди використовувало дрова для опалення, яким закони і сьогодні це гарантують, зокрема і стаття 38 Закону про охорону навколишнього природного середовища (яка регулює загальне та спеціальне використання природних ресурсів), безперешкодно здійснювати традиційне господарювання, не отримують ці паливні дрова. Крім того, своєчасно не видаються дозволи на випасання худоби та сінокосіння. Як виживати цим людям? І яке може бути ставлення до біосферних заповідників та національних природних парків зі сторони місцевого населення, який по закону має підтримувати традиційне господарювання, а насправді все забороняє? І чому так сталося, що у зв’язку із добрими намірами біосферних резерватів, як і національних парків загалом, в результаті прогалин у законодавстві, погіршилось не тільки життя людей далеко у горах, але й імідж української держави, яка повинна гарантувати виконання міжнародних зобов'язань, щодо реалізації в Україні, зокрема програмних документів біосферних резерватів ЮНЕСКО. Не виконуються у нашому випадку також і вимоги Указу Президента України від 14 січня 2010 року, № 25/2010, щодо розширення території Карпатського біосферного заповідника, в преамбулі якого чітко визначена необхідність підтримки традиційного господарювання у високогір’ї Українських Карпат.
     Треба спростити процедуру видачі лімітів та дозволів на використання природних ресурсів у межах природоохоронних установ, позбутись надмірної централізації у цих питаннях. Відповідно до статті 12 Закону про ПЗФ передати ці повноваження до спеціальних адміністрацій установ ПЗФ, посиливши одночасно державний контроль за їх діяльністю.
     Подібна практика давно існує у біосферних резерватах та національних парках сусідніх європейських країн. Наприклад, в румунських природоохоронних установах, Міністерство охорони довкілля затверджує лише їх менеджмент плани та здійснює вибірковий контроль за їх дотриманням. Видача дозволів у межах затвердженого менеджмент плану належить до виключної компетенції адміністрацій біосферних резерватів та національних парків.
     Для роз’язання цих та інших проблем заповідної справи, наближення її до європейських стандартів, важливе значення можуть мати розроблені за нашої участі та подані народними депутатами Сергієм Соболєв, Юлією Тимошенко, Миколою Томенком та іншими законопроекти № 2311 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення законодавства у сфері охорони природно-заповідного фонду» та № 2439 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу із удосконалення порядку фінансування заходів, пов’язаних із функціонуванням територій та об’єктів природно-заповідного фонду”.


0 коментарі:

Дописати коментар