неділя, 24 січня 2016 р.

Куди йдемо: в Європу чи абсолютно заповідну Росію?

  З повідомлень деяких інформаційних джерел стало відомо, що Київський еколого-культурний центр (КЕКЦ) провів чергову піар-кампанію «Ідемо в Європу – будуємо заповідність». Знайомі гасла: «повернемо заповідникам заповідність!», «сінокоси – смерть заповідникам!», «екскурсії в заповідниках – смерть дикій природі!», «даєш заповідність українським заповідникам!» і багато інших страшилок повертають у стан дежавю  30-річної давності.
  Саме в ці часи декілька представників громадських молодіжних організацій екологічного спрямування на чолі з теперішнім керівником КЕКЦ Володимиром Борейком і розпочали безперспективну кампанію з реанімації ідеї «абсолютної заповідності» або повного невтручання людини у дику природу. 
  Виникла ідея «абсолютної заповідності» на безкраїх просторах Російської імперії. Автором її вважається професор-зоолог Московського університету       Г. Кожевников.
  Парадокс розвитку заповідників в радянський період був в тому, що майже утопічну філософську ідею повного невтручання людини в заповідну природу активісти-природоохоронники розпочали впроваджувати у практику.
   Все закінчилось у пік «лисенковщини», в 1951 році, після відомої «реорганізації», а вірніше, погрому заповідної системи. 
  Спроби реанімації цієї ідеї відбулись у 1970-1980 роках. Чому ж вона не сприймається широким колом професіоналів заповідної справи та відомими вітчизняними вченими в цій галузі?
  В першу чергу, наші активісти, що підтримують навіть не сформовану теорію, а ідею повного невтручання людини в заповідну природу, ніколи не працювали на практичній роботі в галузі заповідної справи. Їх ідеї та рекомендації фактично є компіляцією наукових праць деяких російських вчених, причому різних напрямів та поглядів на проблему.
  Далі, називаючи до цього часу родоначальників ідеї  «абсолютної заповідності» Г. Кожевникова та інших російських авторів того часу «засновниками вітчизняної школи заповідної справи», вони не отримали підтримки та порозуміння серед дійсних фундаторів вітчизняної заповідної справи. Серед них С. Стойко, М. Голубець, Т. Андрієнко, Я. Дідух, К. Ситник, Ю. Шеляг-Сосонко, О. Ющенко, А. Федоренко,  А. Ткаченко, Ф. Гамор, В. Гавриленко, В. Олещенко та інші.
  Також слід зазначити, що Україна – не Росія. Наша країна належить до «старообжитих» європейських країн. Зрозуміло, що на безкраїх просторах Забайкал’я, на площі заповідника біля 1,5 млн. га без будь-якого населення якщо згорить 200-300 тис гектарів лісу, можна дозволити відслідковувати процеси відновлення екосистем. В Україні, якщо людина не виконає елементарний комплекс протипожежних заходів в природному заповіднику «Розточчя» (площа близько 2 тис. га), то він згорить за 30-50 хвилин. Ось і вся наука про «абсолютну заповідність».
  Нарешті про самі методи і форми роботи групи наших «теоретиків абсолютної заповідності», які вже давно відторгнуті колективами всіх заповідних установ. Наприклад, лідер, В. Борейко, складає запитальник з 10-20 питань: скільки територію відвідало рекреантів, обсяги протипожежних заходів, ліміти на сінокосіння, скільки проведено екскурсій, скільки бджіл залетіло/вилетіло з заповідника і т.д і т.п. Крім того, додається перелік документів – від Конституції України до різноманітних міжнародних конвенцій, у відповідності до яких керівник установи ПЗФ начебто має надати інформацію. В іншому випадку, укладачі запиту нагадують, що залишають за собою право звернутись до прокуратури, суддів, ООН про притягнення до відповідальності. В Києві їх не надто хвилює, що установа ПЗФ давно вже не отримувала коштів на папір, картридж, відключений зв'язок за несплату.
  На основі інформації, отриманої від подібних запитів влаштовується піар-кампанія «Повернемо українським заповідникам заповідність!», імітуючи громадську активність зі свого боку і критикуючи роботу установ ПЗФ.
  Яку ж смертельну загрозу виявляє «компанія» в ході цієї Кампанії? Наприклад, сінокосіння в степових заповідниках, яке здійснюється не косарями, а механічними засобами; екскурсії в заповідниках, випадки випасання тварин і, ледве не найстрашніше, кілька пасік! 
  У якості звіту (цікаво, для кого?), як доказ результативності своєї роботи, на знак протесту проти сінокосіння як головного фактору порушення режиму повної заповідності, спалено тюк сіна біля стін Мінприроди під об’єктивом телекамер.
  Чому б не прикувати себе до огорожі під російським посольством та не оголосити голодування з гаслами: «Путін, поверни українським заповідникам Донбасу заповідність! Геть з України!». А ще – заплати за знищений ракетами і танками степ, поверни загарбане в заповідників майно… Бджілок залиште у спокої, а сіно – голодним звірям.
  Один з класиків заповідної справи, петербурзький мисливствознавець, ще у 1918 році стверджував, що «абсолютної заповідності не можна досягти в загальних заповідниках, оскільки це доводило б нас інколи до абсурду». Саме це й прослідковується на сучасному етапі в діяльності прихильників «абсолютної заповідності» в Україні.
  В принципі концепція «абсолютної заповідності», яка стала ідеалом для групи з декількох членів КЕКЦ і яку вони так наполегливо намагаються нав’язати у повсякденну роботу кожного природного заповідника, має право на своє існування, особливо якщо впроваджувати її на окремих невеликих за площею модельних ділянках. Це не впливає на загальний стан справ, оскільки загальна площа природних заповідників 0,6% від всього ПЗФ України. Але користі від подібних піар-акцій для заповідної справи, яка переживає глибоку системну кризу, ще менше. Чергова спроба напіваматорів нав’язати дискусію про «абсолютну заповідність» як сучасну парадигму, ідеологічну основу розвитку вітчизняної заповідної справи, відволікає професіоналів від пошуку шляху вирішення пріоритетних і складних питань, які дадуть змогу подолати кризові явища в галузі і інтегруватись до європейської спільноти.
  В одній з своїх наукових праць відомий вчений Академії наук Я.П. Дідух зауважив: «Те, що сторіччя тому здавалось правильним, тепер потребує корегування або вимагає кардинального перегляду».
  Організаторам кампаній за «Повернення заповідникам заповідності!» та «Ідемо в Європу – будуємо заповідність!» корисно було б знати суть сучасної парадигми розвитку заповідних природних територій, прийнятої світовим (в т.ч. і європейським) співтовариством. Або, принаймні, уважно вивчити і зрозуміти зміст статті 16 Закону України «Про природно-заповідний фонду України», де йдеться про те, що в природному заповіднику дозволяється з метою збереження і відтворення природних комплексів проведення науково-дослідних робіт та виконання інших поставлених перед заповідниками завдань.
  Провіднику ідеї "абсолютної заповідності" необхідно роз’яснити своїм однодумцям, що таке відновлювальні роботи на землях із порушеними корінними природними комплексами; що таке здійснення заходів із запобігання змінам природних комплексів в результаті антропогенного впливу; відновлення гідрологічного режиму, видів тварин, рослинних угруповань тощо.
  Знання цих основ, переконаний, тільки підвищить рівень розуміння засад заповідної справи серед членів КЕКЦ – організації, яка на чолі із В. Борейком зробила багато корисних справ в охороні природи. 
  Тоді не буде засідань, коли під проводом С. Берзіної та В. Борейка пенсіонерки-активістки у боротьбі за права бездомних псів, помічники депутатів, спеціалісти з ліквідації міських звалищ повчали В. Гавриленка, директора всесвітньо відомого біосферного заповідника «Асканія-Нова», досвідченого практика, поважного професіонала та вченого, як керувати заповідником. Договорились до того, що людині, яка керує установою вже 17 років, доказували необхідність виселення сотень тварин, які були завезені ще Ф. Фальц-Фейном, засновником заповідника, 100 років тому. На їх думку саме в цьому полягає «абсолютна заповідність». Абсурд? Але є багато свідків цієї дискусії.
  Слід зрозуміти, що в державі режим заповідників, де, коли і для чого косити та проводити інші заходи – визначали і будуть визначати Академія наук і Мінприроди, які згідно із законодавством несуть відповідальність за розвиток наукових основ заповідної справи.
  А корисні обґрунтовані пропозиції від громадськості, переконаний, будуть покладені у скарбницю розбудови вітчизняної заповідної справи на шляху до європейських стандартів.



Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                                 М. Стеценко


P.s.: ВГО «Асоціація природоохоронних територій України» розпочинає публікацію серії матеріалів, присвячених проблемам заповідної справи та пошукам шляхів їх подолання.

1 коментарі:

Serghiy Fedorynchyk сказав...

Шановний Миколо Пилиповичу!

На мою думку, науковцям і практикам заповідної справи треба набратися великого терпіння, щоб стійко переносити різноманітні дурниці, інколи у досить агресивній формі, які вони інколи чують на свою адресу від громадськості. Треба, по-можливості, терпляче розяснювати помилковість деяких зовні привабливих для громадськості ідей, зокрема ілюзорність ідеї "абсолютної заповідності" для густонаселених територій України з величезними антропогенними впливами. Бо за помилковими думками та не завжди коректною критикою можна не побачити щирого бажання громадських активістів захищати природу - так, як вони це розуміють. Все ж таки, природоохоронна громадськість - стратегічний союзник практиків заповідної справи.

Дописати коментар