неділя, 3 квітня 2016 р.

Заповідна справа і мисливське господарство – партнери чи вороги?

Вороже ставлення людей до створення у них бід боком заповідних природних територій, де забороняється полювати, ловити рибу, збирати гриби та ягоди, а то й взагалі заходити в ліс і купатись у водоймах, нерідко призводить до серйозних конфліктів. Чим суворіші обмеження, тим сильніша протидія місцевих громад і конфронтація. Така ситуація ніяким чином не сприяє розвитку національної мережі заповідних об’єктів, які покликані зберегти і відновити наше природне багатство.

Національні парки та біосферні заповідники мають більш сприятливі умови для того, щоб уникнути цієї конфронтації. В їх межах передбачені спеціальні території з менш суворим режимом охорони, де законодавством дозволяється розвивати різні форми сталого господарювання: рекреації і туризму, сільського і лісового господарства, традиційних промислів тощо. Такі території відносились до зон антропогенних ландшафтів біосферних заповідників та господарських зон національних природних парків.

Ведення мисливського господарства і полювання, яке також дозволялось в цих зонах, розглядалось спеціалістами як важливий і ефективний екологічний регулятор природних процесів і стимулів управління об’єктами живої природи, створення умов для реалізації місцевими громадами свого права на збалансоване природокористування. Але у 2010 році за ініціативою деяких депутатів від комуністів та націонал-демократів чомусь були внесені зміни до Закону про природно-заповідний фонд, якими в господарській зоні національних природних парків та в зоні антропогенних ландшафтів біосферних заповідників мисливство було заборонено. 

Це був період популізму і непрофесіоналізму на всіх щаблях владних структур. Більшість політиків слухали своїх радників, які були далекі від реалій буденного життя і від розуміння суті екологічних проблем. Навіть Президент України публічно погрожував усім заборонити полювання на всій території держави «… щоб олігархи не полювали лисичок на шубки своїм коханкам!». Не здогадувався тоді він, що ті, хто йому радив, через 5-6 років будуть настійливо пропонувати, вже іншим депутатам, заборонити на заповідних природних територіях пасіки.
Оцінку рішення про заборону полювання можна побачити у масових зверненнях спеціалістів, місцевих жителів, місцевих органів влади. Ось деякі з них.

Депутати Хмельницької обласної ради у зверненні до народних депутатів Верховної Ради стверджують, що «… повна заборона полювання на території господарської зони національного природного парку «Подільські Товтри» призвела до загострення соціальної напруги серед населення. Цим рішенням фактично була знята охорона мисливських угідь з боку мисливських товариств. Поля заїжджені автобраконьєрами . До господарської зони національного парку включені майже всі землі Кам’янець-Подільського, Чемеровецького та Городицького адміністративних районів області загальною площею біля 260 тис. га. 

Керівництву області, вченим, мисливським товариствам, депутатам районних рад, населенню не зрозуміло, чому в господарській зоні на землях, які увійшли у національний парк без вилучення в землекористувачів, дозволяється ведення всіх видів природокористування, крім полювання…»

«Більшість місцевих громад негативно ставляться до створення нових заповідних об’єктів, - пише у своїй статті к.б.н. Клєстов М., заступник директора НПП «Нижньосульський», - Із-за того, що в господарській зоні заборонено полювання, мисливські колективи, які мають 25-річні договори на ведення мисливського господарства на землях в межах цих зон, понесли збитки, порушені їх конституційні права. 

Національні парки мають самі визначати заходи із регулювання чисельності мисливських видів тварин, в т.ч. і шляхом проведення під своїм контролем спортивного полювання… »

«Люди, які вносили зміни в законодавство, мабуть, проживають в містах і зовсім не розуміють, що вони натворили для сільських жителів в регіонах, де створені національні парки, - читаємо в листі колективу Мезинського національного парку. - Чисельність диких свиней перевищує норму в 6 разів, поширилась африканська чума, через високу щільність лисиць та єнотовидних собак поширився сказ і вводиться карантин.

Дикі тварини за пошуком їжі йдуть в села і нищать врожаї на землях приватних селянських господарств. Городина, вирощена селянином, є єдиним прибутком для багатьох сімей. Люди з гнівом обговорюють не тільки авторів заборони полювання в господарській зоні національного парку, але й саму ідею доцільності створення національних парків… »

Можна приводити безліч думок з листів людей про цю штучно створену проблему, але результати цієї дії колишніх депутатів-популістів та їх безграмотних «радників» уже сьогодні очевидні:
- на території мисливських угідь браконьєрів на джипах з посвідченнями депутатів, прокурорів, інших «недоторканих» не зменшується;
- поголів’я мисливських видів тварин катастрофічно знижується;
- соціальна напруга в регіонах зростає, а кількість «лозинських» залишається такою ж, якою була. 

Справжні мисливці, які в кращих традиціяхсвоїх дідів та прадідів з покоління в покоління турбуються про збагачення нашої фауни, до цього не мають жодного відношення.

Навпаки, історія свідчить, що у перші роки радянської влади в Україні Товариство мисливців і рибалок було однією з найбільш активних громадських організацій у створенні заповідних об’єктів і територій. Члени товариства усвідомлювали, що природні лісові, лучні, водно-болотні біоценози є домівками не тільки для мисливських видів звірів і птахів, але й для усієї фауни. Тільки за один 1926 рік ними було створено більш як 40 природних заказників. Загальна їх чисельність досягала 300 об’єктів, або 5% вкритої лісомтериторії.

На позачерговому ІІІ з’їзді Мисливців слухалось окреме питання про створення силами членів товариства нових заказників і заповідників.

У первинних осередках набувалась культура ведення мисливського господарства, реалізовувались програми не тільки по збереженню чисельності мисливської фауни, але й збереженню та відтворенню всього біорізноманіття. Мисливці були безапеляційними борцями з браконьєрством.

В державних природних заповідниках полювання завжди було суворо заборонено. Природні заповідники були як «острівцями порятунку», так і центрами активного розведення деяких видів тварин і птахів для подальшої акліматизації їх в мисливські угіддях. Щорічно розселялось до 1000 голів копитних, в т.ч. майже 500 оленів, випускалось в мисливські угіддя до 50 тисяч фазанів та 5000 зайців.

Ще сорок років тому в Україні популяція лося нараховувала в середньому 14-17 тисяч голів! Чисельність дикого кабана і козулі трималася на рівні 60 і 150 тисяч відповідно. Проводилось спортивне полювання на ведмедя, тетерука, рябчика…

Сьогодні вже іде мова про занесення до Червоної книги України лося, чисельність якого трохи більше 3 тисяч голів. На автострадах європейських країн під колесами автомобілів гине козуль більше, ніж наш річний ліміт для ліцензійного полювання. Куди все подівалось? Звичайно ж, винні не мисливці. Повна заборона полювання проблему лише поглибить. Це розуміють спеціалісти.

Відродити мисливське господарство держава буде вимушена. Великим підґрунтям для відтворення цієї природоохоронної галузі мають стати території природно-заповідного фонду, чисельність яких більше 8 тисяч на площі 3 млн гектарів. Вони повинні увійти окремою частиною в майбутню державну програму розвитку сучасного мисливського господарства.
Території природно-заповідного фонду Українського Полісся, в першу чергу, національні парки Шацький, Ічнянський, Деснянсько-Старогутський, «Прип’ять-Стохід», мережа заказників - за природними умовами мають всі можливості в короткі терміни допомогти відновити поголів’я місцевих видів фауни, забезпечити їх розселення в мисливські угіддя регіону. Особливо це стосується копитних видів мисливських тварин. Оптимальні можливості є і для відновлення водно-болотних видів птахів. 

Карпатські заповідні ліси є надійним резерватом мисливських та інших видів тваринного світу. Існуюча система національних природних парків і Карпатського біосферного заповідника має значний потенціал для відновлення чисельності ведмедя, рисі, лісової і кам’яної куниці, карпатського оленя і білки, дикого кота та інших видів тварин і птахів, характерних лише для Карпат.

Окремої уваги заслуговує питання створення центрів вольєрного розведення видів дикої фауни. Заповідні території могли б успішно виконувати функцію відновлення цінних видів хутрових видів звірів, а також таких птахів як стрепет, дрохва, степовий журавель (красавка).
Система заповідних територій в процесі відновлення мисливського господарства дає унікальну можливість враховувати історично оптимальне для кожного виду середовище проживання у відповідній фізико-географічній зоні. Це потребує значно меншихфінансових затрат і ресурсів. Досвід такої роботи є в біосферному заповіднику Асканія-Нова та Азово-Сиваському національному парку.

Неприпустимо і помилково було б розглядати території природно-заповідного фонду як заповідні острівки, відірвані від соціального і економічного середовища, всередині якого вони існують. 

У господарських зонах національних парків, зонах антропогенних ландшафтів біосферних заповідників є всі умови для розвитку сталих форм мисливського господарства і полювання.
Які правові і організаційні умови для забезпечення розвитку мисливського господарства і полювання на територіях установ природно-заповідного фонду?

Управління біосферними заповідниками та національними природними парками здійснюється їх спеціальними адміністраціями. До їх складу входять наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування (ст. 12 Закону «Про природно-заповідний фонд»). Крім того, за кожною з цих установ закріплений науковий куратор. Як правило, це науково-дослідний інститут НАН України, який працює в регіоні розташування заповідної установи з проблем охорони довкілля.

Науковий потенціал та наявна служба державної охорони разом дозволяють забезпечити відновлення чисельності мисливських видів тварин на рівні, неможливому для жодної іншої організації області, не говорячи вже про громадські мисливські товариства.

Біосферні заповідники і національні природні парки мають у штаті від 70 до 270 співробітників, в деяких з цих установ служби державної охорони нараховують 100-120 інспекторів. Для реалізації цього потенціалу необхідно:

1. Покласти на дирекції біосферних заповідників та національних природних парків функції регулювання і контролю ведення мисливського господарства і полювання, відтворення, розселення, використання мисливських тварин, збереження та поліпшення стану мисливських угідь на територіях цих установ.

2. Дозволити (не зобов’язати) дирекціям біосферних заповідників та національних парків ведення рекреаційної діяльності, мисливського господарства і полювання, непромислового рибного господарства спеціальними підрозділами своїх адміністрацій. Іншим землевласникам, землекористувачам, установам, організаціям і громадським об’єднанням дозволити здійснення цих видів діяльності на підставі укладених угод з дирекцією. Місцеві громади, організації, підприємці та інші суб’єкти господарської діяльності, які зареєстровані і вже діють на території біосферного заповідника або національного парку мають першочергове право на укладання таких угод.

3. Порядок і особливості здійснення цих видів діяльності затверджуються спеціальним уповноваженим органом державного управління в галузі організації охорони та використання природно-заповідного фонду.

При зацікавленості держави в реанімації мисливського господарства не складно буде внести зміни та доповнення до ст. ст. 18, 21, 22 Закону України «Про природно-заповідний фонд Україи».




Президент ВГО «Асоціація
природоохоронних територій України»,
Заслужений природоохоронець України                                                               М. Стеценко

0 коментарі:

Дописати коментар