неділя, 14 лютого 2016 р.

ХТО, ВСУПЕРЕЧ КОНСТИТУЦІЇ, ІГНОРУЄ ВИКОНАННЯ АКТІВ ПРЕЗИДЕНТА ТА УРЯДУ УКРАЇНИ ІЗ ПИТАНЬ ЗБЕРЕЖЕННЯ БУКОВИХ ПРАЛІСІВ, ЯК ЄДИНОГО В УКРАЇНІ ПРИРОДНОГО ОБ’ЄКТУ ВСЕСВІТНЬОЇ СПАДЩИНИ ЮНЕСКО ТА РОЗВИТКУ РЕГІОНУ ЙОГО РОЗТАШУВАННЯ?

З метою реалізації  вимог Конвенції про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщини ЮНЕСКО, рішень Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, у зв’язку із занесенням букових пралісів Карпат до переліку об’єктів Всесвітньої спадщини, Указу Президента України  «Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні» від 14 серпня 2009 року № 611/2009 та Доручення Президента від 2 квітня 2013 року № 1-1/749 із питань збереження унікальних природних комплексів, забезпечення сталого розвитку української частини українсько-словацько-німецького природного об’єкта “Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини», благоустрою гірських населених пунктів Закарпатської області, розташованих у зоні цього природного об’єкту та на виконання розпоряджень Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2009 року № 1619-р та від 10 вересня 2014 року № 819-р передбачено здійснити, комплекс заходів спрямованих на збереження цих унікальних природних комплексів, забезпечення сталого розвитку та благоустрою гірських населених пунктів Закарпаття, що знаходяться у зоні їх розташування.
Зокрема, передбачається постійно залучати фінансову допомогу, необхідну для збереження та розвитку Карпатського біосферного заповідника й Ужанського національного природного парку, забезпечення налагодження міжнародної співпраці з питань проведення наукових досліджень екосистем букових пралісів Карпат, проведення роботи, спрямованої на підвищення рівня громадської свідомості з питань охорони навколишнього середовища тощо.
З часу прийняття цих актів Президента та Уряду України Міністерству екології та природних ресурсів України, за активної участі адміністрації Карпатського біосферного заповідника, вдалось чимало зробити в цьому напрямку.
Так, в 2009-2011 рр. спільно з німецьким університетом сталого розвитку (м. Еберсвальде) реалізовано проект «Природоохоронний менеджмент Карпатського біосферного заповідника і розв’язання сучасних викликів на Закарпатті (Україна)», в 2012 році розроблено проектно-кошторисну документацію на будівництво Міжнародного навчально-дослідного центру букових пралісів та сталого розвитку Карпат, в 2013 році проведено Міжнародну науково-практичну конференцію «Букові праліси Європи: проблеми збереження та сталого використання», забезпечено в 2014 році відкриття руху пасажирського потягу за маршрутом «Київ-Рахів» та підписання Спільної Декларації про наміри між Міністерствами охорони довкілля України, Німеччини та Словаччини щодо співпраці з охорони та управління спільним об’єктом Всесвітньої спадщини «Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини», розгорнуто активну пропагандистку кампанію у засобах масової інформації, встановлено на території Карпатського біосферного заповідника межові знаки спадщини, щити та білборди з інформацією про природний об’єкт “Букові праліси Карпат» тощо.
Але ми стурбовані тим, що значна частина надзвичайно важливих заходів, за виконання яких відповідають Мінінфраструктури, Мінрегіон, Міненерговугілля, Укравтодор, Мінекономрозвитку та інші міністерства та відомства, Закарпатська ОДА, залишаються не виконаними. А це якраз ті питання, які є найбільш важливими для розвитку регіону розташування спадщини, і виконання яких, опосередковано, може найбільше допомогти збереженню пралісів та створити позитивний імідж природно-заповідному фонду.
Більше того, по багатьох позиціях терміни уже давно спливли, але ніхто навіть не думає про їх виконання. Це, на нашу думку, в значній мірі дискредитує Уряд України та Світову спадщину, за збереження якої наша країна несе відповідальність.
Наведемо деякі приклади відвертого ігнорування, всупереч статтям 107, 117 та 119 Конституції України, зазначених актів Президента та Уряду України.
Так, із 8 пунктів Доручення Президента України пять залишились не виконаними взагалі. А із 11 пунктів заходів, затверджених розпорядженням Кабінету Міністрів України 10 вересня 2014 року № 819-р десять теж практично не виконані.
Скажімо, Указом Президента України «Про додаткові заходи щодо розвитку природно-заповідної справи в Україні» від 14 серпня 2009 року № 611/2009, доручалось Кабінету Міністрів України вжити заходів щодо «проведення капітального ремонту і реконструкції під’їзних доріг» до об’єктів природно-зоповідного фонду. А стаття 8 Закону України «Про автомобільні дороги» (прийняття якої протягом тривалого часу домагались і ми), передбачає, щоби всі автомобільні дороги, які ведуть до цих обєктів , належали до доріг державного значення та фінансувались за рахунок державного бюджету. Тому, пунктами 4 Доручення Президента України та пунктом 1 цитованого Плану заходів Кабміну, вимагалось внести автомобільні дороги, що ведуть до букових пралісів, до переліку доріг державного значення та забезпечити проведення їх ремонту та інших обєктів туристично-рекреаційної інфраструктури в зоні української частини українсько-словацько-німецького обєкту спадщини. Але практично тут нічого не зроблено, хоча для внесення цих доріг до переліку доріг державного значення ніяких додаткових коштів не потрібно.
Або ще таке. Пунктом 6 Доручення Президента України та пунктом 4 плану заходів Кабміну, передбачалось розроблення та впровадження пілотних проектів із переоснащення систем опалення в гірських населених пунктах Закарпатської області, що прилягають до Всесвітньої спадщини, на системи з використанням альтернативних видів палива. Виконання цих пунктів найбільш важливе для збереження пралісів та лісів загалом, які відіграють важливу роль в акумуляції парникових газів.  
З цього приводу, мені  особисто, зокрема доводилось, у рамках конференції з реалізації Проекту Програми розвитку ООН з інтеграції Конвецій РІО в національну політику України (Київ,3 липня 2014 року, «Зелені Карпати», 2014, №1-4, ст.30), переконувати першого заступника голови Державного агентства екологічних інвестицій Михайла Коваля щодо необхідності залучення коштів цього агентства для фінансування програм із збереження букових пралісів та сталого розвитку гірських населених пунктів Закарпаття, що знаходяться в зоні українсько-словацько-німецького об’єкту Всесвітньої спадщини «Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини». Але яким же є наше здивування , коли із преси дізнаємось, що 2 млрд. гривень, отриманих в рамках Кіотського протоколу (за використання яких відповідало це Агентство), Україна через їх цільове невикористання, вимушена повернути Японії.
Але особливе занепокоєння викликає те, що на Закарпатті зараз активно розгортається кампанія із переведення систем опалення на системи із використанням паливних дров, що призведе що до гіршої ситуації щодо збереження лісів від вирубування. А отже, значно зростатимуть загрози і для знищення букових пралісів.
Абсолютно не зрозумілим для суспільства, є цілковите ігнорування завдань Президента та уряду щодо вирішення питань збирання та видалення побутових відходів на прикордонних територіях у самому географічному центрі Європи, щодо створення додаткових робочих місць за рахунок розвитку туризму та глибокої переробки деревини, дикоростучих плодів, ягід та грибів, поглиблення транскордонного співробітництва тощо.
Позицію Закарпатської ОДА та Мінінфраструктури ніяк не може зрозуміти повітова рада прикордонного румунського повіту Марамуреш, яка на протязі багатьох років не отримує погоджень цих органів на відновлення, за рахунок коштів Євросоюзу, зруйнованого автомобільного переходу через річку Тиса та створення необхідної прикордонної інфраструктури на українсько-румунському державному кордоні у селі Ділове Рахівського району Закарпатської області, яке теж передбачене пунктом 7 цього Доручення Президента України, і випливає із пункту 11 плану заходів Кабміну.
До цього часу, не забезпечено фінансування будівництва Міжнародного навчально-дослідного центру з вивчення букових пралісів та сталого розвитку Карпат на базі Карпатського біосферного заповідника та завершення будівництва еколого-освітнього центру в Ужанському національному природному парку (п.4 Доручення Президента та пп.5, 6 Плану заходів Кабміну від 23 грудня 2009 року № 1619-р).
Прикро і те, що не зважаючи на ці акти Президента та Уряду України, в жалюгідному стані знаходиться служба охорони та інфраструктура Карпатського біосферного заповідника та Ужанського національного природного парку, які забезпечують охорону єдиного в Україні природного обєкта Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Вони отримують мізерну заробітну плату, не забезпечені форменним одягом, транспортними засобами, службовою зброєю, уряд поставив питання щодо скорочення працівників установ природно-заповідного фонду на десять відсотків тощо.
Окремо треба наголосити, що ситуація, у зв’язку із прийняттям постанови Кабінету Міністрів України № 65 від 1 квітня 2013 року, щодо економії бюджетних коштів, поставила не тільки Карпатський біосферний заповідник, але й усі установи природно-заповідного фонду, ще в гірше становище.
На цьому фоні цікавим, до прикладу, виглядає і той факт, що уряд дуже скоро вніс поправки щодо використання бюджетних коштів для лісогосподарських підприємств, і дозволив їм без проблем купляти бензопили, трактори, легкові автомобілі, проводити ремонтно-будівельні роботи тощо.
В той же час, наші пропозиції щодо надання таких можливостей установам природно-заповідного фонду чомусь відхилені. Тому, ми ще раз звертаємось до керівництва Мінприроди України, повернутись до цього питання ще раз, та переконати уряд в необхідності внесення необхідних змін до цієї урядової постанови.
Про всі ці проблеми ми говорили 28 січня 2016 року, на засіданні Робочої групи Сектору природничих наук та природної спадщини Національної комісії у справах ЮНЕСКО, яка утворена відповідним наказом Міністра екології та природних ресурсів України.
Ми наполегливо просимо Мінприроди України, підтримати рішення Національної комісії України у справах ЮНЕСКО від 17 вересня 2015 року та направити звернення до Прем’єр-міністра України А.П.Яценюка, щодо проведення міжвідомчої наради в Кабінеті Міністрів України із питань забезпечення виконання актів Президента та Уряду України у частині збереження букових пралісів Карпат та забезпечення сталого розвитку і благоустрою гірських населених пунктів української частини українсько-словацько-німецького природного об’єкта Всесвітньої спадщини «Букові праліси Карпат та давні букові ліси Німеччини».
Такий текст документу нами підготовлено уже давно. Він опрацьований Нацкомісією України у справах ЮНЕСКО.
Ми сподіваємось, що Нацкомісія та Мінприроди найближчим часом направлять його до Кабінету Міністрів України.
  

         Федір Гамор,
заступник директора Карпатського біосферного заповідника,
доктор біологічних наук, професор

неділя, 7 лютого 2016 р.

ЗАПОВІДНА СПРАВА В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ЕКОЛОГІЧНОГО ДИСКУРСУ. ЧАСТИНА 2


Враховуючи сучасний стан галузі заповідної справи, використавши сучасний світовий досвід та власні напрацювання в науці і практиці розбудови заповідної галузі, ми просто приречені розробити і прийняти Програмний документ розвитку заповідної галузі, який стане «зеленою» дорожньою картою до європейської спільноти.
Цей документ має передбачати:
1. Реалізацію комплексу заходів, спрямованих на завершення створення розгалуженої, ефективно керованої та екологічно репрезентативної національної мережі охоронюваних природних територій і об’єктів, яка забезпечить виконання основних елементів Конвенції по біорізноманіттю та  сприятиме переходу суспільства на рейки сталого розвитку.
При цьому необхідно враховувати, що:
В природно-заповідному фонді сьогодні представлено лише 40% природних ландшафтів України. Не в достатній мірі заповідані північно-степові ландшафти Правобережжя та центрального степу. Практично відсутні заповідні морські акваторії.
Лише три фізико-географічні провінції України (21%) з 14 представлені біосферними заповідниками, а з 57 фізико-географічних областей лише 32 (60%) мають природні заповідники і національні природні парки.
Не забезпечена належною охороною значна кількість видів флори і фауни, які занесені до Червоної книги України та міжнародних «червоних» списків.
·Критичні вислови про відсталість від європейських показників заповідності не зовсім науково обґрунтовані. Наш природно-заповідний фонд (ПЗФ) займає 3,7 млн. га, або трохи більше 6% від площі держави. Оцінюючи цей показник як вкрай недостатній у порівнянні із середньоєвропейським (10-15%, тобто у два рази більший за наш), чи об’єктивним будетаке порівняння? Мабуть, не зовсім.І ось чому.
Дані обліку в міжнародних джерелах базуються, головним чином, на класифікації охоронюваних природних територій МСОП, яка відрізняється від вітчизняної. На основі врахування головних цілей і пріоритетів МСОП виділила шість основних категорій і дві підкатегорії охоронюваних територій. Помітне місце серед функцій ОПТ належать прикладним аспектам: туризм і рекреація, стале раціональне використання природних ресурсів, підтримка менеджменту територій. Домінують три категорії: ІІ – національні парки (25%), VI – охоронювані території з управлінням природними ресурсами (24%) і ІV – різного роду заказники (17%).
Найбільший відсоток земель, повністю взятих під охорону (5-15%), припадає на Північну Америку. За числом ОПТ з менш суворим режимом лідером є Європа.
Це не випадково, такі відмінності пояснюються розмірами і природними умовами континентів, ступенем та історією їх антропогенного освоєння, традиціями заповідної справи, природоохоронною культурою держав і населення.
Отож, коли ми говоримо про наш показник «заповідності» (6%), слід мати на увазі, що це лише природно-заповідний фонд, в якогоє своя класифікація згідно із Законом про ПЗФ. А це далеко не всі охоронювані природні території. Є ще прибережні захисні смуги, зелені зони, природоохоронні ліси, санітарно-курортні зони тощо, які на входять до складу ПЗФ.
Україна не Росія. Її територія та природа відносяться до «старообжитих» європейських країн. Тому ідея «абсолютної заповідності» російських вчених ніколи не зможе стати практичною основою розвитку заповідної справи в Україні.
Настали необхідність і доцільність переглянути нашу класифікацію ПЗФ з уточненням режимів і функцій, більш наближених до міжнародної класифікації МСОП.

Враховуючи сучасний стан проблеми, використавши сучасний світовий досвід та власні напрацювання в науці і практиці розбудови заповідної галузі, ми просто приречені розробити і прийняти Програмний документ розвитку заповідної галузі, який стане «зеленою» дорожньою картою до європейської спільноти. 
Цей документ має передбачати:
1. Реалізацію комплексу заходів, спрямованих на завершення створення розгалуженої, ефективно керованої та екологічно репрезентативної національної мережі охоронюваних природних територій і об’єктів, яка забезпечить виконання основних елементів Конвенції по біорізноманіттю та  сприятиме переходу суспільства на рейки сталого розвитку.
При цьому необхідно враховувати, що:
В природно-заповідному фонді сьогодні представлено лише 40% природних ландшафтів України. Не в достатній мірі заповідані північно-степові ландшафти Правобережжя та центрального степу. Практично відсутні заповідні морські акваторії.
Лише три фізико-географічні провінції України (21%) з 14 представлені біосферними заповідниками, а з 57 фізико-географічних областей лише 32 (60%) мають природні заповідники і національні природні парки.
Не забезпечена належною охороною значна кількість видів флори і фауни, які занесені до Червоної книги України та міжнародних «червоних» списків.
Критичні вислови про відсталість від європейських показників заповідності не зовсім науково обґрунтовані. Наш природно-заповідний фонд (ПЗФ) займає 3,7 млн. га, або трохи більше 6% від площі держави. Оцінюючи цей показник як вкрай недостатній у порівнянні із середньоєвропейським (10-15%, тобто у два рази більший за наш), чи об’єктивним будетаке порівняння? Мабуть, не зовсім.І ось чому.
Дані обліку в міжнародних джерелах базуються, головним чином, на класифікації охоронюваних природних територій МСОП, яка відрізняється від вітчизняної. На основі врахування головних цілей і пріоритетів МСОП виділила шість основних категорій і дві підкатегорії охоронюваних територій. Помітне місце серед функцій ОПТ належать прикладним аспектам: туризм і рекреація, стале раціональне використання природних ресурсів, підтримка менеджменту територій. Домінують три категорії: ІІ – національні парки (25%), VI – охоронювані території з управлінням природними ресурсами (24%) і ІV – різного роду заказники (17%).
Найбільший відсоток земель, повністю взятих під охорону (5-15%), припадає на Північну Америку. За числом ОПТ з менш суворим режимом лідером є Європа.
Це не випадково, такі відмінності пояснюються розмірами і природними умовами континентів, ступенем та історією їх антропогенного освоєння, традиціями заповідної справи, природоохоронною культурою держав і населення.
Отож, коли ми говоримо про наш показник «заповідності» (6%), слід мати на увазі, що це лише природно-заповідний фонд, в якогоє своя класифікація згідно із Законом про ПЗФ. А це далеко не всі охоронювані природні території. Є ще прибережні захисні смуги, зелені зони, природоохоронні ліси, санітарно-курортні зони тощо, які на входять до складу ПЗФ.
Україна не Росія. Її територія та природа відносяться до «старообжитих» європейських країн. Тому ідея «абсолютної заповідності» російських вчених ніколи не зможе стати практичною основою розвитку заповідної справи в Україні.
Настали необхідність і доцільність переглянути нашу класифікацію ПЗФ з уточненням режимів і функцій, більш наближених до міжнародної класифікації МСОП.

Доцільно розглянути організацію комплексного інституту Охорони природи, які давно функціонують в європейських країнах.
Наряду з географами, ботаніками, зоологами і біохіміками, до загального комплексу досліджень проблем біорізноманіття мають бути залучені економісти, юристи та інші спеціалісти. Без комплексних досліджень процесів в природних екосистемах проблематично буде навіть говорити про перехід нашого суспільства на рейки сталого розвитку.
Подібний інститут був майже створений на території України. В «андропівські» часи за дорученням Голови Ради Міністрів УРСР О. Ляшка і за згодою Президента НАН Б. Патона був опрацьований варіант створення на базі одного з інститутів Національної Академії в м. Донецьку комплексний інститут Охорони природи. На жаль, після смерті Генерального Секретаря ЦК КПРС Ю. Андропова корінна реорганізація системи охорони природи в Союзі та республіках була тихо похована в шухлядах тодішніх чиновників.

«Приватні резервати»
За кордоном, особливо, у США і Канаді, широко розповсюджені приватні форми територіальної охорони природи.
Пятий всесвітній конгрес парківокреслив основні критерії при визначенні приватних охоронюваних природних територій.
До «приватної охоронюваної природної території» відноситься ділянка землі будь-якої площі, яка:
1) використовується переважно з метою збереження біологічного різноманіття;
2) охороняється при формальному визнанні цієї території владою, або без такого;
3) знаходиться у власності або забезпечена охороною окремими фізичними особами, корпораціями громадськими або іншими неурядовими організаціями.
В Україні до створення умов для широкого розвитку таких форм охорони природи майже не приступали. Ними можуть стати включатись орендовані та приватні землі, мисливські угіддя, змішані комерційні агропідприємства, які діють на принципах раціонального природокористування тощо.
Приватні охоронювані природні території можуть бути доповненням до існуючої системи ОПТ. До їх складу мають увійти ключові компоненти великих екосистем, які уряд або місцеві органи влади не можуть взяти під охорону в даний час із-за відсутності фінансів, політичної волі або інших причин.
В США Територіальною охороною природи займаються багато неурядових організацій. Наприклад, NATURECONSERVANCY, яка заснована у 1951 році, сьогодні управляє найбільшою системою приватних природних резерватів у світі. Тільки в США їй належить більш як 1600 приватних резерватів.
В Національному Одюбонівському товаристві, яке має більш як 500 відділень на території Північної, Центральної і Південної Америки, нараховується більше 100 заказників, де працює близько 350 працівників.

2. Створення системи державного управління в галузі заповідної справи
·                   Світовий досвід підтверджує, що просте збільшення кількості і площі ОПТ та об’єднання їх в систему не є достатньою умовою для збереження і відновлення біорізноманіття. Для забезпечення виконання цієї функції необхідно впровадити заходи, які спроможні суттєво підвищити ефективність управління, в першу чергу, існуючої системи ОПТ з урахуванням міжнародного досвіду менеджменту.
Управління і нагляд за ОПТ мають базуватись на екосистемному принципі та добре підготовлених і компетентних спеціалістах, забезпечених сучасним адекватним обладнанням та механізмами.
Основними принципами сучасного управління є відображення в ньому фундаментальних загальнолюдських цінностей.
Стосовно ОПТ вони полягають у залученні до процесу всіх сторін, які отримують прибуток або збитки від ОПТ. При цьому мають бути створені всі умови прозорості фінансових механізмів, відповідальності перед владою і суспільством, ліквідовано можливості зловживань і корупції
Серед вчених і спеціалістів, які мають відношення до заповідної справи, давно сформувались думка про максимальну концентрацію управління заповідними установами в одному з центральних органів влади.
Сьогодні установи ПЗФ підпорядковані, крім Мінприроди (45), Держлісагенству (5), НААН (2), ДУС (5), МОН (2).
Те, що потрібна сильна спеціалізована державна структура, здатна здійснювати ефективне управління в галузі заповідної справи, було зрозуміло вже давно. Ще в 1940 році РНК УРСР прийняла рішення про організацію Головного управління по заповідниках, зоопарках і зоосадах при РНК УРСР, яке у 1951 році було розформоване.
На звернення вчених-екологів, деяких політичних діячів, громадських організацій, засобів масової інформації приймались численні спеціальні рішення усіх гілок влади України про передачу заповідних установ єдиному природоохоронному органу. Але всі ці рішення блокувались на стадії їх погодження із зацікавленими (які насправді такими не були) міністерствами та відомствами. Політичного рішення прийнято так і не було.
Реальний крок до створення сучасної моделі управління заповідною справою був зроблений в Україні після здобуття її незалежності. На виконання Державної програми «Заповідники» у 1995 році в структурі Мінприроди було створено Управління національних парків та заповідної справи, що сприяло активізації процесу розбудови заповідної галузі. Як вже згадувалось, цей період справедливо назвали «ренесансом» заповідної справи.
Завершити логічний процес створення державної структури управління природоохоронними, науково-дослідними та рекреаційними установами ПЗФ загальнодержавного значення з різних об’єктивних і суб’єктивних причин тоді не вдалося. Зараз розпочався етап чергових адміністративних реформ. Особливу загрозу установам ПЗФ національного значення несе процес децентралізації виконавчої влади, а точніше – її трактування на місцях. Ще не уяснивши своїх прав на використання ресурсів, обов’язків та відповідальності, у ряді регіонів вже намітились неприпустимі тенденції до перегляду місцевими органами меж, статусу, підпорядкування та функцій природних заповідних об’єктів, які є власністю народу України, а не місцевих громад. Наприклад, не вщухає парад місцевих «суверенітетів» на Косівщині Івано-Франківської області. Ряд сільських рад своїм рішенням відмінили своїм рішенням Указ Президента про створення національного парку «Гуцульщина» і вимагають повернути державні ліси їм у власність. А керівництво району викликає на звіт директора національного парку і дає вказівки, де і скільки рубати лісу, закривати очі на самовільні захвати території парку місцевими авторитетами тощо.
За активної участі місцевих органів за принциповість і сумлінне виконання своїх обов’язків були звільнені відомі не лише в Україні, а й за її межами директори заповідників і національних парків в Закарпатській, Черкаській, Миколаївській та ряді інших областей.
Держава зобов’язана захистити, причому надійно, національне природне надбання і людей, які відповідають за його стан перед майбутнім. В іншому випадку природа може втратити останні притулки братів наших менших, а суспільство – найважливіший блок і організаційну основу (каркас) охорони природи.
Ось чому так гостро стоїть питання концентрації управління природних і біосферних заповідників, національних парків під егідою сильної державної структури.
Проте помилково вважати панацеєю передачу всіх заповідних установ у відання Мінприроди, адже це зараз багатофункціональний монстр, в структурі якого заповідна справа давно вже є другорядною та загубленою у павутинні корупційних схем, «дерибану» природних ресурсів, розподілу готової продукції, видачі ліцензій тощо.
Жменька спеціалістів, яка залишилась після постійних скорочень, просто не в змозі забезпечити ефективне управління національною системою установ ПЗФ ні при яких умовах. Наявний потенціал не може навіть забезпечити нормальне управління тими 50-ма установами ПЗФ, які сьогодні безпосередньо підпорядковані Мінприроди. Функції центрального органу влади в галузі заповідної справи взагалі не має виконувати будь-який структурний підрозділ міністерства, незалежно від його назви і професіоналізму співробітників, якщо він не наділений усіма управлінськими повноваженнями, а саме – у фінансових та кадрових питаннях.
Наприклад, фінансовий блок міністерства, маючи всі механізми впливу ніяким чином не відповідає за результати діяльності національних парків. Аналогічна ситуація з кадровою політикою. Підрозділ Мінприроди – Департамент заповідної справи – несе відповідальність за стан заповідної справи, не маючи юридичних прав впливати на всі сфери її діяльності.
3. Створення Національного агентства заповідників і національних парків України.
В рамках реалізації принципів сучасної адміністративної реформи центральних органів влади такий крок був би цілком об’єктивним і обґрунтованим. Цей орган (далі - Агентство) від імені держави має забезпечити не тільки збереження заповідного фонду, але й ефективне управління майном і природними ресурсами заповідників і національних парків, взяти відповідальність за виконання соціально-економічних функцій зазначених заповідних установ.
Міністерство залишається Центральним органом виконавчої влади в галузі заповідної справи і забезпечує розробку законодавчої бази розвитку і удосконалення заповідної справи, стратегії її розвитку, міжнародної діяльності тощо.
У сучасному світі накопичений подібний досвід ефективного державного управління установами національних охоронюваних природних територій спеціальними державними службами (Служба національних парків США, Канади, ПАР).
Агентство можна утворити без збільшення видатків на утримання, провівши структурні зміни. Елементарні фінансово-економічні розрахунки підтверджують доцільність таких змін. За наявною інформацією Прем’єр-міністр не підтримує їх, оскільки не мав відповідного обґрунтування.
Побудова такої системи дозволить не тільки здійснювати управління заповідниками і національними парками, але й іншими категоріями об’єктів ПЗФ загальнодержавного значення, приділити достатню увагу збереженню на територіях ОПТ історико-культурної спадщини, створити можливість для більш ефективного захисту заповідних установ в умовах децентралізації від зазіхань місцевих органів влади на їх природні ресурси і територіальну цілісність. І, безумовно, ця система сприятиме формуванню іміджу держави, яка бажає стати рівноправним членом європейського співтовариства.
4. Збільшення фінансування природоохоронних установ.
Критичне зменшення фінансування,в т.ч. з Державного бюджету, є однією з головних причин занепаду заповідної справи. Фактично відсутні видатки на її розвиток: капітальне будівництво, придбання техніки і обладнання,загальний розвиток інфраструктури природоохоронних установ.
В той же час, створена в Мінприроди система використання і розподілу коштів в «злочевсько-канцураковський» період господарювання дозволяла неефективно витрачати сотні млн. гривень. Відкати від закупівель непотрібних механізмів і техніки, науково-дослідних робіт без практичної реалізації, міжнародних грантів у багатьох випадках йшли далеко не на впровадження сучасної нормативно-правової бази та створення інфраструктури в новостворених національних парках.
Заповідникам і національним паркам НАН і НААН, Держлісагенства, ДУС кошти з Державного фонду охорони природи взагалі не виділялись. Вони розподілялись між підвідомчими установами Мінприроди. Свої підлеглі більш контрольовані. З керівниками установ інших міністерств домовлятись про «процент» було не з руки, та й небезпечно.
Найяскравіше подібні явища проявилися в часи керівництва заповідною справою вихованців «злочевської школи» управління, «критичного менеджменту», як вони себе називали. Основним захопленням цих випадкових в охороні природи людей була гра на тендерних процедурах, перерозподіл бюджетних коштів фонду охорони природи. Дія створених корупційних схем давала їм отримувати певне творче задоволенні та хорошу «мотивацію». Професійна непридатність, відсутність навиків прогнозування можливих ризиків фактично унеможливили виконання покладених на установи ПЗФ завдань, створили соціальну напругу в колективах, справедливе обурення таким станом речей природоохоронної громадськості тощо.
На бюджетну програму «Здійснення природоохоронних заходів» загальний фонд Державного бюджету віддавав 16,5 млн. грн., в т.ч. 10,4 млн. грн.на оплату праці та нарахування. Це призвело до вимушених простоїв та звільнення працівників. Середньомісячна зарплата одного працівника в установах ПЗФ Мінприроди становила 1400-1500 грн. Припинилось фінансування на розвиток новостворених установ.
Вся увага «горе-економістів» була сконцентрована на «дерибані», а не на пошуку шляхів додаткового отримання з різних джерел фінансування установ ПЗФ.
В 2010-11 рр. колектив на чолі з д.е.н., професором Шевчуком В.Я., до складу якого увійшли 12 докторів та кандидатів наук, провідних спеціалістів в галузі економіки природокористування, юристів, керівників установ ПЗФ, розробив з урахуванням можливих фінансових ризиків для заповідної галузі у найближчі роки «Національну стратегію зміцнення фінансової стійкості природоохоронних територій в Україні».
Реалізація цієї фундаментальної праці давала можливість удосконалити організаційні та управлінські засади діяльності установ ПЗФ, адаптувавши їх до сучасних умов, створити фінансово-економічну базу для розвитку заповідної галузі в цілому.
За підрахунками спеціалістів, впровадження цієї програми давало можливість додатково залучити на потреби заповідної справи більше 40 відсотків отриманих з різних джерел коштів.
Одна з наближених до керівника заповідної служби «горе-економістка», потримавши в руках цей колективний документ, спокійно поклала його у шухлядку. Питання зміцнення фінансової стійкості заповідної галузі залишається архіважливим і донині. Але як можна реалізувати впровадження цієї програми, коли головні винуватці її неприйняття сьогодні перебрались «керувати» заповідною справою в апарат Кабінету Міністрів.
П’ятий Всесвітній конгрес охоронюваних природних територій однозначно рекомендував національним урядам розробити та впровадити різносторонні механізми, які дозволять залучити додаткові ресурси на укріплення діяльності існуючих і новостворених ОПТ.
Крім того, уряди мали розробити принципи і процедури щодо оцінки і планування витрат на управління ОПТ, які враховували б світові тенденції у галузі і стали основою планів сталого розвитку ОПТ.
Важливо, що ці оцінки повинні були стати базою для перемовин щодо збільшення фінансування ОПТ на виконання міжнародних угод, прийнятих в рамках Конвенції по біорізноманіттю і Всесвітнього саміту по сталому розвитку, які передбачали додаткову фінансову допомогу країнам з перехідною економікою. Фактично ми залишились поза цим процесом. На мою думку, потребують перегляду й пріоритети в програмі фінансової допомоги нашим заповідним територіям від німецького уряду, яку ми сподіваємось отримати вже 6 останніх років. Підготовкою документів керували люди з сумнівним авторитетом і репутацією «кризових менеджерів», а отже потребує розгляду питання щодо усунення від освоєння цих коштів деяких персонажів і громадських організацій з української сторони.
Також урядам рекомендовано дозволити регульоване комерційне використання продукції з ОПТ з метою отримання доходів, але виключно у випадках, коли ця діяльність не приносила б збитків ОПТ і не стримувала їх сталий розвиток.
Всі країни мають забезпечити визнання ролі ОПТ в розвитку місцевої економіки, добробуту населення і виробництві екологічних послуг.
Більшість ОПТ функціонують в районах проживання сільського населення, яке в найменшій мірі забезпечено послугами з охорони здоровя, освіти, відпочинку та ін. ОПТ мають сприяти впровадженню заходів, направлених на покращення добробуту місцевого населення, в той же час виконуючи свої безпосередні природоохоронні функції, що також неможливо без врахування регіональної і місцевої специфіки.
Регульоване використання продукції ОПТ з метою отримання ними прибутку дозволяється виключно у випадках, коли це не спричиняє шкоди самим ОПТ та не є перешкодою сталому розвитку в регіоні.
Додатковий прибуток можна отримувати від реалізації генетичних ресурсів для медицини та косметичної індустрії, ландшафтні краєвиди для туризму, а також ресурси для впровадження сталого сільського і лісового господарства, непромислового мисливського господарства та рибальства.
Велике значення для повноцінного функціонування мережі заповідних об’єктів має взаємодія різних суб’єктів – партнерів. Тому потребує особливої уваги робота з формування громадської підтримки ОПТ, визнання їх цінностей для місцевого населення, громад та територіальних органів влади. Без врахування цього фактору, як свідчить світовий досвід, виникне реальна проблема подальшого вилучення природних комплексів з господарського використання для передачі їх до нових ОПТ та постійних конфліктів з місцевим населенням і землекористувачами.
Для прикладу. Декілька прихильників ідеї «абсолютної заповідності», які рахувались радниками депутатів від комуністичної та соціал-демократичної партій зуміли переконати в необхідності прийняття рішення про заборону полювання в господарських зонах національних природних парків. Некомпетентність радників і нерозуміння змісту прийнятих запропонованих змін до Закону «Про ПЗФ» вже найближчим часом проявились негативними результатами.
Уявіть собі створений ще у 1996 році національний природний парк «Подільські Товтри» в Хмельницькі області. До його складу за згодою землевласників та землекористувачів було включено біля 250 тис. га мисливських угідь, віднесених до господарської зони. Це майже три адміністративних райони області. Одного ранкувсі члени громадських мисливських організацій узнають новину, що в Києві в односторонньому порядку заборонено полювання. До чого це призвело: депутати Хмельницької обласної ради із засудженням звернулись до Верховної Ради України, вказавши на соціальну напругу і порушення конституційних прав громад і жителів на використання природних ресурсів. Це та інші аналогічні звернення органів місцевої влади інших областей, вчених, національних природних парків залишаються до цього часу без розгляду.
Тому не дивно, що з часу заборони полювання  в господарських зонах національних природних парків України практично призупинений процес створення нових національних парків, оскільки землевласники та землекористувачі, місцеві органи влади категорично не бажають їх погоджувати з причини обмеження своїх прав.
В сучасних умовах децентралізації органів виконавчої влади створення нових заповідних об’єктів із вилученням їх у землевласників можливо наступними шляхами:
-         викуп земель і переведення їх до земель заповідного фонду;
-         компенсація можливих втрат землевласникам;
-         діалог, переконання землевласників або землекористувачів у важливості та корисності створення заповідного об’єкту, пошук компромісів з громадами тощо.
Мітингами та пікетами в Києві, влаштованими громадськими організаціями, погодження отримати неможливо. Необхідний предметний діалог з громадами на місці. На жаль, переважна більшість активістів шукати компроміси не здатна.
В цій роботі необхідно враховувати і роль полювання, як потужного екологічного регулятора природних процесів. При певному рівні всенародної екологічної свідомості в майбутньому, можливо, настане час повної заборони полювання, але для цього потрібно ще пройти певний шлях.

5. Вдосконалення діяльності біосферних заповідників (резерватів) як модельних територій для сталого розвитку в Україні.
З метою реалізації Севільської стратегії (1995 р.) і Мадридського плану дій (2008 р.) для біосферних резерватів ЮНЕСКО в Україні необхідно вдосконалити існуючу нормативно-правову базу.
Біосферні заповідники мають розглядатися як модельні території сталого розвитку регіону, майданчиками для впровадження європейських стандартів екологічно невиснажливих технологій. В Україні зараз лише 4 біосферних заповідники, і мережа їх не розширюється.
Більшість пересічних громадян, в тому числі й екологічно активних, із-за відсутності стратегії розвитку цієї категорії ПЗФ в Державі помилково прирівнює їх за режимом охорони до категорії природних заповідників. Тому сама ідея біосферних резерватів, метою створення яких є гармонійний розвиток людини і природи, на регіональному рівні розглядається як обмежувальний фактор економічного розвитку.
Прикладом подібного нерозуміння та конфлікту був проект будівництва судового каналу Дунай - Чорне море через Дунайський біосферний заповідник. Аналогічне відношення місцевих органів влади і до діяльності біосферних заповідників «Асканія-Нова», Чорноморського, Карпатського.
Поняття «біосферного резервату» за Севільською стратегією в певній мірі відрізняється від природоохоронної категорії «біосферних заповідників» з українського законодавства. Але бачення за Севільською стратегією не перекреслює національні напрацювання, відображені у Законі України «Про природно-заповідний фонд». Свідченням цього є факт визнання ЮНЕСКО наших чотирьох біосферних заповідників. Принциповими для біосферних резерватів є дві наступні позиції: створення за участі зацікавлених сторін координаційної ради та розробка і реалізація загального для всієї території плану управління (менеджмент-плану).
Я вважаю, що Проекти організації територій для наших біосферних заповідників за своєю суттю, структурою повністю відповідають їх назві. За концепцією біосферних резерватів не є обов’язковою умовою створення Указ Президента. Міжнародний союз охорони природи вже не включає біосферні резервати в перелік природоохоронних категорій. Наші біосферні заповідники, на мою думку, значно вищі за природоохоронним статусом і більш захищені національним природоохоронним законодавством.
Проте, національному комітету Програми ЮНЕСКО «Людина и біосфера» спільно з НАН і Мінприроди бажано розглянути питання доцільності внесення змін до діючого законодавства в частині відповідності до Концепції розвитку біосферних резерватів, де рекомендується для виконання на національному рівні:
1) включення біосферних резерватів до планів щодо втілення цілей сталого розвитку у відповідності до Порядку денного на 21-е століття та Концепції біологічного різноманіття;
2) створення, зміцнення чи розширення біосферних резерватів з включенням територій, де: практикуються традиційний спосіб життя, невиснажливе використання природних ресурсів; спостерігаються конфлікти між людиною та оточуючим середовищем; деградовані екосистеми через ведення сільського господарства; прибережні зони, прісноводні об’єкти, водно-болотні угіддя.
Для забезпечення сталого соціально-економічного розвитку території біосферних резерватів (заповідників), за умов тісної співпраці з місцевими громадами, необхідно національне законодавство привести у відповідність до базових нормативно-правових актів ЮНЕСКО.

Заповідна система заслуговує більшої уваги, оскільки є надбанням народу, яке влада зобов’язана не тільки зберегти, а й примножити як основу сталого розвитку суспільства на шляху до європейських цінностей. 


Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                                 М. Стеценко