неділя, 31 січня 2016 р.

Заповідна справа в контексті європейського екологічного дискурсу. Частина 1


 Обвальне погіршення рівня життя більшості українців має чітко окреслений екологічний аспект. Без усвідомлення цієї істини та ігнорування її в реальних процесах державотворення всі політичні, економічні, соціокультурні, народно-господарські проблеми, які хвилюютьсьогодні суспільство, не мають ефективного вирішення.
     На жаль, для політичної еліти України парадигма сталого розвитку, екобезпеки, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття так і не стала пріоритетною.Всі ці проблеми залишаються у фокусі уваги виключно профільних науковців та обмеженого кола громадських активістів.
    Разом з тим, в контексті Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом однією з передумов повноцінного членства передбачено дотримання директив в галузі довкілля і, особливо, у збереженні і відновленні біологічного різноманіття. І це зрозуміло. Україна, займаючи 6% площі Європи, володіє більше 35 відсотків її біологічного різноманіття. Ми на своїй території охороняємо 70-90% зникаючих і рідкісних видів рослинного і тваринного світу, занесених до ЄвропейськогоЧервоного списку. Більшість мігруючих шляхів та екологічних коридорів проходять через Україну…
     Визнано, що призупинити темпи втрат біологічного різноманіття при переході до сталого розвитку суспільства можна лише шляхом створення екологічно і біологічно стійких та репрезентативних мереж охоронюваних природних територій. Їх роль в цьому процесі має стати ключовою і фундаментальною.
    Серед типів територій та об’єктів особливої правової охорони України центральне місце посідає природно-заповідний фонд (ПЗФ).
    Свій «ренесанс» заповідна справа пережила в перше десятиріччя незалежності України. Визнаючи цю важливу природоохоронну галузь як один з головних пріоритетів державної політики, вдалося збільшити заповідний фонд більш ніж у 2 рази, закласти законодавчі підвалини подальшого розвитку заповідної справи.
     На сьогодні ПЗФ складають 8100 територій і об’єктів площею біля 6% від території нашої держави. Серед них установи вищого рангу: 19 природних і 4 біосферних заповідники, 50 національних природних парків, а також заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища загальнодержавного та місцевого значення. Мережа заповідних територій країни є не тільки національним надбанням, але й невід’ємною частиною європейської і світової природоохоронної мережі.
    В той же час, площа охоронюваних територій на одного жителя складає всього 570 кв. м. при 2220 кв. м. в Європі.
  Виникає логічне питання, а чи в змозі Україна на шляху розвитку інтеграційних європейських процесів із сучасною екологічною політикою стати повноцінним членом Євросоюзу? Сумнівно, беручи до уваги результати реалізації взятих на себе зобов’язань двохсторонньої співпраці з ЄС та екологічну кризу в державі, яка з кожним роком поглиблюється.
     Це характерно і для заповідної галузі, яка свою пріоритетність почала втрачати з приходом до керівництва Мінприроди «донецьких бізнесменів-екологів». Із передачею в той час міністерству функцій регулювання і використання природних ресурсів, особливо надр, з’явились широкі можливості для створення по всій вертикалі корупції в системі природокористування. Ця ракова пухлина вразила і заповідну справу. Особливо системного характеру це явище набуло, коли посаду міністра зайняв М. Злочевський, а заповідну галузь очолив його давній «сподвижник» В. Канцурак. Саме в цей період фактично розпочався процес ліквідації системи державного управління заповідної галузі.
     В результаті відбулись:
- ліквідація урядового органу управління заповідною справою, структурних підрозділів Мінприроди в областях;
- розформування наукового центру заповідної справи та його регіональних представництв, які готували наукові засади розбудови національної мережі заповідних об’єктів, стратегію розвитку галузі тощо;
- критичне зменшення фінансування на розвиток з державного бюджету та створених раніше спеціальних фондів;
- тотальне скорочення спеціалістів заповідної галузі на фоні загального дефіциту професіоналів, низький рівень кваліфікації працівників в новостворених установах ПЗФ;
- призначення керівних кадрів за партійним принципом і певну «мзду» тощо.

   Не можна стверджувати, що громадянське суспільствоспокійно спостерігає, як національне природне надбання повільно, але впевнено йде до межі повного занедбання. 
     Кожний новостворений комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у Верховній Раді чергового скликання свою діяльність розпочинавіз засідання, де розглядалося питання стану заповідної справи в Україні та пошуку шляхів та заходів, спрямованих на подолання кризи.
      Не виключенням є і теперішня коаліційна Верховна Рада. Профільний комітет в лютому 2015 р. засвідчив свою «повагу» до заповідної справи черговим обговоренням кризового стану. Обговорили все - від дефіциту цвяхів в заповідниках до корупції і кадрового свавілля на різних рівнях управління. Не забули в черговий раз згадати в рішенні про необхідність вдосконалення управління системою ПЗФ, впровадження кращих зразків менеджменту з міжнародної практики, визначення кроків на шляху інтеграції до європейської системи охорони природи… А які вагомі слова і висновки виписані в преамбулі! «Усвідомлюючи наявність кризових процесів, необхідність якнайшвидшого їх зупинення», «прагнучи досягти загальноєвропейських і (навіть) світових стандартів…». На засіданні народні депутати, як і попередники, насупившись від невдоволення, записували у блокноти «крики душі» кожного виступаючого працівника забутої державою заповідної галузі, а так хотілося, щоб нарешті заслухали тих, хто довів її до цього стану! На це засідання не з’явився навіть Міністр екології і природних ресурсів.
     Неможливо сьогодні уявити собі, щоб Верховна Рада, Уряд чи Президент почали приймати Закони і Постанови про створення нових заповідників чи національних парків з метою екологічного і духовного оздоровлення суспільства. А саме об’єкти національного природного надбання за своєю суттю у свідомості багатьох пересічних громадян є свого роду символами каяття людини перед зґвалтованою і знівеченою нею природою. Панове, настав час каятись за свої «перемоги» над живою природою. На «словоблудіє» про любов до неї на передвиборчих мітингах та політичних телешоу не залишилось часу. Ваша глибока «стурбованість» щодо жалюгідного стану природного надбання, а, вірніше, бездіяльність, з кожним днем веде до знищення унікальних і мальовничих залишків природних комплексів, які оцінюються сотнями мільярдів гривень у формі збережених і відновлюваних ресурсів, а також безцінної наукової інформації. Будьмо об’єктивними, наша держава не пестила свої заповідні території достатньою увагою. Їх історія – це школа виживання, а не нормального функціонування. В умовах постійного недофінансування, тиску господарників, структурних реорганізацій, політичних катаклізмів та економічних реформ вони виживали за рахунок ентузіазму безкорисних і відданих ідеям заповідної справи людей, які, в міру своїх можливостей, боролися з некомпетентністю, екологічною безграмотністю, а іноді і свавіллям партійних, радянських, господарських органів.
   Певний оптимізм за долю заповідної справи з’явився в суспільстві у перші роки незалежності, коли з кожним роком вона набувала пріоритетності в екологічній політиці держави. Конкретні результати та досягнення української незалежної школи заповідної справи не пройшли повз увагу спеціалістів ближнього і дальнього зарубіжжя, які назвали цей період «ренесансом заповідної справи в Україні».
      В кінці 2015 року у Верховній Раді на слуханнях Комітету з питань екологічної політики, природокористування та наслідків Чорнобильської катастрофи в черговий раз довелося констатувати сумний факт глибокої кризи в заповідній справі.
     Чому так трапилось і що потрібно робити для виправлення ситуації? Головні труднощі я бачу в тому, що в країні існує великий дефіцит людей, які в змозі реалістично і професійно оцінити сучасну ситуацію, переступити через догми минулого, згуртувати коаліцію однодумців, залишивши особисті амбіції і кон’юнктурні інтереси завтрашнього дня заповідної справи. Це з одного боку. З іншого – проблему ускладнює тенденція до збільшення бездумних і безвідповідальних спроб юридичного і бюрократичного характеру максимально ускладнити національним паркам , заповідникам та іншим установам ПЗФ отримувати додаткові кошти на свій розвиток за рахунок екологічних видів діяльності, впроваджувати сучасні інноваційні технології тощо.
   «Великі теоретики» всіляко нав’язують дискусію про впровадження російської ідеї «абсолютної заповідності», відволікаючи від вивчення та використання світових тенденцій в охороні і управлінні охоронюваними природними територіями.
      Ряд таких «теоретиків», не маючи за своїми плечима ніякого практичного досвіду в галузі заповідної справи, наукових досліджень і напрацювань в цій сфері є радниками, помічниками, консультантами деяких народних депутатів, міністрів та керівників інших владних структур.         Тож розраховувати на те, що згадані посадовці будуть сьогодні враховувати сучасні світові тенденції та впроваджувати їх у заповідну справу, демонструючи високий рівень екологічної грамотності або простої обізнаності, проблематично.
     Взагалі останнім часом виникає сумнів, що загальна екологічна стурбованість щодо долі природного надбання можлива в країні, яка перебуває на межі економічного і соціального колапсу.
    Жодна держава навіть не може мріяти про місце серед цивілізованих країн, якщо для задоволення сьогоднішніх потреб дозволяє собі знищення власного природного надбання, ігноруючи інтереси громадянського суспільства та долю прийдешніх поколінь.
Саме з цих позицій маємо оцінювати діяльність найманих нами на роботу чиновників усіх рангів, допомагати їм виводити заповідну справу на Європейські стандарти.
    В державі немає Стратегії і перспективної Програми розвитку заповідної справи, яка б базувалась на сучасних світових (а не російських) тенденціях розвитку. Програма розвитку заповідної справи, затверджена Верховною Радою у 1994 році, закінчилась у 2005-му.
Цей програмний документ мав би увібрати в себе основні принципи і рекомендації Севільської стратегії, Конвенції про біорізноманіття, Плану дій п’ятого Всесвітнього конгресу охоронюваних природних територій, який відбувся у м. Дурбан (Південно-Африканська Республіка) та прогресивні напрацювання вітчизняної школи заповідної справи.
  Дурбанський конгрес запропонував принципово нову парадигму охоронюваних природних територій (ОПТ). В її основі лежить уявлення про ОПТ як про джерела різнобічних послуг за межами власних кордонів. ОПТ мають перестати відчувати себе як ізольовані від зовнішнього світу острівці екологічного благополуччя, як «речі в собі». Вони повинні трансформуватись в суспільній свідомості в «речі для нас», як об’єкти, що виконують найважливіші і в принципі нічим не замінні функції, пов’язані із забезпеченням суспільства дефіцитними благами природного походження.
   На Конгресі більш як 3000 спеціалістів в таких фундаментальних сферах людської діяльності, як наука, культура, політика, управління і бізнес визнали, що ОПТ – це не тільки і, навіть, не стільки важливий компонент в структурі земельних категорій планети, а й останній шанс порятунку людства як біологічного виду, його духовна основа.
    Враховуючи сучасний стан проблеми, використавши сучасний світовий досвід та власні напрацювання в науці і практиці розбудови заповідної галузі, ми просто приречені розробити і прийняти Програмний документ розвитку заповідної галузі, який стане «зеленою» дорожньою картою до європейської спільноти. 


В наступному блоці - основні складові пропонованого до розробки та прийняття Програмного документу розвитку заповідної справи.

Перехід до частини 2


Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                                 М. Стеценко

0 коментарі:

Дописати коментар