середа, 30 березня 2016 р.

Директорам національних парків – наш захист від свавілля бюрократів

В останні роки заповідна справа в Україні переживає системну кризу. Унікальні, еталонні і мальовничі куточки заповідної природи та екологічного сталого розвитку нашої Батьківщини залишились без державної уваги і підтримки. Відверто кажучи, наша держава ніколи не вважала пріоритетом у своїй практичній діяльності вирішення проблем національних природних парків та заповідників.

Вони жили завжди в умовах постійного недофінансування та обмежень і виживали, головним чином, за рахунок ентузіазму захоплених, безкорисних і відданих ідеям заповідної справи керівників заповідних установ та своїх однодумців, які навколо них гуртувались.

Сьогоднішній «уряд реформаторів» у своїх програмах жодним словом не згадує про екологію взагалі, не те що про національне природне надбання – наш заповідний фонд.

З передачею «на місця» ряду прав на землю та її ресурси виникла і процвітає неприпустима тенденція збоку місцевих органів влади до перегляду меж, уточнення статусу, підпорядкування та функцій заповідних установ,які мають національне та міжнародне значення і є надбанням народу України.

Ми є свідками реальної загрози звільнення досвідчених, професійних директорів національних природних парків і заповідників, які не дають змогу деяким керівникам місцевих органів влади втягнути заповідні установи в різні комерційні структури, не погоджують діяльність на своїх територіях, спрямовану на розкрадання і розпродаж народних природних багатств, «не слухаються» місцевих князьків.

Форми тиску на кадри різні: організація різного роду звернень місцевих громадських організацій, депутатів, «осередків» невідомих партій, місцевих авторитетів. Особливих обертів така діяльність набуває, коли керівники заповідних установ мають проходити атестацію або укладати контракти. При цьому директори установ, підпорядкованих Мінприроди укладають контракти терміном на один (!?) рік.

Тільки вчора пройшов мітинг людей під Міністерством екології та природних ресурсів на чолі з якимось депутатом з проханням не подовжувати контракт з директором національного природного парку «Гуцульщина» В. Пророчуком. Останні 10 років цей директор веде непримириму боротьбу з «місцевими авторитетами», які зазіхають на парк та його ресурси, виграв понад 30 судів по їх позивах. Звісно, він не має шансів отримати погодження на подальшу роботу. І таких прикладів безліч.

Тому пропонуємо вимагати від Мінприроди наступне.
1. На конкурсних засадах призначати директорів:
- новостворених національних парків, природних і біосферних заповідників; 
- тих заповідних установ, в яких директори звільнялись за власним бажанням або були звільнені рішенням суду.

2. Директори заповідних установ, які мають стаж на цій посаді не менше 5 років, проходять атестацію перед продовженням контракту на наступні 5 років.
Атестація проводиться комісією, до складу якої мають бути включені представники громадянського суспільства, в першу чергу, з регіону, де зареєстрована установа.

3. Мінприроди має розробити із врахуванням пропозицій громадянського суспільства положення про призначення керівників заповідних установ загальнодержавного значення.
Місцеві органи влади мають право призначати керівників установ, які належать до категорій природно-заповідного фонду місцевого значення.

Сподіваємось, що свою думку з приводу цієї проблеми ви направите до Мінприроди.



Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронецьУкраїни                                                                М. Стеценко

субота, 19 березня 2016 р.

Радіаційний мутант в природно-заповідній справі

  Невідома в колі природоохоронців черговий виконувач обов’язків Міністра екології проінформувала радіослухачів – створюємо «Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник» в зоні відчуження і безумовного відселення. До його складу планується включити аж 226 тисяч гектарів. Дивно звучить ця заява з вуст виконувача обов’язки центрального органу виконавчої влади в галузі заповідної справи, яка має юридичну освіту.
  Пані мала знати, що в українському законодавстві категорії «радіаційно-екологічний біосферний заповідник» в природно-заповідному фонді не існує. Є біосферний заповідник. Але це не так важливо, на те вона й виконувач обов’язки.
  Відповідно до статті 17 Закону України «Про природно-заповідний фонд» біосферні заповідники створюються на базі природних заповідників, національних природних парків з включенням до їх складу територій та об’єктів природно-заповідного фонду України і включаються в установленому порядку до Всесвітньої мережі біосферних резерватів в рамках програми ЮНЕСКО «Людина і біосфера».
  Все інше не є компетенцією Мінприроди. А радіологічний контроль, полігони, могильники, зони і т.д. скоріше відносяться до компетенції МНС, дирекції зони ЧАЕС, МВС та інших спеціальних структур.
  У проекті підготовленого Указу Президента «Про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника»  підкреслено, що він створюється не тільки для збереження залишків природних комплексів Полісся, але й для забезпечення підтримки та підвищення бар’єрної функції зони відчуження, стабілізації гідрологічного режиму та реабілітації території, забрудненої радіонуклідами.
Виходить, 30 років, які минули після аварії на ЧАЕС, ці функції були покладені на службу охорони зони, міліцію, підрозділі радіологічного контролю, які закривали очі на вивіз з зони забруднених речовин, металу, залишеної техніки, лісу…
  Фактично керівництво цих структур, які утримувались за державні кошти, створило корупційні схеми наживи під дахом «пропускного режиму», і тепер всю відповідальність вони намагаються «спихнути» на новостворений біосферний заповідник.
  На цей заповідник планується перекинути і «стабілізацію гідрологічного режиму, реабілітацію територій, забруднених радіонуклідами». Цей напрямок роботи в зоні з 1990-го року взагалі залишається проза увагою. Впровадження технології очищення і дезактивації радіоактивних грунтів, яку запропонував «Техноцентр», не отримало фінансової підтримки і як ідея померла. Аналогічна доля спіткала і план завершення ліквідації сховищ, розташованих за межами зони відчуження. Більше 50 сховищ з радіоактивними відходами чекають на вирішення своєї долі. Існуючі сучасні структури, мабуть, чекають на створення біосферного заповідника, щоб повісити це на призначеного «свіженького» директора.
   Можна перераховувати десятки проблем, які існують сьогодні в зоні відчуження аварії на ЧАЕС і згадуються, на жаль, лише під час поїздок посадових осіб до зони в сумні ювілейні дати трагедії. В ці дні, як правило, обіцяють чимось допомогти, запропонувати чергові проекти. Щось схоже нагадує й ця ідея створення радіаційно-екологічного біосферного заповідника.
   Незважаючи на адміністративні реформи, кадрові перестановки, реорганізацію і ліквідацію управлінських і спеціальних структур, ефективність їх роботи в зоні відчуження та виконання покладених державою функцій не піддаються критиці. Очевидно, спроба створити біосферний заповідник не що інше, як надія дирекції зони отримати з пустого державного бюджету кошти на його утримання і директора, який буде хлопчиком для биття. Ще одна надія, мабуть, в залученні коштів з міжнародних організацій на моніторинг в біосферному заповіднику. Не було і не буде.
    До речі, автори ідеї створення подібної установи не є піонерами. Задовго до аварії на ЧАЕС в колишньому Радянському Союзі був створений засекречений «атомний заповідник». В далекому Челябінську-Х на підприємстві «Маяк», яке виробляло в ті часи атомну і водневу зброю, трапилась технологічна аварія з викидом на прилеглу територію радіоактивних речовин.
  В ті часи було досить просто засекретити таку подію і створити закритий «атомний заповідник», на території якого велись науково-дослідні програми, опрацьовувались технології отримання сільгосппродукції тощо.
   У 1986 році за спеціальним дозволом з Москви я вивчав з виїздом на місце діяльність цієї установи, її структуру, матеріально-технічне постачання, фінансування, основні напрямки наукової діяльності колективу заповідника.
   Комісія з ліквідації аварії на ЧАЕС на одному із засідань прийняла рішення про створення заповідників в зоні відчуження у віданні Держкомприроди Білорусі та України. Рішення цієї комісії в ті часи не обговорювалось, а виконувалось день в день. На території Білорусі відразу був створений Поліський державний радіоекологічний заповідник. В Держкомприроди України питання підготовки пропозицій було доручено мені, що й було причиною мого відрядження в Челябинськ-Х. Пам’ятаю навіть чисельність працівників проектованого заповідника – 350 чоловік. Але голова Держкомітету Д.Й. Проценко (нині покійна) свою доповідь побудувала на екологічній і соціально-економічній недоцільності створення в цій зоні природного заповідника. Її союзником був Президент НАНУ П.Є Патон. Уряд підтримав цю пропозицію і звернувся в Москву з рекомендаціями створити радіологічний полігон в системі Мінатоменерго чи в іншій структурі союзного підпорядкування, яка принесла це лихо на нашу землю, для ліквідації наслідків аварії.
  Серед головних аргументів «проти» були вказані дані про те, що до радіоактивного забруднення природні екосистеми в цьому регіоні не відповідали критеріям категорії «природний заповідник». Вчені це підтвердили.
   Наступне. Створення на сплюндрованій «мирним атомом» землі порушувало всі принципи і парадигми територіальної охорони природи, формувало лише ілюзію розвитку національної системи територій і об’єктів заповідного фонду. Цю точку зору підтримали десятки докторів і кандидатів наук – екологів, авторитетів в заповідній справі. Вони покликали владні структури виключити зони екологічних катастроф та радіологічні пустелі із заповідного фонду як такі, що суперечать самому розумінню заповідників в якості еталонів недоторканої природи. Такі зони можуть розглядатись виключно як експериментальні радіоекологічні полігони.
   І нарешті. В ті часи, звичайно, ніхто не чекав такого швидкого розпаду імперії, а створення цього заповідника в підпорядкуванні Держкомприроди розцінювалась як спроба Москви звалити на республіканський бюджет вирішення більшості проблем катастрофи на далеку перспективу.
  З тих часів минуло вже 30 років. Екологи спостерігають стабільні самовідновлювальні природні процеси. Відбувається постійне зменшення кількості радіонуклідів, які забруднили довкілля після вибуху четвертого реактора на ЧАЕС. За законами ядерної фізики за ці роки сумарна активність радіонуклідів зменшилась удвічі за рахунок розпаду цезію і стронцію, в чотири – плутонію.
  Після здобуття незалежності, в 1992 році був прийнятий Закон про національний природно-заповідний фонд, у якому була затверджена нова категорія – «біосферний заповідник». За статусом це природоохоронна, науково-дослідна установа міжнародного значення. Саме з цих позицій ми маємо всі законодавчі та екологічні підстави розглядати питання негайного створення Поліського (або Середньо-Поліського) біосферного заповідника. До його складу мають увійти створений Дніпровсько-Тетерівський національний природний парк (колишня вотчина Януковича), природно-заповідні об’єкти в Київській і Житомирській областях. Науковці мають детально обстежити всі території, які мають природну цінність для включення їх в майбутній біосферний заповідник. Необхідно відкинути можливість включення до складу цього заповідника всіх об’єктів, проблемами яких мають займатись дирекція зони, радіологічні служби, міліція. Потрібно уважно розглянути території, які найближчим часом будуть рекомендовані для включення до сільського і лісового господарства тощо.
  Щоправда, ця екологічна парадигма створення біосферного заповідника на сучасному етапі навряд чи отримає підтримку в уряді. Екологічну службу в апараті уряду, як відомо, очолює колишній соратник і вихованець «біглих» міністрів екології. Уміло уникнувши люстрації в міністерстві, знайшовши тепле місце в апараті Кабміну, подібні «екологи» ще довго не будуть давати зелене світло справжнім екологам-професіоналам.

Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                                  М. Стеценко


понеділок, 7 березня 2016 р.

Національні природні парки. Виживати навчили – створіть умови для повноцінного життя.

Серед найважливіших завдань національних природних парків є створення сприятливих умов для задоволення потреб людей у безпосередньому спілкуванні з природою при збереженні унікальних природних та історико-культурних комплексів і об’єктів парку.
Регульований туризм в національних природних парках може мати найрізноманітніші напрямки: еколого-пізнавальний; пішохідний, велосипедний, кінний, водний, гірський, науковий, екскурсійний, оздоровчий тощо.
При плануванні розвитку регульованого туризму і відпочинку значну увагу необхідно звернути на розробку програм залучення до розвитку інфраструктури та створення туристичного продукту потенційних партнерів парку. В першу чергу в цей процес необхідно залучити комерційні організації та територіальні громади.
В сучасних фінансово-економічних умовах розраховувати на підтримку держави у створенні відповідної інфраструктури для розвитку регульованого туризму в національних парках майже безнадійно.
Реальний шлях до збільшення коштів на розвиток національних природних парків, біосферних заповідників та інших установ природно-заповідного фонду – заробляння власних коштів. Виживати заповідні установи держава навчила, тепер потрібно створити умови для їх нормального життя.
В розділі VІ Закону України «Про природно-заповідний фонд» задекларовано хороші принципи економічного забезпечення діяльності установ природно-заповідного фонду. Проте, багато з них не були трансформовані в нормативно-правові акти, деякі призупинені або безнадійно застаріли і вимагають корегування.
Наприклад, стаття 47 Закону визначає важливі напрямки отримання власних коштів за рахунок статутної діяльності на розвиток заповідних установ.
Передбачене створення екологічного фонду для акумулювання коштів давало можливість зменшити тиск на державний бюджет і мотивувало установи ПЗФ на отримання додаткових коштів на свій розвиток.
Положення про екологічні фонди (ст. 48) має затверджувати центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища. На жаль, це реальне джерело виживання заповідних установ заморожено.
Хороші можливості отримання додаткових доходів в національних парків, біосферних заповідників та інших заповідних об’єктів з’являються при використанні логотипу заповідної установи. Адже товарний знак установи на етикетці, що засвідчує виробництво товару на території національного заповідного об’єкту є найкращою гарантією його природної якості.
Наприклад, маркетингові дослідження свідчать, що на одну вкладену гривню пасічник може отримати до 30% прибутку, продаючи туристам і міському населенню мед з товарним знаком національного парку «Подільські Товтри», Азово-Сиваського чи Карпатського, заповідників «Медобори» та Українського степового. Ці бренди допомогли б місцевим пасічникам вийти навіть на міжнародний ринок меду.
Це стосується і реалізації генетичних ресурсів для медицини та косметичної промисловості, розвитку сталих форм лісового, сільськогосподарського виробництва. Продукція місцевих традиційних ремесел та сувеніри просто повинні мати логотип заповідної території, даючи користь і виробнику продукції, і заповідній установі. Це важлива справа, для впровадження якої необхідно:
1. Розробити та затвердити окрему постанову «Про символіку національних природних парків та інших установ ПЗФ». У цій постанові має бути визначено, що символіка (прапор, вимпел, емблема та ін.) заповідних установ має затверджуватись центральним органом виконавчої влади в галузі заповідної справи та реєструватись у порядку, передбаченому чинним законодавством.
Використання символіки без дозволу дирекції заповідної установи забороняється. Дозвіл на використання юридичним і фізичним особам надається керівництвом установи на платній основі, а кошти залишаються в цій установі.
У відповідності до цієї Постанови необхідно затвердити «Порядок видачі дозволів на використання символіки національних природних парків та інших установ природно-заповідного фонду». В цьому документі, крім загального Положення, необхідно підкреслити не тільки виключне право на символіку заповідної установи, але й порядок контролю за дотриманням умов дії дозволу.
2. Обовязковими наступними документами мають стати:
- Порядок визначення розмірів плати за видачу дозволів на використання символіки та Положення про порядок надання та анулювання ліцензій на здійснення організації рекреаційної діяльності та регульованого туризму на територіях національних природних парків та інших заповідних установ.
Ліцензія має стати єдиним офіційним документом, який дозволяє здійснювати вказаний в ньому конкретний вид діяльності протягом встановленого терміну, а також визначати умови здійснення цієї діяльності.
Крім того, має бути визначений перелік документів для отримання ліцензії, порядок їх реєстрації в установі природно-заповідного фонду та розгляду.
Форма ліцензії повинна бути затверджена відповідно до діючого порядку, а бланки – мати ступінь захисту і бути документом суворої звітності. На кожний вид діяльності повинна видаватись окрема ліцензія.
В сучасних умовах бажано виконання всіх процедур з отримання ліцензії покласти на дирекції природоохоронних установ. Посадові особи мають нести повну відповідальність за здійснення тієї чи іншої діяльності на територіях установ.
Звісно, може бути вироблений й інший порядок, який відповідає діючому законодавству.
У національних парках є мальовничі природні ландшафти, водні, геологічні, спелеологічні та інші об’єкти, цінні з точки зору розвитку туризму. Але, як правило, відсутня відповідна інфраструктура, ініціатива та кошти, щоб вийти на необхідний рівень обслуговування відвідувачів парку.
Однією з форм залучення до цього розвитку напрямку інвесторів мають стати тендери (проведення відкритих конкурсних і аукціонних торгів) на надання інвесторам в оренду рекреаційних ресурсів для створення відповідних послуг для відвідувачів парку. На жаль, до цього часу відсутні необхідні нормативно-правові акти щодо проведення подібних тендерів, та й практичний досвід цієї діяльності.
Досвід Шацького національного парку, на території якого впроваджувався ряд пілотних проектів мікрокредитування приватного сектору на створення і реалізації туристичних проектів свідчить про перспективність подібних форм співпраці з приватним бізнесом. В ході реалізації цих проектів були створені робочі місця, покращились умови відпочинку туристів, змінилося в позитивний бік відношення місцевого населення та органів влади до національного парку. Цей досвід має стати корисним для опрацювання ефективної організації подібних конкурсів у всіх парках.
Нагальною потребою є затвердження Положення про порядок надання в оренду земельних ділянок, природних об’єктів, будівель і споруд на територіях національних природних парків та інших установ ПЗФ для розвитку регульованого туризму і відпочинку відвідувачів.
Цей документ має містити такі принципові позиції.
· Земельні ділянки, природні об’єкти, будівлі, визначені як такі, що використовуються для цілей регульованого туризмі і відпочинку, повинні надаватись на основі договору оренди з фізичними та юридичними суб’єктами, які мають видану дирекцією національного парку ліцензію на здійснення зазначеної діяльності.
·   В оренду можуть надаватись тільки земельні ділянки та природні об’єкти, які дозволяються законодавством України та Проектом організації території. При необхідності, на основі еколого-економічного обґрунтування, до існуючого законодавства потрібно внести відповідні зміни і доповнення.
· Порядок і умови конкурсу або аукціону встановлюються дирекціями національних парків у відповідності до вимог законодавства.
Переможець конкурсу укладає з національним парком договір, який є основним юридичним документом.
·  Суборенда земельних ділянок, природних об’єктів, будівель тощо – не допускається.
· Кошти, отримувані від оренди, залишаються в розпорядженні національних парків і використовуються на природоохоронні заходи.
В договорі обумовлюються всі питання фінансового, організаційного, правового характеру, а також взаємовідносини з місцевими органами влади тощо.
Наявність такого документу дозволить здійснювати поступові кроки у розвитку туризму в національних парках, зміцнювати матеріально-технічну базу заповідних установ, створювати додаткові робочі місця для місцевого населення, розвивати партнерські відносини з приватним бізнесом, позитивно впливати на визнання ролі національного парку та інших установ ПЗФ у сталому розвитку регіону і країни в цілому.
Природні та рекреаційні ресурси наших заповідних установ величезні і, при раціональному їх використанні, відновлювальні.
Лікарські рослини, гриби і ягоди, екологічно чиста продукція від місцевих мешканців, реалізація ресурсів спортивно-риболовного, оздоровчого, пізнавального туризму має значно підвищити рівень ефективності роботи і розвитку національного парку та добробут місцевого населення.
На жаль, сьогодні в результаті відсутності необхідних механізмів контролю і організації цієї діяльності з боку дирекцій заповідних установ, «процвітають» різні форми стихійних промислів заїжджих комерсантів, які просто обкрадають місцеве населення, за безцінь використовують природні і рекреаційні ресурси заповідних установ, кладучи прибутки до власних кишень. Національні парки та місцеве населення залишаються пасивними землекористувачами.



  Президент ВГО «Асоціація
  природоохоронних територій України»,
  Заслужений природоохоронець України                                          М. Стеценко