понеділок, 30 листопада 2015 р.

Азово-Сиваський національний парк – міфи та реалії сьогодення

Охоронювані природні території (ОПТ) відіграють головну роль на планеті Земля у збереженні її природного каркасу, відтворення життя та біологічного різноманіття. Знищення біорізноманіття, забруднення природного середовища і розрив взаємозв’язків у ньому за останні 30-40 років призвели до виникнення глобальних та регіональних екологічних криз, істотно погіршили стан світової економіки, політики, клімату тощо.
Не обминули ці явища і Україну. Ставши незалежною, Україна за екологічним та соціальним станом була серед найвідсталіших держав Європи.
«Лідер» за розораністю і площею еродованих земель (30% сільгоспугідь), найменша площа природної рослинності на одного жителя, найбільші показники забрудненості атмосфери, кількість чистої води на одного жителя в 10 разів менша, ніж у Європі. Площа заповідних земель в 2,4-3 рази менша за європейські показники… Не дивно що, середня тривалість життя українця на 10-15 років коротша, ніж у розвинених країнах.
Економічні наслідки такої природоохоронної політики радянських часів були для нас занадто важкі – 10 % втрати валового внутрішнього продукту.
На жаль, і сьогодні для політичної еліти України проблеми раціонального природокористування, екологічної безпеки, збереження і відтворення тваринного та рослинного світу не є пріоритетними.
Тотальне погіршення рівня життя співвітчизників має чітко окреслений екологічний аспект. Без усвідомлення цієї обставини та врахування її в реальних процесах державоутворення, всі проблеми сьогодення не можуть мати сучасного цивілізованого вирішення. Про який європейський вибір можна говорити, коли близько 20% території держави з населенням більше 10 млн осіб проживає в критичних екологічних умовах.
За межею бідності знаходяться майже 40% співвітчизників. Пан А. Яценюк нещодавно проінформував суспільство про те, що в результаті «успішних» реформ уряду в наступному році пересічному українцю жити стане ще тяжче...
Сучасний світ визнає ключову і фундаментальну роль охоронюваних природних територій (ОПТ) при впровадженні принципів сталого розвитку суспільства. Адже цей екологічний каркас забезпечує збереження, відтворення біологічного і ландшафтного різноманіття, яке є основою відродження сучасної економіки, добробуту, фізичного і духовного сторін життя.
У перші роки нашої незалежності, завдяки підтримці держави, вдалося збільшити мережу заповідних об’єктів більш ніж у 2 рази. Сьогодні до неї входять 8100 об’єктів і територій із загальною площею 3,7 млн га. Це більше, ніж 6% площі держави.
До безцінного природного надбання входять 4 біосферних та 19 природних заповідників, майже 50 національних природних парків та тисячі об’єктів інших категорій. Багато з них є невід’ємною частиною Європейської екологічної мережі, а деякі включені до світової системи біосферних резерватів.
Серед них відомі за межами України природні та біосферні заповідники Карпатський, Чорноморський, «Асканія-Нова», Канівський, «Горгани», Український степовий, національні природні парки Шацький, Яворівський, Деснянсько-Старогутський, «Меотида», Азово-Сиваський та цілий ряд інших.

На жаль, заповідна справа, як одна з найважливіших природоохоронних галузей в державі, переживає глибоку, системну кризу. Із пріоритетів державної політики вона стала пасинком для політичної еліти, урядовців, керівників місцевих органів влади, олігархів…
Можна перерахувати низку об’єктивних і суб’єктивних причин такого стану. Це і майже повна ліквідація системи державного управління галуззю, фактичне припинення фінансування її розвитку, недостатній рівень забезпеченості професійними кадрами і, нарешті, корупційні схеми, які набули свого розквіту за часи «злочевсько-канцураковського» керівництва у Мінприроди. Ці схеми, як ракові пухлини, пронизали, розповзлись по всій системі заповідної справи. Але є проблеми і значно глибші.
Відношення центральної влади, або «сучасної еліти», до національних парків є адекватним відношенню всього нашого суспільства. Наївно розраховувати на те, що Прем’єр-міністр, банкір, олігарх або фермер буде сьогодні плекати і дбати про національні парки в силу своєї високої духовності. Крім того, природно-заповідні обєкти не є помітним джерелом наповнення державної казни, як, наприклад, у Коста-Ріці або Танзанії. У цих бідних, слабкорозвинених країнах влада обожнює свої національна парки, а в бідній Україні – ні.
На чолі групи директорів наших національних парків і заповідників мені випала нагода вивчати досвід діяльності національних парків у США. Американські колеги розповідали нам про важливість масштабної просвітницької роботи, яку вони проводили і проводять, необхідність роз’яснення суспільству значимості національних парків, обов’язок підтримки їх державою. Лише через 30 років цієї кропіткої, системної роботи стали помітними позитивні результати. Національні парки США любить вся країна. І не один маючий здоровий глузд політик не виступить із пропозицією ліквідувати який-небудь з них, як в наших Івано-Франківській, Закарпатській, Луганській та ряді інших областей.
Тому на запитання, що є символом і гордістю США, кожний американець відповість не роздумуючи – Прапор, Гімн і Національні парки. Тому в США фінансові потреби національних парків держава забезпечує на рівні 90 відсотків.
До такої свідомості нам ще далеко.
Наявний дефіцит спеціалістів-професіоналів, які б щоденно за допомогою громадянського суспільства, через систему просвіти, засоби масової інформації, соціальні мережі формували у свідомості людей поважне відношення до національних парків, які мали б стати символами нашого покаяння перед деформованою нами ж природою.
Останнім часом ускладнюють цю проблему тенденції до збільшення бездумних, непрофесійних і безвідповідальних спроб різного характеру обмежити діяльність місцевих жителів в національних парках, спрямовану на реалізацію соціально-економічних проектів, розвиток рекреації і туризму. Невелика групка так званих «теоретиків», далеких від сучасної теорії і практики заповідної справи, намагається впроваджувати повсюдно теорію «абсолютної заповідності», яка була розроблена російськими вченими в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Вона не враховує природні умови та особливості України як антропогенно освоєної європейської країни. Цю ідею можливо обговорювати та впроваджувати на територіях природних заповідників. В Україні їх всього 19. Але численні круглі столи, інтерв’ю, коментарі з цього питання не тільки відволікають від глибинних причин кризи заповідної справи, але й створюють негативний імідж національним паркам серед місцевого населення. Більшість випадків обмеження їх діяльності є порушенням конституційного права громадян на природокористування, в т.ч. на територіях об’єктів природно-заповідного фонду.
Нещодавно довелося прочитати ряд публікацій представників цієї «команди теоретиків» про результати віртуальних перевірок національних парків Київським еколого-культурним центром (КЕКЦ), який очолює             В. Борейко, дружиною охорони природи «Зубр» та ще декількома невідомими громадськими екологічними осередками. Більшість авторів цих публікацій в заповідній справі жодного дня не працювали, та й в колі вчених їх імена не відомі. Можна б було і не звертати увагу на подібні публікації, якби вони не містили у собі оцінки роботи цілих колективів, а їх автори не виступали б експертами у вигаданих самими ж подіях і, врешті-решт, не говорили б безвідповідальну неправду, а точніше брехню, яка не має відношення до дійсного стану речей.
З особливою фантазією описується тема царського полювання в Азово-Сиваському національному парку, що на Херсонщині. Ця тема не нова і зявилась на сторінках газет десь 25-30 років тому. Автором був В. Борейко. В той час матеріал мав певну об’єктивність, але сьогоднішні його сподвижники використовують його й далі у своїх фантазіях і вигадках.
В одній із травневих публікацій говориться, що представник компанії В. Борейко і Ко «проник» 9 травня ц.р. на територію парку (герой!) для здійснення перевірки «закритого для людей» Азово-Сиваського національного парку.  Для чого цьому «герою» потрібно було «проникати» в національний парк? Адже за офіційними даними його щорічно відвідують 2500-3200 екскурсантів. Крім того, в рекреаційній зоні проживають біля 500 відпочиваючих. Територія національного парку є базою студентських практик університетів Запоріжжя та Мелітополя. Отож всі нормальні люди при бажанні потрапляють на територію парку через ворота, а не «проникають» у дірки в паркані.
А далі йде опис побаченого на о. Бірючий: пастки для відлову тварин, мисливські будиночки, вишки для полювання, майданчик для гвинтокрилу… Все це вже було описано у матеріалах В. Борейка. Щоправда, встановлені й нові порушення – 3 пасіки із 120 вуликами та «сенсаційне» припущення про можливе «безпредельне» полювання Януковича-молодшого! Далі – традиційні згадки про небіжчиків, колишніх «вождів» Брежнєва, Хрущова, Щербітського, Шелеста та інших, які нібито полювали в національних парках, будиночки Лазаренка та Хрущова. У публікації стверджується, що президент України Кучма перетворив парк на «спецсафарі» для української знаті, що Азово-Сиваський національний природний парк продовжує активно організовувати полювання для представників владних структур. Підкреслюється, що полювання відбувається за згодою Мінприроди.
Ще один міф!
Історія створення і становлення Азово-Сиваського національного природного парку є невід’ємною частиною розвитку заповідної справи, яка пережила часи підйому і трагічні етапи погромів заповідників у сталінські та хрущовські періоди правління.
Згадаймо, в кінці 1920-х років заповідна справа в Радянській Україні переживала період свого піднесення. У ці роки активізувалась робота природоохоронних інституцій з підготовки матеріалів про заповідання островів і кіс на узбережжях Азовського і Чорного морів Вони були надзвичайно цінними місцями для охорони птахів в період весняних і осінніх перельотів.
14 липня 1927 року РНК УРСР виніс постанову про  створення одного з найбільших заповідників – Приморського, площею 32 тис. гектарів. До його складу увійшли острови Чурюк і Куюк-Тук у Сиваші та Бірючий у Азовському морі. 1933 року частина островів в Азовському морі отримала самостійну назву Азово-Сиваський державний заповідник. В 1937 році Секретеріат ЦК КП(б)У за проханням секретаря Генічеського РК КП(б)У Константінова розглядає питання про Азово-Сиваський заповідник. В результаті цього розгляду площа заповідника була скорочена у 2 рози і становила всього 7049 гектарів. У післявоєнний період із Азово-Сиваського заповідника вилучається вся Обитічна коса, коса Федотова. Ліквідується кілометрова заповідна акваторія навколо о. Бірючий.
У 1957 році в історії заповідника була перегорнута ще одна чорна сторінка – голова Ради Міністрів СРСР  М.Булганін підписав розпорядження про реорганізацію Кримського та Азово-Сиваського заповідників, а також Біловезької пущі на заповідно-мисливські господарства.
На базі відповідних мисливських заказників республіканського значення було створено Заліське та Дніпровсько-Тетерівське заповідно–мисливські господарства.
На їх територіях дійсно полювало керівництво радянських партійних органів держави, керівники та почесні гості зарубіжних держав. Слід підкреслити, що свої мисливські угіддя мали, як правило, секретар обкому партії і голови облвиконкомів. Створювались мисливські господарства для членів громадських мисливських товариств, Українського товариства мисливців і рибалок. «Динамо» об’єднувало громадські товариства МВС України. Військові мисливці об’єднувались за принципом належності їх до певного роду військ. Командувач Чорноморським флотом мав свої мисливські угіддя. Так в той період розвивалась активна форма відпочинку сотень тисяч людей.
В суспільстві був і прошарок людей, які були противниками полювання. Особливо активно вони виступали проти полювання керівників держави в заповідно–мисливських господарствах, доступ до яких був простому люду закритий. Одним з таких осередків була молодіжна екодружина, яку очолив Володимир Борейко. Ціла серія публікацій про так звані «царські полювання» наприкінці 1990-х років створила певну негативну атмосферу в суспільстві щодо забав «партійних вождів» на закритих полюваннях.
У багатьох публікаціях противники полювання, як справжні мисливці, створювали байки про прив’язаних вепрів, перевдягнених в шкуру зайців котів, які випускались Хрущову, Брежнєву чи Фіделю Кастро під постріл. Мабуть, компартійна система не вбачала в діях противників полювання загрози для себе, тому і допускала їх інколи заглянути в щілину огорожі Заліського чи Дніпровсько-Тетерівського мисливських господарств. Що було - то було, історію не перепишеш.
Азово-Сиваське заповідно-мисливське господарство за географічним положенням, суворими кліматичними умовами в осінньо-зимовий період, відсутністю надійного сполучення, умов для комфортного проживання не приваблювало до себе керівників найвищого рангу.
Розповідають, що на острів дійсно колись завітав П.Ю. Шелест – перший секретар ЦК України. Це були 60 роки минулого століття. З «перших» осіб на острові 2 рази був Л. Кучма: один раз з нині покійним Міністром внутрішніх справ Ю. Кравченком, призначаючи його губернатором Херсонської області; вдруге – з президентом Росії В. Путіним, коли відбувались зустрічі з консультацій щодо державного морського кордону між країнами в акваторії Азовського моря.
Мабуть, В. Борейко і його колеги цих фактів не знали, бо щось би обов’язково вигадали ще про особливі полювання цих осіб.
Ще один міф, який періодично переписується з року в рік: «национальный парк превращён в спецсафари для окружения президента Украины… Минприроды Украины утвердило в сентябре 2005 г. очередное Положение о данном парке, пунктами 4.2.2. и 4.2.4. разрешалось проведение охоты…»… «проведение охот в данном парке разрешал Проект организации территории, разработанный под руководством д.б.н.  Волоха из мелитопольского университета…»
А щоб зовсім збити з пантелику читача, в цьому ж абзаці говориться: «Однако в 2010 году по инициативе директора КЭКЦ В.Борейко, были приняты дополнения в закон о ПЗФ, которым любая охота… запрещалась». Як кажуть, в городі бузина, а в Києві дядько.
А що насправді? В редакції Закону України «Про природно заповідний фонд України» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, №34, ст.502) на територіях господарської і рекреаційної зон національних і регіональних парків, зони антропогенних ландшафтів біосферних заповідників дозволялось ведення всіх видів господарської діяльності з дотриманням загальних вимог природоохоронного законодавства, в т.ч. і ведення мисливського господарства. Заборонялись лише рубки головного користування, промислове рибальство та промислове добування мисливських тварин. Звичайно, ця норма Закону діяла і на території Азово-Сиваського національного природного парку до 2010 року. Отож Положення про парк, Проект організації території та інші нормативно правові документи, затверджені Мінприроди, носили цілком легітимний правовий характер.
Співпало, що під час внесення змін про заборону полювання директором національного парку був призначений Є. Поповчук. Професійний еколог, непримиримий борець з браконьєрством на півдні України. Багато років до цієї посади він був Державним інспектором з охорони природи. Заслужений природоохоронець України, має державні нагороди, відомий в колі спеціалістів – екологів в т.ч. і громадським організаціям.
Впевнено можу стверджувати, що з його призначенням на посаду директора розпочався новий період становлення національного природного парку на принципах та з дотриманням усіх базових вимог чинного природоохоронного законодавства.
В складних економічних умовах розпочалась робота по формуванню іміджу національного парку як природоохоронної, рекреаційної, науково-дослідної установи, мета якої збереження, відтворення і раціональне використання ресурсів унікальних природних комплексів парку. Слово «полювання» з лексикону працівників парку просто було викреслено.
Був отриманий Державний акт на землю, винесені межі національного парку в натуру, а головне - розроблений і затверджений новий Проект організації території національного природного парку, який і є базою нової «політики» колективу А проблем накопилося дуже багато і на кожному кроці, на вирішення деяких з них необхідні десятки років.
Ізольованість території острова Бірючий від материка, недостатні обсяги регуляторних заходів привели до виникнення критичної чисельності деяких видів тварин. Чисельність ланей і оленів перевищує в 4-6 разів науково-обгрунтованої норми. Сьогодні маємо більш як 1700 особин лані європейської. Для порівняння, в Україні у всіх мисливських господарствах нараховуються 1200 тварин цього виду! Аналогічна ситуація склалася з поголів’ям оленя. Вчені-ботаніки НАН України давно били тривогу про необхідність впровадження регулятивних заходів, спрямованих на зниження чисельності диких тварин до оптимальної, щоб забезпечити відновлення деградованої рослинності, в т.ч. рідкісних видів.
Вилучення тварин в основному здійснюється шляхом відлову і переселення їх у мисливські угіддя України. Безумовно, в цій роботі проводиться також селекційний та вибірковий відстріл тварин. Але це не полювання, про яке фантазують автори публікацій. Відповідно до ст. 32 та 33 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» цю роботу, а також добування лисиць та єнотовидних собак в місцях інтенсивного розведення диких тварин протягом всього року здійснюється працівниками національного парку, які мають спеціальний дозвіл місцевого органу охорони природи.
Таким чином, працівники парку проводять повсякденну, досить нелегку роботу, спрямовану на реалізацію прийнятих програм, і роблять її в основному професійно.
Одна біда – автори байок, про які згадувалося раніше, направляють свої «опуси» до органів прокуратури, різного роду інспекцій тощо.
Безкінечні перевірки, відписки на запити, залякування створюють негативний імідж національному парку, відволікають людей від роботи. За такою кількістю перевірок екологічними органами складається вражання, що національні парки є одними з найбільш екологічно небезпечних об’єктів в області.
Але, є і радісні тенденції. Все більше і більше людей розуміють ціну подібної писанини. Це підтверджують відгуки в соціальних мережах. Ось декілька прикладів коментарів до публікацій на тематику Азово-Сиваського парку : "Прочитал – это пустой популизм», «не всё так плохо на самом деле как Вы рисуете с чьих-то слов или своей бурной фантазии…», «много очень пишете о бардаках, как по маслу. Только не о том заботитесь…», « пасеки там всегда были ещё до создания парка. И местное население было, которое держало пасеки. Что с местным населеним будем делать? Отселять или живоловушками отловить и вместе с пчелами переселить?».
Перелік відгуків подібного змісту можна продовжити. Але резюме зроблено у наступному коментарії: «чушь это всё собачья – в начале получите экологическое образование, почитайте литературу, поговорите с специалистами, а потом спорьте».
Прихильникам ідеології «абсолютної заповідності» нагадаємо думку видатного російського вченого Н. Реймерса, який, заперечуючи своїм опонентам, писав: «Безглузде ствердження про те, що природні охоронювані території вилучаються з господарського використання. Як раз навпаки, вони залучаються до нього з особливо високою ефективністю, спочатку чисто соціальною, а потім… соціально-економічною.»
На цьому принципі базується Севільська стратегія, Конвенція про біорізноманіття, Пятий всесвітній конгрес по особливо охоронюваним територіям.
Зокрема, в рекомендаціях цього конгресу пропонується звернути особливу увагу на підтримку і розвиток в деяких категоріях ОПТ «сталих форм полювання і рибальства» як джерел для формування потужних стимулів до управління живою природою і місць проживання диких тварин, створення для місцевих жителів, громад економічних можливостей, враховуючи їх природні права, традиції і т.д.
В цьому плані Міжнародний союз охорони природи має визначити кращі сталі форми полювання і рибальства та сприяти їх впровадженню на практиці.
На фоні цих рекомендацій визнаного усім світом наукового форуму з питань збереження, відтворення та використання ресурсів в межах охоронюваних природних територій надзвичайно дивно виглядають позиції деяких «теоретиків», які виступають проти розвитку (або збереження) традиційних форм національного природокористування в національних парках.
Напевно, вони не мають достатньої уяви про роль полювання як потужного регулятора природних процесів. Сумно , але ряд цих «теоретиків» пробились у радники чи помічники з питань заповідної справи у депутатів, міністрів. Що вони «радять» багатьом уже відомо.
У 2010 році неправовим шляхом, без консультацій з професіоналами, без погодження із землевласниками і землекористувачами, місцевими органами влади було заборонено полювання в господарських зонах (!) національних парків. З того часу жодної установи цієї категорії в Україні не створено. Мабуть, і створено не буде. Другий раз місцеве населення, землевласників і землекористувачів та громади не можна буде ошукати. А пропозиції «теоретиків» їм не зрозумілі, оскільки рушаться основи їх традиційного життя. Охороняти природу потрібно не від людей, а для людей.
Але це вже інша тема для дискусій.



Заслужений природоохоронець
України,
Президент ГО
«Асоціація природоохоронних
територій України»                                                                          М. Стеценко