четвер, 15 грудня 2016 р.

Можливість детально розібратися чи потрібний мораторій і як взагалі
порятувати ліси - у дослідженні експерта програми FLEG і Світового банку
М.Попкова: http://pryroda.in.ua/lis/moratoriy-na-eksport-derevyny-panatse/ 
Зокрема:
 -- в яких ще країнах світу існував/існує мораторій і до чого це там призвело
-- чому наказ №41 позбавив деревообробників сировини
-- чи існують корупційні схеми у експорті лісу
-- чи допоможе електронний облік зупинити незаконні лісозаготівлі
-- кому допоможе мораторій - легальним виробникам чи лівим лісопилкам
-- які є альтернативи мораторію
тощо
​50 сторінок популярної аналітики та 20 графіків​

З найкращими побажаннями
Олег Листопад


субота, 10 грудня 2016 р.

Банальна заготівля дров виявляє глибину кризи в заповідній справі у Карпатах

Банальна заготівля дров виявляє глибину кризи в заповідній справі у Карпатах - Федір Гамор

Федор Гамор, заступник директора Карпатського біосферного заповідника
Федор Гамор, заступник директора Карпатського біосферного заповідника
І оголює перепони бюрократії, що виплодила навколо природно-заповідного фонду «кишенькову мафію».
«Голос України» порушив одну з найскладніших і найнагальніших узимку проблем життя горян усіх чотирьох областей Карпатського регіону – Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької і Закарпатської, - як жителям, села котрих опинилися в оточенні заповідників і котрі не отримують паливні дрова, законно заготовляти їх? Як цим десяткам тисяч родин опалювати домівки, адже довкола ліси, хащі, але завозити на зиму дрова закон... забороняє. Та вогонь у грубках і печах горить – із комина кожної хати йде дим. Отже, дрова, незважаючи на «дірку» в законі, - рубають. Цією прогалиною – а Верховна Рада України вже має ухвалити в другому читанні відповідний документ і внести важливі зміни до закону про природно-заповідний фонд – наразі користується зажерлива бюрократія, що породила довкола заповідників «кишенькову мафію», які погіршують як життя людей у горах, так й імідж держави за кордоном, адже Україна зобов’язалася гарантувати виконання міжнародних угод.
Про це та інше – в інтерв’ю із знаним в Україні і Європі вченим-експертом, професором-екологом, заступником директора Карпатського біосферного заповідника, доктором біологічних наук, заслуженим природоохоронцем України Федором ГАМОРОМ


Без дров у Карпатах ніколи не було і не може бути традиційного господарювання


- Федоре Дмитровичу, хотів би з вами повести мову про одне з найскладніших питань життя горян, села котрих опинилися в оточенні заповідників. Як цим людям, по-перше, опалювати домівки, адже живуть вони з діда-прадіда в лещатах гір (де дихати, як кажете, легко, але жити важко), довкола ліси, хащі, але заготовляти дрова (тим паче, Рахівський район єдиний у Закарпатській області негазифікований) тут не можна... Бо заповідна зона!..
- Насамперед, не так усе трагічно, як про це говорять на кожному кроці лісники, всякого роду браконьєри, земельні «деребанщики», лісоруби та окремі чиновники, для яких природно-заповідний фонд стає перепоною для безконтрольного, варварського використання природних ресурсів та розбазарювання унікальних куточків природи, зокрема, в Карпатах.
Тут важливо мати на увазі і те, що, по-перше, більшість природоохоронних територій, особливо в Карпатах, є дуже віддаленими від населених пунктів та важко доступними для людей, а тим більше для заготівлі дров.
По-друге, заготівля деревини, в тому числі і дров, в українських заповідниках та національних природних парках передбачається, але з дотриманням певних вимог (стаття 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд»).
По-третє, біосферні заповідники та національні природні парки мають функціональне зонування. Наприклад, в Карпатському біосферному заповіднику виділено зони: заповідну, регульованого заповідного режиму, буферну та антропогенних ландшафтів (або традиційного господарювання).
Заборона будь-якої господарської діяльності поширюється тільки на заповідну зону, яка складає близько тридцяти відсотків його території, оточується великими буферними зонами, і знаходиться у віддалених від людських поселень місцях. В національних природних парках заповідні зони займають ще менші площі.
Крім того, згідно з відповідним президентським указом, у межах Карпатського біосферного заповідника має забезпечуватись ще й «розвиток екотуризму та підтримка традиційного господарювання у високогір’ї Українських Карпат». І зрозуміло, що без дров, тут ніколи не було і не може бути традиційного господарювання.
Але важливо також і те, що порядок проведення господарської діяльності в біосферних заповідниках та національних природних парках суворо регламентується й визначається законом і проектами організації цих територій.

- І все ж проблема загалом украй гостра й серйозна. Ось процитую сказане вами торік саме з цього приводу: «Уявіть собі, у гірському населеному пункті, в зоні біосферного заповідника або національного природного парку, який є негазифікованим, де відсутні дороги, де люди безробітні, де населення завжди використовувало дрова для опалення, яким закони і сьогодні це гарантують, зокрема і стаття 38 закону про охорону навколишнього природного середовища ( регулює загальне та спеціальне використання природних ресурсів), безперешкодно здійснювати традиційне господарювання, не отримують ці паливні дрова. Крім того, своєчасно не видаються дозволи на випасання худоби та сінокосіння. Як виживати цим людям? І яке може бути ставлення до біосферних заповідників та національних природних парків зі сторони місцевого населення, який за законом має підтримувати традиційне господарювання, а насправді все забороняє? І чому так сталося, що у зв’язку із добрими намірами біосферних резерватів, як і національних парків загалом, в результаті прогалин у законодавстві, погіршилось не тільки життя людей далеко у горах, але й імідж української держави, яка повинна гарантувати виконання міжнародних зобов'язань, щодо реалізації в Україні, зокрема, програмних документів біосферних резерватів ЮНЕСКО?». Чи знайдені вже відповіді на ці питання і що змінилося за рік?
- Звичайно, пошук шляхів вирішення цих проблем не припиняється. Так, за підтримки дванадцяти народних депутатів із майже всіх фракцій (Сергій Соболєв, Юлія Тимошенко, Остап Єднак, Валерій Лунченко й інші) та Мінприроди, Верховна Рада України нещодавно ухвалила у першому читанні підготовлений за нашої безпосередньої участі законопроект № 2311 «Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства у сфері охорони природно-заповідного фонду України».
Цим законопроектом, зокрема, вносяться важливі зміни до закону про природно-заповідний фонд (ПЗФ), відповідно до яких, «загальне використання природних ресурсів для потреб місцевого населення здійснюється за межами заповідних зон біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, за обґрунтованими нормами, відповідно до Проекту організації території та рішень науково-технічних рад природоохоронних установ», а «проведення санітарно-оздоровчих заходів, рубок догляду та інших рубок, спрямованих на оздоровлення і посилення захисних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій лісів, здійснюється в межах затверджених планів та на підставі рішень науково-технічних рад установ природно-заповідного фонду».
Є великі надії, що цей закон найближчим часом буде ухвалений у другому читанні і реально спростить складну процедуру затвердження лімітів та дозволів на використання природних ресурсів у межах ПЗФ, в першу чергу на виділення паливних дров, забезпечення потреб у сінокосах, випасах худоби та заготівлі дикоростучих плодів, ягід і грибів для життєво важливих потреб людей, котрі безпосередньо проживають в межах природоохоронних територій та навколо них.

Перспектива. Важливе значення для зменшення гостроти проблем із забезпечення паливними дровами населення, яке проживає в зоні діяльності Карпатського біосферного заповідника, матиме також зініційоване нами доручення Кабміну від 12 березня п. р. № 9026/1/1-16 щодо заходів із збереження букових пралісів Карпат. Цим документом зобов’язано Закарпатську облдержадміністрацію провести роботу із переведення населених пунктів, які розташовані в зоні української частини “Українсько-словацько-німецького об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини» на альтернативні паливним дровам джерела енергозабезпечення (паливні насоси, сонячні батареї, електроопалення) та надання пропозицій до Мінрегіону щодо фінансування із Державного фонду регіонального розвитку відповідних пілотних проектів.
У питаннях удосконалення стосунків природоохоронних територій із громадами в Україні слід запроваджувати досвід роботи, який використовується в біосферних резерватах та національних парках сусідніх європейських країн. Наприклад, для румунських природоохоронних установ їхнє профільне міністерство охорони довкілля затверджує лише менеджмент-плани та здійснює контроль за їх дотриманням. Видача ж дозволів у межах затвердженого менеджмент-плану належить винятково до компетенції адміністрацій біосферних резерватів та національних парків.
Така постановка питання дасть можливість уникнути правової колізії і щодо виконання вимог статті 12 закону про ПЗФ, якою визначається, що управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду загальнодержавного значення здійснюється їх спеціальними адміністраціями, які, на жаль, зараз неспроможні оперативно вирішувати питання збереження природних екосистем, життєзабезпечення місцевого населення та своїх колективів.
Виходячи з цих обставин, було би добре, якби Мінприроди та інші центральні органи виконавчої влади України позбувались надмірної централізації в управлінні установами ПЗФ.


Коли статистика багато знає – вона просто... зникає!


- Добрий газда, як тільки-но впорався з косовицею трави, адже літо в горах минає швидко, - приступає до заготівлі дров на зиму. Він зможе це робити нині без того, аби не порушив закон?
- Поки що це не так просто, на жаль, в гірських районах (і конкретно в Рахівському, з 90-тисячним населенням). Наприклад, маючи в цьому районі, майже семидесятивідсоткову лісистість, забезпечення тут дровами населення загалом є дуже проблематичним. Навіть при тому, що територія Карпатського біосферного заповідника займає лише п’яту частину площі району та й здебільшого є дуже віддаленою від людських поселень. За деякими підрахунками, потреби в дровах людей, підприємств та організацій цього віддаленого і справді негазифікованого району щорічно складають близько 250 тисяч кубометрів (27 тисяч дворогосподарств: по вісім кубічних метрів кожному в середньому на рік, плюс соціально-культурні та туристично-рекреаційні заклади, установи, підприємства торгівлі тощо). А фактично, за даними офіційної статистики, дров реалізовано, приміром, у 2012 році лише третину до необхідної кількості, а в 2011 році ця цифра опускалась навіть нижче п’ятнадцяти відсотків. А звідки береться решта дров? Можна лише здогадуватись.
Цікавий факт. Після оприлюднення нами цих матеріалів, починаючи із 2013 року, із статистичних бюлетенів Закарпаття та Рахівського району відомості щодо кількості реалізованих населенню дров просто зникли, як і дані про площі суцільних зрубів.
Про серйозність цієї проблеми свідчить і той факт, що в Статистичному щорічнику Закарпатської області прозвітовано про заготівлю в 2014 році лише 498,8 тисяч кубічних метрів дров. При тому, що як засвідчує преса, дрова масово вивозяться за кордон, ця цифра є явно недостатньою, щоб в умовах дефіциту та дорожнечі газу забезпечити потреби населення краю.
Зрозуміло, що на цьому фоні звинувачують природоохоронні території та роблять їх своєрідними «блискавковідводами», хоча ідеться про заготівлю, наприклад, на території Карпатського біосферного заповідника (КБЗ) для забезпечення потреб людей, що проживають в зоні його розташування, всього шість-сім тисяч кубічних метрів деревини на рік.
Практика, яка обурює.
Дотепер ще існують штучні проблеми із лімітами та дозволами на заготівлю дров поза межами заповідних зон природоохоронних територій. І тому, незважаючи, до прикладу, на неодноразові обгрунтовані клопотання науково-технічної ради КБЗ і на те, що надворі уже зима, ліміти на проведення вибіркових санітарних рубок в 2016 році, за рахунок яких населення забезпечується дровами, його адміністрація ще до сьогодні не отримала із Мінприроди.
Але в цій ситуації, найцікавішим є той факт, що ні в Лісовому кодексі, ні в законі України про ПЗФ, ні в «Інструкції про застосування порядку установлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення», - немає жодного слова про лімітування санітарно-оздоровчих заходів в лісах ПЗФ. А в новій редакції «Санітарних правил у лісах України» окремо зазначено, що у межах природно-заповідного фонду вибіркові санітарні рубки призначаються за погодженням з обласними державними адміністраціями. Але про ліміти, отримання яких на проведення цих рубок, вимагає Мінприроди, теж не має жодної згадки.

- І все ж вихід шукати треба. Адже відомо: де діє жорстка заборона, там починає «роботу» так звана лісова мафія...
- Ви абсолютно праві!..
І та ситуація, яку ми описали, інакше, як діями «лісової мафії» назвати не можна. І тому не випадково ми стараємося в законний спосіб через зміну законодавства та прийняття спеціальних програм врегулювати цю проблему.


Як державі діяти так, аби і вівці цілі, й вовк ситий?


- Федоре Дмитровичу, ви – були керівником Карпатського біосферного заповідника протягом чверті століття; ви - науковець з багатющим досвідом і визнанням за кордоном, кажете, що заповідна справа зараз переживає глибоку кризу, яка створює загрози не тільки погіршенню стану збереження унікальних природних цінностей, але й для знищення багатьох природних екосистем та рідкісних видів рослин і тварин. Тож, як державі діяти таким чином, аби, як мовиться, і вівці цілі, й вовк ситий? Тим паче, що ліс – той ресурс, який здатен постійно поновлюватися?..
- Справді, зараз природно-заповідна справа переживає нелегкі часи. Уже давно закінчилися терміни дії, затвердженої свого часу Верховною Радою України «Програми перспективного розвитку заповідної справи в Україні» («Заповідники»), а питання розробки і прийняття нової блокується. Забуто, що розвиток природно-заповідного фонду належить до держаних пріоритетів...
Але в цій ситуації ми не повинні опускати руки, а навпаки: активізувати зусилля для збереження унікальних природних цінностей. Тим більше, що в Україні в цьому напрямку - значний позитивний досвід. Ми маємо порозуміння з цього приводу в європейської спільноти. До речі, німецький проект фінансової підтримки розвитку установ природно-заповідної справи, який зараз реалізується в Україні, якраз і є підтвердженням цього (див. «Голос України» за 28 жовтня).
Зараз нам необхідно зосередитися на вдосконаленні системи управління територіями та об’єктами ПЗФ, інтеграції її в інші галузі економіки, відповідно до кращих зразків міжнародної практики. Потрібно вдосконалювати чинне природоохоронне законодавство, імплементувати до нього європейські стандарти.
В ситуації, що складається, вкрай важливо налагодити добір та систему підготовки професійних кадрів заповідної справи і планового підвищення кваліфікації фахівців з охорони біорізноманіття.
Необхідно активізувати еколого-освітню та просвітницьку діяльність, серйозно посилити державний контроль за охороною та використанням природних ресурсів на територіях ПЗФ тощо.
Але найважливіше: слід ужити термінових заходів щодо забезпечення виконання чинного Указу Президента України «Про заходи щодо дальшого розвитку природно-заповідної справи» (№ 838/2005 від 23 травня 2005 року, яким визнано «розвиток природно-заповідної справи на основі системного врахування природоохоронних, економічних, соціальних та інших інтересів суспільства, а також міжнародних зобов’язань держави одним із найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України». І по-друге, в редакції ще одного Указу Президента «Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні» (№ 600 від 14 серпня 2009 року) записано: невідкладно, з метою поліпшення умов реалізації єдиної державної політики у сфері розвитку природно-заповідної справи удосконалити управління територіями та об’єктами природно-заповідного фонду, розробити та прийняти відповідну державну програму, у якій визначити по роках, у розрізі найважливіших природоохоронних територій, обсяги фінансування та матеріально-технічного забезпечення установ природно-заповідного фонду тощо.
В такий спосіб, і вівці будуть цілими, як ви кажете, і вовки будуть ситими. А ліси постійно поновлюватимуться. І не тільки на природоохоронних територіях.


Заборонити господарську дільність в заповідних зонах України – нині нереально


- В Україні створено та функціонує 8101 територія і об’єкт природно-заповідного фонду площею понад чотири мільйони гектарів, що складає лише біля шести відсотків від її загальної території. Серед них 19 природних, 4 біосферних заповідники та 48 національних природних парків. Площа природоохоронних територій в Україні в середньому майже утричі менша, ніж у європейських країнах. А як ця ситуація виглядає в Карпатах?
- У Карпатському регіоні, який володіє ще значними ділянками дикої та малопорушеної природи, площа територій ПЗФ в середньому в два рази більша, ніж загалом по Україні, і складає сьогодні біля 12 відсотків.
Найвищий показник заповідності має Івано-Франківщина (15.7 %), а найменший - Львівщина (6.7 % ). На Закарпатті природоохоронні території складають біля 14 відсотків. В нашому регіоні зосереджені, крім Карпатського біосферного заповідника та природного заповідника «Горгани», ще вісім національних природних парків.
Але зірвано виконання вимог Закону України «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону», відповідно до якого (ще до 2005 року) рівень заповідності тут мав бути доведений до 20 відсотків.
- На вашу думку, в нинішніх конкретних українських реаліях ідея абсолютної заповідності як найвищого екоетичного імперативу, що передбачає заборону будь-якої господарської та іншої діяльності людини в межах природоохоронних територій, - коли може стати реальністю?

- Думаю, що в умовах України це не реально. І в цьому немає розумної необхідності.
Хоча в наукових та природоохоронних колах (у контексті збереження природних цінностей та забезпечення гармонії людини і природи) ведеться гостра дискусія щодо запровадження в практику природоохоронної роботи ідеї абсолютної заповідності як найвищого екоетичного імперативу, який передбачає заборону будь-якої господарської та іншої діяльності людини в межах природоохоронних територій.
На думку значної частини вчених-екологів та громадських організацій, не викликає жодного сумніву необхідність практичного втілення в природних заповідниках та заповідних зонах біосферних заповідників і національних природних парків цієї ідеї, яка спрямована на незалежний (спонтанний) розвиток дикої природи в умовах її недоторканності. Це особливо важливо, наприклад, для пралісів та інших ділянок природи, які не зазнали істотного впливу господарської діяльності людини. Але у багатьох учасників дискусії виникають сумніви щодо доцільності запровадження принципів абсолютної заповідності в деградованих екосистемах, які, до речі, складають чималі площі українських заповідників та національних природних парків.
Багаторічні дослідження і практичні результати свідчать, що впровадження режиму абсолютної заповідності у багатьох випадках призводять до повної втрати тих природних об’єктів, заради яких власне і створювались природоохоронні території. Найбільш переконливими аргументами тут можуть служити приклади степових заповідників, Долини нарцисів (біля Хуста на Закарпатті) й штучно створених високогірних лук Карпатського біосферного заповідника тощо. Тому вважаємо актуальним та важливим нещодавнє рішення Верховної Ради України залишити без змін другу частину статті 16 Закону «Про природно-заповідний фонд» (передбачає виконання відновлювальних робіт на землях з порушеними корінними природними комплексами, а також здійснення заходів щодо запобігання змінам природних комплексів заповідників тощо), відмінити яку домагались окремі радикально налаштовані природоохоронці.


У цивілізації немає іншого шляху, ніж досягти гармонії між людиною і природою


- У зв’язку із цим варто нагадати, що європейські стандарти – це не тільки режим абсолютної заповідності, адже директиви Євросоюзу про захист диких птахів (№2009/147/ЄС) (Пташина директива) та про збереження природного середовища існування дикої флори і фауни (№92/43/ЄС) (Оселищна директива), які є головними природоохоронними нормативно-правовими актами в країнах Євросоюзу, - поряд з охороною визначають необхідність досягнення сприятливого стану збереження видів та оселищ у певних регіонах. А стаття 6(1) Оселищної директиви передбачає необхідність проведення природоохоронних заходів, які включають «управління, яке може бути активним або профілактичним і включати в себе такі заходи, як традиційне природокористування: випас худоби, викошування, часткове вирубування, а також такі адміністративні заходи, як фізичне планування, оцінка екологічного впливу та контроль». Крім того, на територіях особливої охорони (Special area of conservation), теж «здійснюються необхідні заходи щодо збереження та відтворення належного стану оселищ та/або популяцій видів, заради збереження яких була визначена ця територія».
Позитивні результати застосування методів активної охорони природи та відновлення порушених екосистем нам доводилося не тільки спостерігати, але й неодноразово вивчати в національних парках та на об’єктах NATURA 2000 у Німеччині, Італії, Нідерландах, Франції, Швейцарії, сусідніх Польщі, Словаччині, Угорщині та в інших країнах, з якими ми підтримуємо багато років тісні контакти. І вважаємо, що застосування цього досвіду в Україні може принести лише позитив.
- Ви самі постійно й наполегливо працюєте над цілим комплексом цього надскладного вузла проблем, який можна схематично окреслити, як взаємостосунки людини й природи на заповідних територіях. На чому б завершили нашу розмову?
- В умовах загострення екологічної кризи (про яку ще раз особливо проголошено на саміті зі сталого розвитку, що відбувся у рамках 70-ї сесії Генасамблеї ООН в Нью-Йорку 25-27 вересня 2015 р. та на Паризькій конференції з питань клімату) - в цивілізації іншого шляху, ніж досягти гармонії між людиною і природою, просто не існує.
А відповідно до програмних документів ЮНЕСКО, природоохоронні території, і особливо біосферні заповідники, покликані виконувати роль модельних територій для збереження біорізноманіття та сталого розвитку, де мають відпрацьовуватися найбільш прийнятні варіанти з урахуванням регіональних особливостей збереження та раціонального використання природних екосистем.
У наших реаліях для забезпечення цих завдань заповідна справа має знову стати пріоритетом довгострокової державної політики України.

Вів розмову Василь НИТКА, власний кореспондент «Голосу України» в Закарпатській області.
На знімку: професор Гамор свою точку зору завжди підкріплює вагомими арументами.
(Газета «Голос України» за 2 грудня 2016 р.)

вівторок, 14 червня 2016 р.

Місія традиційних медіа в екологічній тематиці

Прикро, що традиційні медіа приділяють мало уваги сучасним екологічним проблемам. Тематика охорони довкілля журналістами висвітлюється у формі сьогоденних або надзвичайних новин. Пересічний українець більшу частину екологічної інформації отримує із засобів масової інформації у вигляді «смажених» фактів (затопило, згоріло, вирубали, відстріляли…). Суть проблеми, професійна оцінка, прогноз динаміки процесів, як правило, відсутні.

Особливо це характерно для репортажів про події з регіонів. Журналісту при подачі матеріалу турбуватись не конче потрібно. Хто поїде і перевірить те, що завтра з’явиться на екрані або шпальтах газет? 

Тільки один приклад. Нещодавно у телерепортажі одного журналіста мова йшла про жахливі рубки лісу в національному парку «Гуцульщина», що в Івано-Франківській області. Картина знищення лісу просто жахлива. Особливо вражала вмонтована коротка і впевнена відповідь директора національного парку «… не рубав, не рубаю і не буду рубати…».
В пересічної людини, яка побачила суцільні вирубки, велику кількість трелювальної техніки в лісі та завантажених буком лісовозів, відповідь директора національного парку, звичайно, викликає справедливий гнів. Проте, спеціальна комісія, яка терміново перевірила наведені в цьому репортажі факти, встановила, що національний парк «Гуцульщина» не має відношення до цих подій. І взагалі матеріал знімався далеко за його межами, в іншому районі. Дякуючи саме директору національного парку, який біля 15 років служить йому вірою і правдою, на Гуцульщині ще можна знайти залишки дикої природи.

В результаті була завдана моральна травма заслуженій людині.Десятки людей були задіяні в перевірці фактів, а про системні сучасні причини варварського знищення лісів Карпат, заходи припинення цього свавілля глядач так і не дізнався. Та й редакція, мабуть, про цей матеріал вже забула в пошуку інших рейтингових подій і «смажених» фактів.
Сьогодні одним з найістотніших виявів мудрості, єдиною надією на збереження людини у здеформованому нею ж природному середовищі, є екологічна компетентність. У формуванні такої свідомості в нашого сучасника величезну роль має відігравати екологічна просвіта і засоби масової інформації. Екологічна некомпетентність людей в наш час є більш небезпечною, ніж, скажімо, технологічна.

Обвальне погіршення нашого життя в основі своїй має чітко окреслений екологічний аспект. Без усвідомлення цієї істини та ігнорування її в реальних процесах державотворення всі повсякденні проблеми не будуть мати ефективного вирішення. На жаль, для політичної еліти України парадигма гармонійного розвитку, збереження біологічного різноманіття сьогодні не стала пріоритетною, вірніше, зрозумілою. А це результат її екологічної безграмотності.
Якщо врахувати, що більша частина засобів масової інформації, як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні, підконтрольні в сенсі редакційної політики власникам, засновникам або інвесторам, які, в свою чергу, в певній мірі залежні від тих чи інших олігархічних груп, представлених у владі, то ефективного впливу просвітницької діяльності на цю «еліту» чекати даремно. Тим паче - реагування влади на факти знищення національного природного надбання представниками цієї ж влади.

Згадую роботу заслуженого журналіста, високого професіонала, закоханого у природу рідного краю Миколи Хрієнка, який працював в тодішній газеті «Радянська Україна». На сторінках газети в одному із своїх матеріалів«Як знищували заповідний ліс» мова йшла про вирубку дубів на одному з островів Канівського водосховища, що був переданий з лісового фонду Канівському природному заповіднику, що на Черкащині.

Глибока аргументація фактів, конкретика і адресність причин стали предметом розгляду цього матеріалу у керівництві держави. В результаті Міністр лісового господарства України був звільнений із займаної посади. Також було звільнено начальника Управління лісового господарства області. Ряд заступників міністра та місцеві керівники одержали відповідні догани. В результаті ще багато років сокира лісорубів у природному лісі була під контролем екологів.

За матеріалами М. Хрієнко Львівський обком і облвиконком відмовились від свого фешенебельного оздоровчого комплексу на території заповідника «Розточчя» і публічно передали його під дитячу лікарню-санаторій. 

Звичайно були і інші журналісти, які глибоко розуміли екологічні проблемитого часу, і це розуміння доносили до масового читача. Матеріали в окремих випадках були основою для вирішення висвітлених проблем шляхом прийняття відповідних рішень органами влади.

Майже зникли з традиційних медіа спеціальні рубрики, де можна не лише почути про екологічну проблему, але й ознайомитись з думкою відомого вченого або спеціаліста-практика в цій галузі. На жаль, після озвучення «смаженого» факту у більшості випадків на екрані з’являється так званий «експерт-еколог» із своїм коментарем, який не є спеціалістом в даній проблемі, не має базової освіти, наукового та практичного досвіду в галузі.

Я знаю одного «універсала», якого запрошують майже на всі телевізійні канали як «експерта-еколога» прокоментувати події, висвітлені в репортажі. І коментує він усе: як виникають землетруси у Карпатах, як і чому загоряються торфовища, про ерозію грунтів, всесвітнє потепління, епідемію курячого грипу, африканської чуми, про технології утилізації відходів… Нещодавно він розповідав про негативний вплив на лапки домашніх тварин в містах і чомусь ентомофауну від боротьби із ожеледицею на автомобільних шляхах!

Зверніть увагу, і ви помітите на телеекранах ще кілька подібних «екологів-багатостаночників», в яких аматорське захоплення охороною природи в студентських «зелених» дружинах і патрулях переростає у головну професію – «коментатора-еколога» з будь-яких екологічних проблем та явищ. Як кажуть рибаки, «на безриб’є і рак риба».




Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                           М. Стеценко

вівторок, 31 травня 2016 р.

Асоціація провела тренінг для регіональних ландшафтних парків

         ВГО «Асоціація природоохоронних територій України» у період з 23 по 27 травня в м. Новгород-Сіверський організувала та провела навчальний тренінг «Організаційні та правові засади діяльності регіональних ландшафтних парків в сучасних умовах» для працівників установ ПЗФ регіонального рівня.
Тренінг відбувся завдяки фінансовій підтримці проекту ЄС «ClimaEast: Збереження та стале використання торфовищ», що реалізується ПРООН в Україні.




Учасники з Чернігівської, Київської, Полтавської, Сумської, Кіровоградської, Вінницької та Донецької областей, серед яких були представники регіональних ландшафтних парків (РЛП) та обласних державних адміністрацій, ознайомилися з різними аспектами та особливостями функціонування РЛП, мали змогу поспілкуватись із досвідченими фахівцями-тренерами і звернутись до них із конкретним запитанням за консультаціями і порадами щодо вирішення тієї чи іншої проблеми.
Під час тренінгу були розглянуті та обговорені такі питання:
Структура тренінгу мала наступний вигляд:
Загальна характеристика законодавчої бази в галузі охорони природи.
Основні нормативно-правові документи в діяльності установ ПЗФ.
Моделі адміністрацій РЛП.
Розробка Положення про РЛП.
Проект організації території РЛП, основні принципи планування та управління.
Менеджмент-планування роботи РЛП.
Організація науково-дослідної діяльності на території РЛП.
Організація та проведеннярекреаційних та еколого-освітніх заходів на території РЛП, створення рекреаційної інфраструктури.
Нормативно-правові засади та напрями екологічної освітньо-виховної діяльності в установах природно-заповідного фонду (РЛП).
Робота візит-центрів.
Особливості організації служби державної охорони на територіях об’єктів ПЗФ.
Взаємодія служб державної охорони установ природно-заповідного фонду з органами Державної екологічної інспекції України та іншими правоохоронними органами, тощо.











Крім викладеного, під час тренінгу відбувалось живе спілкування, обмін досвідом, демонструвалися фото- та відеоматеріали із презентацією установ або окремих напрямків їх діяльності, проводилося обговорення складних робочих ситуацій та способи їх вирішення.
Учасники тренінгу мали змогу відвідати візит-центр Деснянського біосферного резервату в м. Новгород-Сіверський для ознайомлення з прикладом співпраці заповідного об’єкту, влади та освітніх закладів на початковому етапі роботи.
Окрім цього, учасники відвідали Мезинський національний природний парк (Чернігівська область) з метою ознайомлення із роботою адміністрації парку, візит-центру, Мезинського археологічного науково-дослідного музею ім. В.Є. Куриленка, розташованого на території парку тощо.
За результатами тренінгу усі учасники отримали сертифікати про підвищення кваліфікації.













неділя, 3 квітня 2016 р.

Заповідна справа і мисливське господарство – партнери чи вороги?

Вороже ставлення людей до створення у них бід боком заповідних природних територій, де забороняється полювати, ловити рибу, збирати гриби та ягоди, а то й взагалі заходити в ліс і купатись у водоймах, нерідко призводить до серйозних конфліктів. Чим суворіші обмеження, тим сильніша протидія місцевих громад і конфронтація. Така ситуація ніяким чином не сприяє розвитку національної мережі заповідних об’єктів, які покликані зберегти і відновити наше природне багатство.

Національні парки та біосферні заповідники мають більш сприятливі умови для того, щоб уникнути цієї конфронтації. В їх межах передбачені спеціальні території з менш суворим режимом охорони, де законодавством дозволяється розвивати різні форми сталого господарювання: рекреації і туризму, сільського і лісового господарства, традиційних промислів тощо. Такі території відносились до зон антропогенних ландшафтів біосферних заповідників та господарських зон національних природних парків.

Ведення мисливського господарства і полювання, яке також дозволялось в цих зонах, розглядалось спеціалістами як важливий і ефективний екологічний регулятор природних процесів і стимулів управління об’єктами живої природи, створення умов для реалізації місцевими громадами свого права на збалансоване природокористування. Але у 2010 році за ініціативою деяких депутатів від комуністів та націонал-демократів чомусь були внесені зміни до Закону про природно-заповідний фонд, якими в господарській зоні національних природних парків та в зоні антропогенних ландшафтів біосферних заповідників мисливство було заборонено. 

Це був період популізму і непрофесіоналізму на всіх щаблях владних структур. Більшість політиків слухали своїх радників, які були далекі від реалій буденного життя і від розуміння суті екологічних проблем. Навіть Президент України публічно погрожував усім заборонити полювання на всій території держави «… щоб олігархи не полювали лисичок на шубки своїм коханкам!». Не здогадувався тоді він, що ті, хто йому радив, через 5-6 років будуть настійливо пропонувати, вже іншим депутатам, заборонити на заповідних природних територіях пасіки.
Оцінку рішення про заборону полювання можна побачити у масових зверненнях спеціалістів, місцевих жителів, місцевих органів влади. Ось деякі з них.

Депутати Хмельницької обласної ради у зверненні до народних депутатів Верховної Ради стверджують, що «… повна заборона полювання на території господарської зони національного природного парку «Подільські Товтри» призвела до загострення соціальної напруги серед населення. Цим рішенням фактично була знята охорона мисливських угідь з боку мисливських товариств. Поля заїжджені автобраконьєрами . До господарської зони національного парку включені майже всі землі Кам’янець-Подільського, Чемеровецького та Городицького адміністративних районів області загальною площею біля 260 тис. га. 

Керівництву області, вченим, мисливським товариствам, депутатам районних рад, населенню не зрозуміло, чому в господарській зоні на землях, які увійшли у національний парк без вилучення в землекористувачів, дозволяється ведення всіх видів природокористування, крім полювання…»

«Більшість місцевих громад негативно ставляться до створення нових заповідних об’єктів, - пише у своїй статті к.б.н. Клєстов М., заступник директора НПП «Нижньосульський», - Із-за того, що в господарській зоні заборонено полювання, мисливські колективи, які мають 25-річні договори на ведення мисливського господарства на землях в межах цих зон, понесли збитки, порушені їх конституційні права. 

Національні парки мають самі визначати заходи із регулювання чисельності мисливських видів тварин, в т.ч. і шляхом проведення під своїм контролем спортивного полювання… »

«Люди, які вносили зміни в законодавство, мабуть, проживають в містах і зовсім не розуміють, що вони натворили для сільських жителів в регіонах, де створені національні парки, - читаємо в листі колективу Мезинського національного парку. - Чисельність диких свиней перевищує норму в 6 разів, поширилась африканська чума, через високу щільність лисиць та єнотовидних собак поширився сказ і вводиться карантин.

Дикі тварини за пошуком їжі йдуть в села і нищать врожаї на землях приватних селянських господарств. Городина, вирощена селянином, є єдиним прибутком для багатьох сімей. Люди з гнівом обговорюють не тільки авторів заборони полювання в господарській зоні національного парку, але й саму ідею доцільності створення національних парків… »

Можна приводити безліч думок з листів людей про цю штучно створену проблему, але результати цієї дії колишніх депутатів-популістів та їх безграмотних «радників» уже сьогодні очевидні:
- на території мисливських угідь браконьєрів на джипах з посвідченнями депутатів, прокурорів, інших «недоторканих» не зменшується;
- поголів’я мисливських видів тварин катастрофічно знижується;
- соціальна напруга в регіонах зростає, а кількість «лозинських» залишається такою ж, якою була. 

Справжні мисливці, які в кращих традиціяхсвоїх дідів та прадідів з покоління в покоління турбуються про збагачення нашої фауни, до цього не мають жодного відношення.

Навпаки, історія свідчить, що у перші роки радянської влади в Україні Товариство мисливців і рибалок було однією з найбільш активних громадських організацій у створенні заповідних об’єктів і територій. Члени товариства усвідомлювали, що природні лісові, лучні, водно-болотні біоценози є домівками не тільки для мисливських видів звірів і птахів, але й для усієї фауни. Тільки за один 1926 рік ними було створено більш як 40 природних заказників. Загальна їх чисельність досягала 300 об’єктів, або 5% вкритої лісомтериторії.

На позачерговому ІІІ з’їзді Мисливців слухалось окреме питання про створення силами членів товариства нових заказників і заповідників.

У первинних осередках набувалась культура ведення мисливського господарства, реалізовувались програми не тільки по збереженню чисельності мисливської фауни, але й збереженню та відтворенню всього біорізноманіття. Мисливці були безапеляційними борцями з браконьєрством.

В державних природних заповідниках полювання завжди було суворо заборонено. Природні заповідники були як «острівцями порятунку», так і центрами активного розведення деяких видів тварин і птахів для подальшої акліматизації їх в мисливські угіддях. Щорічно розселялось до 1000 голів копитних, в т.ч. майже 500 оленів, випускалось в мисливські угіддя до 50 тисяч фазанів та 5000 зайців.

Ще сорок років тому в Україні популяція лося нараховувала в середньому 14-17 тисяч голів! Чисельність дикого кабана і козулі трималася на рівні 60 і 150 тисяч відповідно. Проводилось спортивне полювання на ведмедя, тетерука, рябчика…

Сьогодні вже іде мова про занесення до Червоної книги України лося, чисельність якого трохи більше 3 тисяч голів. На автострадах європейських країн під колесами автомобілів гине козуль більше, ніж наш річний ліміт для ліцензійного полювання. Куди все подівалось? Звичайно ж, винні не мисливці. Повна заборона полювання проблему лише поглибить. Це розуміють спеціалісти.

Відродити мисливське господарство держава буде вимушена. Великим підґрунтям для відтворення цієї природоохоронної галузі мають стати території природно-заповідного фонду, чисельність яких більше 8 тисяч на площі 3 млн гектарів. Вони повинні увійти окремою частиною в майбутню державну програму розвитку сучасного мисливського господарства.
Території природно-заповідного фонду Українського Полісся, в першу чергу, національні парки Шацький, Ічнянський, Деснянсько-Старогутський, «Прип’ять-Стохід», мережа заказників - за природними умовами мають всі можливості в короткі терміни допомогти відновити поголів’я місцевих видів фауни, забезпечити їх розселення в мисливські угіддя регіону. Особливо це стосується копитних видів мисливських тварин. Оптимальні можливості є і для відновлення водно-болотних видів птахів. 

Карпатські заповідні ліси є надійним резерватом мисливських та інших видів тваринного світу. Існуюча система національних природних парків і Карпатського біосферного заповідника має значний потенціал для відновлення чисельності ведмедя, рисі, лісової і кам’яної куниці, карпатського оленя і білки, дикого кота та інших видів тварин і птахів, характерних лише для Карпат.

Окремої уваги заслуговує питання створення центрів вольєрного розведення видів дикої фауни. Заповідні території могли б успішно виконувати функцію відновлення цінних видів хутрових видів звірів, а також таких птахів як стрепет, дрохва, степовий журавель (красавка).
Система заповідних територій в процесі відновлення мисливського господарства дає унікальну можливість враховувати історично оптимальне для кожного виду середовище проживання у відповідній фізико-географічній зоні. Це потребує значно меншихфінансових затрат і ресурсів. Досвід такої роботи є в біосферному заповіднику Асканія-Нова та Азово-Сиваському національному парку.

Неприпустимо і помилково було б розглядати території природно-заповідного фонду як заповідні острівки, відірвані від соціального і економічного середовища, всередині якого вони існують. 

У господарських зонах національних парків, зонах антропогенних ландшафтів біосферних заповідників є всі умови для розвитку сталих форм мисливського господарства і полювання.
Які правові і організаційні умови для забезпечення розвитку мисливського господарства і полювання на територіях установ природно-заповідного фонду?

Управління біосферними заповідниками та національними природними парками здійснюється їх спеціальними адміністраціями. До їх складу входять наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування (ст. 12 Закону «Про природно-заповідний фонд»). Крім того, за кожною з цих установ закріплений науковий куратор. Як правило, це науково-дослідний інститут НАН України, який працює в регіоні розташування заповідної установи з проблем охорони довкілля.

Науковий потенціал та наявна служба державної охорони разом дозволяють забезпечити відновлення чисельності мисливських видів тварин на рівні, неможливому для жодної іншої організації області, не говорячи вже про громадські мисливські товариства.

Біосферні заповідники і національні природні парки мають у штаті від 70 до 270 співробітників, в деяких з цих установ служби державної охорони нараховують 100-120 інспекторів. Для реалізації цього потенціалу необхідно:

1. Покласти на дирекції біосферних заповідників та національних природних парків функції регулювання і контролю ведення мисливського господарства і полювання, відтворення, розселення, використання мисливських тварин, збереження та поліпшення стану мисливських угідь на територіях цих установ.

2. Дозволити (не зобов’язати) дирекціям біосферних заповідників та національних парків ведення рекреаційної діяльності, мисливського господарства і полювання, непромислового рибного господарства спеціальними підрозділами своїх адміністрацій. Іншим землевласникам, землекористувачам, установам, організаціям і громадським об’єднанням дозволити здійснення цих видів діяльності на підставі укладених угод з дирекцією. Місцеві громади, організації, підприємці та інші суб’єкти господарської діяльності, які зареєстровані і вже діють на території біосферного заповідника або національного парку мають першочергове право на укладання таких угод.

3. Порядок і особливості здійснення цих видів діяльності затверджуються спеціальним уповноваженим органом державного управління в галузі організації охорони та використання природно-заповідного фонду.

При зацікавленості держави в реанімації мисливського господарства не складно буде внести зміни та доповнення до ст. ст. 18, 21, 22 Закону України «Про природно-заповідний фонд Україи».




Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                               М. Стеценко

середа, 30 березня 2016 р.

Директорам національних парків – наш захист від свавілля бюрократів

В останні роки заповідна справа в Україні переживає системну кризу. Унікальні, еталонні і мальовничі куточки заповідної природи та екологічного сталого розвитку нашої Батьківщини залишились без державної уваги і підтримки. Відверто кажучи, наша держава ніколи не вважала пріоритетом у своїй практичній діяльності вирішення проблем національних природних парків та заповідників.

Вони жили завжди в умовах постійного недофінансування та обмежень і виживали, головним чином, за рахунок ентузіазму захоплених, безкорисних і відданих ідеям заповідної справи керівників заповідних установ та своїх однодумців, які навколо них гуртувались.

Сьогоднішній «уряд реформаторів» у своїх програмах жодним словом не згадує про екологію взагалі, не те що про національне природне надбання – наш заповідний фонд.

З передачею «на місця» ряду прав на землю та її ресурси виникла і процвітає неприпустима тенденція збоку місцевих органів влади до перегляду меж, уточнення статусу, підпорядкування та функцій заповідних установ,які мають національне та міжнародне значення і є надбанням народу України.

Ми є свідками реальної загрози звільнення досвідчених, професійних директорів національних природних парків і заповідників, які не дають змогу деяким керівникам місцевих органів влади втягнути заповідні установи в різні комерційні структури, не погоджують діяльність на своїх територіях, спрямовану на розкрадання і розпродаж народних природних багатств, «не слухаються» місцевих князьків.

Форми тиску на кадри різні: організація різного роду звернень місцевих громадських організацій, депутатів, «осередків» невідомих партій, місцевих авторитетів. Особливих обертів така діяльність набуває, коли керівники заповідних установ мають проходити атестацію або укладати контракти. При цьому директори установ, підпорядкованих Мінприроди укладають контракти терміном на один (!?) рік.

Тільки вчора пройшов мітинг людей під Міністерством екології та природних ресурсів на чолі з якимось депутатом з проханням не подовжувати контракт з директором національного природного парку «Гуцульщина» В. Пророчуком. Останні 10 років цей директор веде непримириму боротьбу з «місцевими авторитетами», які зазіхають на парк та його ресурси, виграв понад 30 судів по їх позивах. Звісно, він не має шансів отримати погодження на подальшу роботу. І таких прикладів безліч.

Тому пропонуємо вимагати від Мінприроди наступне.
1. На конкурсних засадах призначати директорів:
- новостворених національних парків, природних і біосферних заповідників; 
- тих заповідних установ, в яких директори звільнялись за власним бажанням або були звільнені рішенням суду.

2. Директори заповідних установ, які мають стаж на цій посаді не менше 5 років, проходять атестацію перед продовженням контракту на наступні 5 років.
Атестація проводиться комісією, до складу якої мають бути включені представники громадянського суспільства, в першу чергу, з регіону, де зареєстрована установа.

3. Мінприроди має розробити із врахуванням пропозицій громадянського суспільства положення про призначення керівників заповідних установ загальнодержавного значення.
Місцеві органи влади мають право призначати керівників установ, які належать до категорій природно-заповідного фонду місцевого значення.

Сподіваємось, що свою думку з приводу цієї проблеми ви направите до Мінприроди.



Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронецьУкраїни                                                                М. Стеценко

субота, 19 березня 2016 р.

Радіаційний мутант в природно-заповідній справі

  Невідома в колі природоохоронців черговий виконувач обов’язків Міністра екології проінформувала радіослухачів – створюємо «Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник» в зоні відчуження і безумовного відселення. До його складу планується включити аж 226 тисяч гектарів. Дивно звучить ця заява з вуст виконувача обов’язки центрального органу виконавчої влади в галузі заповідної справи, яка має юридичну освіту.
  Пані мала знати, що в українському законодавстві категорії «радіаційно-екологічний біосферний заповідник» в природно-заповідному фонді не існує. Є біосферний заповідник. Але це не так важливо, на те вона й виконувач обов’язки.
  Відповідно до статті 17 Закону України «Про природно-заповідний фонд» біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об’єктів природно-заповідного фонду України і включаються в установленому порядку до Всесвітньої мережі біосферних резерватів в рамках програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера».
  Все інше не є компетенцією Мінприроди. А радіологічний контроль, полігони, могильники, зони і т.д. скоріше відносяться до компетенції МНС, дирекції зони ЧАЕС, МВС та інших спеціальних структур.
  У проекті підготовленого Указу Президента «Про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника»  підкреслено, що він створюється не тільки для збереження залишків природних комплексів Полісся, але й для забезпечення підтримки та підвищення бар’єрної функції зони відчуження, стабілізації гідрологічного режиму та реабілітації території, забрудненої радіонуклідами.
Виходить, 30 років, які минули після аварії на ЧАЕС, ці функції були покладені на службу охорони зони, міліцію, підрозділі радіологічного контролю, які закривали очі на вивіз з зони забруднених речовин, металу, залишеної техніки, лісу…
  Фактично керівництво цих структур, які утримувались за державні кошти, створило корупційні схеми наживи під дахом «пропускного режиму», і тепер всю відповідальність вони намагаються «спихнути» на новостворений біосферний заповідник.
  На цей заповідник планується перекинути і «стабілізацію гідрологічного режиму, реабілітацію територій, забруднених радіонуклідами». Цей напрямок роботи в зоні з 1990-го року взагалі залишається проза увагою. Впровадження технології очищення і дезактивації радіоактивних грунтів, яку запропонував «Техноцентр», не отримало фінансової підтримки і як ідея померла. Аналогічна доля спіткала і план завершення ліквідації сховищ, розташованих за межами зони відчуження. Більше 50 сховищ з радіоактивними відходами чекають на вирішення своєї долі. Існуючі сучасні структури, мабуть, чекають на створення біосферного заповідника, щоб повісити це на призначеного «свіженького» директора.
   Можна перераховувати десятки проблем, які існують сьогодні в зоні відчуження аварії на ЧАЕС і згадуються, на жаль, лише під час поїздок посадових осіб до зони в сумні ювілейні дати трагедії. В ці дні, як правило, обіцяють чимось допомогти, запропонувати чергові проекти. Щось схоже нагадує й ця ідея створення радіаційно-екологічного біосферного заповідника.
   Незважаючи на адміністративні реформи, кадрові перестановки, реорганізацію і ліквідацію управлінських і спеціальних структур, ефективність їх роботи в зоні відчуження та виконання покладених державою функцій не піддаються критиці. Очевидно, спроба створити біосферний заповідник не що інше, як надія дирекції зони отримати з пустого державного бюджету кошти на його утримання і директора, який буде хлопчиком для биття. Ще одна надія, мабуть, в залученні коштів з міжнародних організацій на моніторинг в біосферному заповіднику. Не було і не буде.
    До речі, автори ідеї створення подібної установи не є піонерами. Задовго до аварії на ЧАЕС в колишньому Радянському Союзі був створений засекречений «атомний заповідник». В далекому Челябінську-Х на підприємстві «Маяк», яке виробляло в ті часи атомну і водневу зброю, трапилась технологічна аварія з викидом на прилеглу територію радіоактивних речовин.
  В ті часи було досить просто засекретити таку подію і створити закритий «атомний заповідник», на території якого велись науково-дослідні програми, опрацьовувались технології отримання сільгосппродукції тощо.
   У 1986 році за спеціальним дозволом з Москви я вивчав з виїздом на місце діяльність цієї установи, її структуру, матеріально-технічне постачання, фінансування, основні напрямки наукової діяльності колективу заповідника.
   Комісія з ліквідації аварії на ЧАЕС на одному із засідань прийняла рішення про створення заповідників в зоні відчуження у віданні Держкомприроди Білорусі та України. Рішення цієї комісії в ті часи не обговорювалось, а виконувалось день в день. На території Білорусі відразу був створений Поліський державний радіоекологічний заповідник. В Держкомприроди України питання підготовки пропозицій було доручено мені, що й було причиною мого відрядження в Челябинськ-Х. Пам’ятаю навіть чисельність працівників проектованого заповідника – 350 чоловік. Але голова Держкомітету Д.Й. Проценко (нині покійна) свою доповідь побудувала на екологічній і соціально-економічній недоцільності створення в цій зоні природного заповідника. Її союзником був Президент НАНУ П.Є Патон. Уряд підтримав цю пропозицію і звернувся в Москву з рекомендаціями створити радіологічний полігон в системі Мінатоменерго чи в іншій структурі союзного підпорядкування, яка принесла це лихо на нашу землю, для ліквідації наслідків аварії.
  Серед головних аргументів «проти» були вказані дані про те, що до радіоактивного забруднення природні екосистеми в цьому регіоні не відповідали критеріям категорії «природний заповідник». Вчені це підтвердили.
   Наступне. Створення на сплюндрованій «мирним атомом» землі порушувало всі принципи і парадигми територіальної охорони природи, формувало лише ілюзію розвитку національної системи територій і об’єктів заповідного фонду. Цю точку зору підтримали десятки докторів і кандидатів наук – екологів, авторитетів в заповідній справі. Вони покликали владні структури виключити зони екологічних катастроф та радіологічні пустелі із заповідного фонду як такі, що суперечать самому розумінню заповідників в якості еталонів недоторканої природи. Такі зони можуть розглядатись виключно як експериментальні радіоекологічні полігони.
   І нарешті. В ті часи, звичайно, ніхто не чекав такого швидкого розпаду імперії, а створення цього заповідника в підпорядкуванні Держкомприроди розцінювалась як спроба Москви звалити на республіканський бюджет вирішення більшості проблем катастрофи на далеку перспективу.
  З тих часів минуло вже 30 років. Екологи спостерігають стабільні самовідновлювальні природні процеси. Відбувається постійне зменшення кількості радіонуклідів, які забруднили довкілля після вибуху четвертого реактора на ЧАЕС. За законами ядерної фізики за ці роки сумарна активність радіонуклідів зменшилась удвічі за рахунок розпаду цезію і стронцію, в чотири – плутонію.
  Після здобуття незалежності, в 1992 році був прийнятий Закон про національний природно-заповідний фонд, у якому була затверджена нова категорія – «біосферний заповідник». За статусом це природоохоронна, науково-дослідна установа міжнародного значення. Саме з цих позицій ми маємо всі законодавчі та екологічні підстави розглядати питання негайного створення Поліського (або Середньо-Поліського) біосферного заповідника. До його складу мають увійти створений Дніпровсько-Тетерівський національний природний парк (колишня вотчина Януковича), природно-заповідні об’єкти в Київській і Житомирській областях. Науковці мають детально обстежити всі території, які мають природну цінність для включення їх в майбутній біосферний заповідник. Необхідно відкинути можливість включення до складу цього заповідника всіх об’єктів, проблемами яких мають займатись дирекція зони, радіологічні служби, міліція. Потрібно уважно розглянути території, які найближчим часом будуть рекомендовані для включення до сільського і лісового господарства тощо.
  Щоправда, ця екологічна парадигма створення біосферного заповідника на сучасному етапі навряд чи отримає підтримку в уряді. Екологічну службу в апараті уряду, як відомо, очолює колишній соратник і вихованець «біглих» міністрів екології. Уміло уникнувши люстрації в міністерстві, знайшовши тепле місце в апараті Кабміну, подібні «екологи» ще довго не будуть давати зелене світло справжнім екологам-професіоналам.

Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                                  М. Стеценко


понеділок, 7 березня 2016 р.

Національні природні парки. Виживати навчили – створіть умови для повноцінного життя.

Серед найважливіших завдань національних природних парків є створення сприятливих умов для задоволення потреб людей у безпосередньому спілкуванні з природою при збереженні унікальних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів парку.
Регульований туризм в національних природних парках може мати найрізноманітніші напрямки: еколого-пізнавальний; пішохідний, велосипедний, кінний, водний, гірський, науковий, екскурсійний, оздоровчий тощо.
При плануванні розвитку регульованого туризму і відпочинку значну увагу необхідно звернути на розробку програм залучення до розвитку інфраструктури та створення туристичного продукту потенційних партнерів парку. В першу чергу в цей процес необхідно залучити комерційні організації та територіальні громади.
В сучасних фінансово-економічних умовах розраховувати на підтримку держави у створенні відповідної інфраструктури для розвитку регульованого туризму в національних парках майже безнадійно.
Реальний шлях до збільшення коштів на розвиток національних природних парків, біосферних заповідників та інших установ природно-заповідного фонду – заробляння власних коштів. Виживати заповідні установи держава навчила, тепер потрібно створити умови для їх нормального життя.
В розділі VІ Закону України «Про природно-заповідний фонд» задекларовано хороші принципи економічного забезпечення діяльності установ природно-заповідного фонду. Проте, багато з них не були трансформовані в нормативно-правові акти, деякі призупинені або безнадійно застаріли і вимагають корегування.
Наприклад, стаття 47 Закону визначає важливі напрямки отримання власних коштів за рахунок статутної діяльності на розвиток заповідних установ.
Передбачене створення екологічного фонду для акумулювання коштів давало можливість зменшити тиск на державний бюджет і мотивувало установи ПЗФ на отримання додаткових коштів на свій розвиток.
Положення про екологічні фонди (ст. 48) має затверджувати центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища. На жаль, це реальне джерело виживання заповідних установ заморожено.
Хороші можливості отримання додаткових доходів в національних парків, біосферних заповідників та інших заповідних об’єктів з’являються при використанні логотипу заповідної установи. Адже товарний знак установи на етикетці, що засвідчує виробництво товару на території національного заповідного об’єкту є найкращою гарантією його природної якості.
Наприклад, маркетингові дослідження свідчать, що на одну вкладену гривню пасічник може отримати до 30% прибутку, продаючи туристам і міському населенню мед з товарним знаком національного парку «Подільські Товтри», Азово-Сиваського чи Карпатського, заповідників «Медобори» та Українського степового. Ці бренди допомогли б місцевим пасічникам вийти навіть на міжнародний ринок меду.
Це стосується і реалізації генетичних ресурсів для медицини та косметичної промисловості, розвитку сталих форм лісового, сільськогосподарського виробництва. Продукція місцевих традиційних ремесел та сувеніри просто повинні мати логотип заповідної території, даючи користь і виробнику продукції, і заповідній установі. Це важлива справа, для впровадження якої необхідно:
1. Розробити та затвердити окрему постанову «Про символіку національних природних парків та інших установ ПЗФ». У цій постанові має бути визначено, що символіка (прапор, вимпел, емблема та ін.) заповідних установ має затверджуватись центральним органом виконавчої влади в галузі заповідної справи та реєструватись у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Використання символіки без дозволу дирекції заповідної установи забороняється. Дозвіл на використання юридичним і фізичним особам надається керівництвом установи на платній основі, а кошти залишаються в цій установі.
У відповідності до цієї Постанови необхідно затвердити «Порядок видачі дозволів на використання символіки національних природних парків та інших установ природно-заповідного фонду». В цьому документі, крім загального Положення, необхідно підкреслити не тільки виключне право на символіку заповідної установи, але й порядок контролю за дотриманням умов дії дозволу.
2. Обовязковими наступними документами мають стати:
- Порядок визначення розмірів плати за видачу дозволів на використання символіки та Положення про порядок надання та анулювання ліцензій на здійснення організації рекреаційної діяльності та регульованого туризму на територіях національних природних парків та інших заповідних установ.
Ліцензія має стати єдиним офіційним документом, який дозволяє здійснювати вказаний в ньому конкретний вид діяльності протягом встановленого терміну, а також визначати умови здійснення цієї діяльності.
Крім того, має бути визначений перелік документів для отримання ліцензії, порядок їх реєстрації в установі природно-заповідного фонду та розгляду.
Форма ліцензії повинна бути затверджена відповідно до діючого порядку, а бланки – мати ступінь захисту і бути документом суворої звітності. На кожний вид діяльності повинна видаватись окрема ліцензія.
В сучасних умовах бажано виконання всіх процедур з отримання ліцензії покласти на дирекції природоохоронних установ. Посадові особи мають нести повну відповідальність за здійснення тієї чи іншої діяльності на територіях установ.
Звісно, може бути вироблений й інший порядок, який відповідає діючому законодавству.
У національних парках є мальовничі природні ландшафти, водні, геологічні, спелеологічні та інші об’єкти, цінні з точки зору розвитку туризму. Але, як правило, відсутня відповідна інфраструктура, ініціатива та кошти, щоб вийти на необхідний рівень обслуговування відвідувачів парку.
Однією з форм залучення до цього розвитку напрямку інвесторів мають стати тендери (проведення відкритих конкурсних і аукціонних торгів) на надання інвесторам в оренду рекреаційних ресурсів для створення відповідних послуг для відвідувачів парку. На жаль, до цього часу відсутні необхідні нормативно-правові акти щодо проведення подібних тендерів, та й практичний досвід цієї діяльності.
Досвід Шацького національного парку, на території якого впроваджувався ряд пілотних проектів мікрокредитування приватного сектору на створення і реалізації туристичних проектів свідчить про перспективність подібних форм співпраці з приватним бізнесом. В ході реалізації цих проектів були створені робочі місця, покращились умови відпочинку туристів, змінилося в позитивний бік відношення місцевого населення та органів влади до національного парку. Цей досвід має стати корисним для опрацювання ефективної організації подібних конкурсів у всіх парках.
Нагальною потребою є затвердження Положення про порядок надання в оренду земельних ділянок, природних об’єктів, будівель і споруд на територіях національних природних парків та інших установ ПЗФ для розвитку регульованого туризму і відпочинку відвідувачів.
Цей документ має містити такі принципові позиції.
· Земельні ділянки, природні об’єкти, будівлі, визначені як такі, що використовуються для цілей регульованого туризмі і відпочинку, повинні надаватись на основі договору оренди з фізичними та юридичними суб’єктами, які мають видану дирекцією національного парку ліцензію на здійснення зазначеної діяльності.
·   В оренду можуть надаватись тільки земельні ділянки та природні об’єкти, які дозволяються законодавством України та Проектом організації території. При необхідності, на основі еколого-економічного обґрунтування, до існуючого законодавства потрібно внести відповідні зміни і доповнення.
· Порядок і умови конкурсу або аукціону встановлюються дирекціями національних парків у відповідності до вимог законодавства.
Переможець конкурсу укладає з національним парком договір, який є основним юридичним документом.
·  Суборенда земельних ділянок, природних об’єктів, будівель тощо – не допускається.
· Кошти, отримувані від оренди, залишаються в розпорядженні національних парків і використовуються на природоохоронні заходи.
В договорі обумовлюються всі питання фінансового, організаційного, правового характеру, а також взаємовідносини з місцевими органами влади тощо.
Наявність такого документу дозволить здійснювати поступові кроки у розвитку туризму в національних парках, зміцнювати матеріально-технічну базу заповідних установ, створювати додаткові робочі місця для місцевого населення, розвивати партнерські відносини з приватним бізнесом, позитивно впливати на визнання ролі національного парку та інших установ ПЗФ у сталому розвитку регіону і країни в цілому.
Природні та рекреаційні ресурси наших заповідних установ величезні і, при раціональному їх використанні, відновлювальні.
Лікарські рослини, гриби і ягоди, екологічно чиста продукція від місцевих мешканців, реалізація ресурсів спортивно-риболовного, оздоровчого, пізнавального туризму має значно підвищити рівень ефективності роботи і розвитку національного парку та добробут місцевого населення.
На жаль, сьогодні в результаті відсутності необхідних механізмів контролю і організації цієї діяльності з боку дирекцій заповідних установ, «процвітають» різні форми стихійних промислів заїжджих комерсантів, які просто обкрадають місцеве населення, за безцінь використовують природні і рекреаційні ресурси заповідних установ, кладучи прибутки до власних кишень. Національні парки та місцеве населення залишаються пасивними землекористувачами.



  Президент ВГО «Асоціація
  природоохоронних територій України»,
  Заслужений природоохоронець України                                          М. Стеценко