Історія заповідної справи

Розвиток природоохоронних концепцій від примітивних до сучасної біосферної пройшов кілька послідовних етапів. від найдавніших часів до початку XVIII ст. початок XVIII ст. - середина XIX ст. із середини XIX ст. до середини XX ст. з другої половини XX ст.

Давні часи та середньовіччя

Окремі угіддя охоронялися з огляду на їхнє господарське, мисливське чи оборонне значення (Чорний ліс на південно-східній межі Київської Русі та Литовсько-Руської держави). Численні заборони у первісних племен були спрямовані на охорону певної території, окремих видів рослин і тварин, оскільки такі дії сприяли збереженню природних ресурсів і відповідали інтересам первісних збирачів дарів природи (рибалок, мисливців). Так з'явилися перші "заповідні урочища". Перші законодавчі акти про охорону природних багатств на території України були видані за часів Київської Русі. Так, "Руська Правда" Ярослава Мудрого визначала відповідальність за незаконний відстріл бобрів, деяких рідкісних видів птахів.

За наказом князя Данила Галицького (1220-1264 pp.), було створено великі заповідники у межах сучасних Біловезької (Білорусь) та Уманської пущ (Україна), які й нині виділені як природоохоронні території, де під охороною людини знаходяться, зокрема, популяції зубрів. Крім заповідників постійної охорони, існували й тимчасові заказні території, на яких охоронялися зубри, тури, олені, сарни, лані, а також цінні хутрові та рідкісні види фауни, і регламентувалося полювання.

Найдавніший прецедент законодавчого відстоювання охорони природи в Україні - судова справа, яку порушили на початку XVII ст. жителі Білої Церкви проти воєводи Івана Даниловича, котрий для потреб виробництва поташу почав вирубувати ліси оборонного значення.

У 1735 р. Запорізький кіш спеціальним указом взяв під охорону ліси на острові Монастирському, що мали оборонне значення. У 1743 р. вперше створено у степовій зоні Великоана-дольський лісовий масив, який вважають колискою степового лісорозведення.

ХІХ- початок ХХ століття 

Наприкінці ХІХ століття західні ідеї природозаповідання проникають в східну Європу. Так В.В. Докучаєв розвиває ідею про створення наукової станції на базі заповідного об’єкту. Херсонський ботанік І. Г. Пачоський (1910) розробив програму наукової діяльності стаціонарних ботанічних станцій, відмітивши важливість багаторічних спостережень. Доцент Харківського університету В. І. Талієв вперше наголошує на необхідність формування мережі заповідних об’єктів на основі історико-географічного підходу.

Якщо аналізувати історичні події в границях сучасної Української держави, то першим заповідним об’єктом необхідно вважати заказник, який був організований на західноукраїнських землях меценатом науки, орнітологом, знатоком природи графом В. Дзедушицьким в 1886 році. Буковий ліс на площі 20 га. біля с. Пеняки Бродівського повіту Тернопільського воєводства названий автором як “Пам’ятка Пеняцька“.

Вагомий внесок у наукове обґрунтування необхідності створення мережі заповідних природних комплексів, які охоплювали б у реґіонах усі типові природні території, належать українському вченому-ґрунтознавцю В. В. Докучаеву. Вчений ввів таке наукове поняття, як "еталони природи". Еталони природи, як зазначав В. В. Докучаев, мають типові для кожного реґіону заповідні ділянки, що зберігаються у природному (незайманому) стані. У 1990-х pp. у Старобільському повіті Харківської губернії він заснував заповідник на цілинній ділянці степу.

У XIX ст. в Україні і Росії почали створювати приватні заповідники, брати під охорону окремі пам'ятки природи (заповідник "Біловезька пуща" належав імператорській сім'ї Романових).

На півдні України у Херсонській області в маєтку барона Ф. Є. Фальц-Фейна у 1874 р. були закладені перші вольєри для птахів і місцевих видів ссавців. У кінці 1880-х pp. в Асканії Новій закладається дендрологічний парк, у 1888 р. Ф. Є. Фальц-Фейн вилучає з господарського користування ділянку цілинного степу площею близько 1 тис. га з метою охорони місцевої фауни. В 1887 році там були створені зоологічний і ботанічний парки, в 1898 році відкритий природничий музей. У 1898 р. Ф. Є. Фальц-Фейн виділив нову ділянку цілинного степу (500 десятин) і оголосив його "захищеним на вічні часи". Цей рік і вважається роком заснування степового заповідника Асканія Нова, одного з перших приватних заповідників України.

На початку XX ст. за ініціативою багатьох учених почалося створення цілої мережі заповідників, які утримувалися на громадські кошти. У цей же час науковці Галичини, перебуваючи під владою Австро-Угорщини, а потім Польщі, силами окремих ентузіастів і громадських товариств широко і плідно займалися питаннями охорони природи. 
З 1 січня 1853 р. почав діяти найстаріший природоохоронний документ в Австрійській імперії "Устави про ліси", що стосувався збереження лісових масивів у Галичині. Якщо охорону лісів здійснювали урядові інституції, то в охороні природи у різних її проявах велику роль відіграли громадські організації Галичини та окремі приватні особи.

Першим, хто плідно займався питаннями охорони природи, був професор Ягеллонського університету в Кракові зоолог А. Новіцький, який запропонував проект відповідного Уставу від 11.07.1869 р. Упродовж 1870-1900 рр. у Галичині природоохоронна робота велася силами членів фізіографічної Комісії Академії наук та Татранського товариства у Кракові і Товариства Природніков імені Коперніка у Львові. Ентузіасти з Товариства Природніков розробили план природоохоронної діяльності, прийнятий Десятим з'їздом лікарів і природознавців Галичини 22.07.1907 р.

15.11.1910 р. з промовою про важливість охорони природи перед послами крайового сейму виступив Ю. Бруніцький. Він висунув вимогу створити в Галичині низку резерватів і парків природи, але до Першої світової війни у цьому напрямку не було зроблено нічого. Лише після відвідин Чорногори двома високими урядниками з департаменту лісів Міністерства рільництва і державних маєтків Польщі, листом від 29.10.1921 р. це Міністерство розпорядилося обнести колючим дротом 477 га лісу та полонин Чорногори, чим і було покладено початок створення резервату. Тоді ж створено резерват і в Княжодворі площею 94,1 га (реліктовий тисовий ліс), а потім площу резервату на Чорногорі збільшено до 1512 га.

Першу в центральній Україні громадську природоохоронну організацію засновано 21.05.1910 р. учителем природознавства П. Ц. Бузуком у с Верхня Хортиця Катеринославської губернії (нині Запорізька область). Вона мала назву "Хортицьке товариство охоронців природи" і ставила за мету охорону "тваринного, рослинного й мінерального господарств природи в розумінні збереження цілості, краси та багатства їхніх представників і поширення в місцевому населенні понять про розумне користування дарами природи". У 1911 р. професор ботаніки Харківського університету В. І. Талієв створив Харківське товариство любителів природи, яке видавало спеціальний Бюлетень природоохоронного змісту.

На початку ХХ століття в українських землях природозаповідною справою займається ціла низка державних установ наукових і громадських організацій і товариств :

- Товариство Подільських природодослідників і любителів природи ;

- Хортицьке товариство збережувачів природи ;

- Кримське товариство природодослідників і любителів природи ;

- Миколаївське товариство любителів природи ;

- Харківське товариство любителів природи ;

- Полтавський природо-заповідний музей ;

- Київський природоохоронний комітет ;

- природничий відділ Українського наукового товариства ;

Признаним лідером заповідної справи в Україні з 1910 по 1918 роки був харківський ботанік В.І. Талієв - голова Харківського товариства любителів природи. Активними природозахисниками виступають: проф. П.А. Тутковський, В. Ніколаєв, А. Яната, К. Залєсський, І. Фалєєв.

На західноукраїнських землях активно співпрацюють в природозаповідній справі Міністерства землеробства та освіти Австро-Угорщини, Польське товариство природодослідників ім. М. Коперника, Галицьке лісове товариство.

Радянській період

В 20-ті роки в радянській Україні створені такі заповідники та їх філіали: Конча-Заспа (1923), Кримський (1923), Канівський (1923), Хомутовський степ (1926), Кам’яні могили (1927), Михайлівська цілина (1928), масиви Чорноморського (1928).

Провідними поборниками заповідної справи в цей період були:

- І. Фалєєв (перший директор заповідника Конча-Заспа),
- В.Пузанов (голова природоохоронної комісії Кримського товариства дослідників і любителів природи),
- М. Говриленко (зав. відділом природи Полтавського краєзнавчого музею).

В 1926 році з’являється перший законодавчий документ по заповідній справі “Положення про пам’ятки культури і природи“, яким встановлюються правила створення, охорони, утримання, дослідження і пропаганди заповідних об’єктів.

В 1928 році створюється Український комітет охорони пам’ятників природи. На початку 30-х років в Україні був опублікований реєстр заповідних об’єктів М. Шаліти, згідно якого нараховувалось 125 пам’яток природи.

В 1929 році УКОПП підготував перший перспективний план створення на Україні державних заповідників, 12 з яких планувалось відкрити в найближчі 5 років. Однак жоден з них так і не був створений.

Після розпаду Австро-Угорщини західноукраїнські землі відійшли до Польщі, Чехословаччини і Румунії. Однак бурхливий розвиток заповідної справи продовжується. Активно працюють на Галичині польські вчені, члени комісії по охороні природи В.Шафер, Б.Павловський, С.Соколовський, М. Роціборський, Е. Волощак; чеські - А.Златник, К.Домін, А. Гілітцер, М. Дейл.

На початку 20-х років В.Шафер добивається від польського Міністерства лісів створення резервату Чорногора, розширеного і реорганізованого в кінці 20-х років в Чорногорський національний парк.

З середини 20-х років заповіданням природних об’єктів на Галичині стали займатися і західноукраїнські вчені.

В 1926 році фізіографічна комісія Наукового товариства ім. Т.Шевченка у Львові пропонує створити резервати на Косовій і Чортовій горі.

На початку 30-х років на Галичині діють два центри по створенню природних заповідних об’єктів. Один -польський, на чолі з В. Шафером, Б. Павловським, С. Вердаком і активістами Польської комісії, розробляє проекти створення природних резерватів на землях Міністерства лісів Польщі. Другий - український, на чолі з біологами і лісоводами В.Левицьким, В. Бригідером, Б. Лучаківським, О.Мріц, Е.Чайковським, Б. П’ясецьким, О.Мельником, М.Мельником, організовує резервати на землях Української греко-католицької церкви.

В 1935 році митрополит А.Шептицький, почесний член НТШ у Львові, затвердив перший на своїх землях кедровий заказник у Горганах.

В 1935 році відбувся 5 з’їзд природодослідників і лікарів у Львові, а в 1936 році - природоохоронна конференція, які надали поштовх розвитку природозаповідної справи Галичини.

В 1936 році А.Шептицький затвердив степовий заказник на Чортовій горі поблизу Рогатина, а також на Косовій горі біля Бовшева. В тому ж році на землях метрополії появився Український парк природи на площі 18 км?. В 1937 році церква зобов’язувала охороняти всі вікові дерева на території церков.

Природоохоронна комісія НТШ на чолі з О.Мріц підготувала проекти створення на землях метрополії ряду резерватів.

В Закарпатті зусиллями чеських ботаніків А. Златника, А. Гілітцера, до 1932 року заповідними стали 11 об’єктів, а в 1936 році їх нараховувалось 35.

В 1933 році на Буковині нараховувалось 3 заповідних об’єктів, понад 11 на Волині.

Таким чином, станом на 1939 рік в західноукраїнських землях охоронялось 120 об’єктів, серед яких: 2 природні парки, 118 резерватів.

Ряд заповідних об’єктів були створені в 1940-41 роках на західноукраїнських землях: Львівщині - 13, Тернопільщині - 7, Станіславщині - 1, Рівненщині - 1.Однак в 1951 році всі вони були реорганізовані.

В військовий період 1941-1945 рр. заповідному господарству України нанесені збитки в розмірі сотень мільйонів рублів. Зруйновані садиби, вирубані, спалені лісові масиви, відстріляні і вивезені рідкісні тварини.

Після Другої світової війни в Україні активізується природоохоронна діяльність. У 1960 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про охорону природи. Регулярно розширюється мережа заповідних територій. У 1968 р. організовано Карпатський, Поліський, Канівський та Луганський заповідники, у 1972 р. - Ялтинський та Мис Мартьян у Криму.

Постановою Ради Міністрів УРСР від 12.10.1973 р. № 489 затверджено Статут Українського Товариства охорони природи - добровільної масової громадської організації, яка розгорнула активну природоохоронну діяльність на теренах України.

Порівняно новим напрямом у заповідній справі України є пошуки вирішення проблеми поєднання охорони природи з організованим відпочинком громадян. На відміну від заповідників, національні природні парки (НПП) відкриті для пізнавальної і туристично-оздоровчої мети, але відвідування їх туристами допускається лише в установлених межах.

Повоєнні роки відмічені різким ростом природоохоронної і розвитку заповідної справи. Розширюються території державних заповідників. Відновлено головне управління по заповідниках як провідна управлінська структура природозаповідання. В 1946 році затверджено перше Положення про державні заповідники і пам’ятки природи, виходить урядова постанова “Про хід відновлення державних заповідників УРСР”. В 1949 році вийшла урядова постанова “Про охорону природи на території Української РСР”, згідно якої заборонялось розорювати цілинні землі, вирубувати вікові дерева (перша спроба резервування територій під заповідання). В цей період академік П.С. Погребняк піднімає питання про створення 11 нових лісових заповідників, серед яких Чорний ліс (Кіровоградська область), Чонобильський (Київська область), Буковинський (Чернівецька область), Костопільський (Рівненська область), Сатанівський (Хмельницька область) та інші. В той же час частина заповідників закривається для будівництва дач, санаторіїв, будинків відпочинку. Частина заповідників була переведена у мисливські господарства.

Станом на 1.01.1951 року в Україні нараховувалось 12 державних природних заповідників на площі 54384 тис. га: Кримський, Канівський, Гористе, Устинівка, Тростянець, Хомутівський степ, Чорноморський, Азово-Сиваський, Михайлівська цілина, Стрільцівський степ, Веселі Боковеньки, Софіївка.

На початку 50-х Рада Міністрів СРСР прийняла постанову “Про покращення роботи в заповідниках”, згідно якої почались перевірки діяльності заповідників і частина з них передана господарським структурам. Зокрема: Гомольшанський ліс (Харкіська область), Білосарайська коса (Донецька область), Шутроминці і Глоди (Тернопільська область), частини Чорноморського і Азово-Сиваського заповідників. Літом 1957 року комісією охорони природи АН СРСР під керівництвом член-кореспондента АН Є.М. Лавренка підготовлений перспективний план географічної мережі заповідників СРСР (Додаток 1.).

В 1958 році Президія АН УРСР прийняла постанову “Про раціональну мережу заповідників в Українські РСР”.

В 1960 році Верховною Радою прийнятий закон “Про охорону природи УРСР” (доповнений в 1964 році).

В 1960 році 76 парків були взяті під охорону.

В 1961 році по заповідниках нанесений другий удар. Визрівала ідея скорочення заповідників з метою їх впорядкування. Станом на 1.01.1962 року в Україні нараховувалось 2 державні природні заповідники: Чорноморський і Український степовий загальною площею 14286 га.

В 1964 році заповідна справа в Україні досягла найгірших показників. Площа під заповідними територіями становила 0,02% території України.

В 1967 році в Україні створений позавідомчий природоохоронний орган – Держкомітет по охороні природи при Кабінеті Міністрів УРСР.

В 1968 році за рішенням Кабінету Міністрів УРСР створено 4 нових заповідники: Поліський, Луганський, Карпатський, і відновлений Канівський. Станом на 1.01.1969 року в Україні функціонувало 6 державних природних заповідників на площі 45689 гектарів.

Початок нового десятиліття відмічений прийнятої в Стокгольмі міжнародною природоохоронною програмою “Людина і біосфера”, згідно якої передбачалось створення мережі біосферних заповідників з метою започаткування системи глобального фонового моніторингу.

В 1970 році Держкомрада УРСР підготовила проект постанови уряду “Про заходи по розширенню державних заповідників і покращення заповідної справи в УРСР”. Передбачалось створити перспективну мережу заповідників на 1970-1980 рр., яка складалась із 25 об’єктів. В 1972 році затверджена “Класифікація заповідних та інших територій УРСР, які охороняються державою”, що дало можливість систематизувати заповідні території та об’єкти. Починаючи з 1972 року ведеться розширення мережі ПЗТ. В жовтні 1974 року затверджено 98 республіканських заказників на площі 112,1 тис. га. В цьому ж році затверджуються охоронні зони навколо існуючих державних заповідників.

В другій половині 70-х років в Україні під впливом міжнародних природоохоронних організацій прийнято ряд урядових постанов по заповідній справі

1976р. – ”Про заходи щодо посиленої охорони водоболотних угідь“;

1979р. - “Про заходи по збереженню природних умов болотних масивів”.

В серпні 1978 року створено ще 16 республіканських заказників на площі 10,3 тис. га. В лютому 1980 року уряд затвердив ще 35 нових заказників республіканського значення.

На початку 80-х років в Україні розроблена концепція формування мережі природних національних парків (ПНП). В цьому ж році створений перший в Україні Карпатський ПНП. В 1980 році створений державний заповідник “Медобори” з філіалом “Кременецькі гори” площею 10 тис. га. В 80-ті роки в Україні статус біосферних заповідників отримали: “Асканія-Нова”, Чорноморський.

У 1980 р. була видана "Червона книга Української РСР" - основний документ, в якому узагальнено матеріали про сучасний стан рідкісних і зникаючих видів тварин і рослин України, на підставі якого розробляються наукові та практичні заходи, спрямовані на їх охорону, відтворення і раціональне використання. Занесення того чи іншого виду до "Червоної книги..." передбачає його охорону, тобто заборону збору та відлову в усіх місцях, де він трапляється. В зв’язку зі створенням ”Червоної книги Української РСР” науковими природоохоронними органами, за участю широкої громадськості проведена значна робота по виявленню і заповіданню ділянок з рідкісними і зникаючими видами.

В 1983 році створені ще два природні національні парки: Шацький на вододілі р. Західний Буг і р. Прип’яті в районі Шацьких озер та Синевірський, створений в західній частині Вододільних Горган в верхів’ях р. Ріки і Теребля, де на висоті 989 метрів розташоване озеро Синевір.

В 1983 році урядом республіки затверджена класифікація територій і об’єктів природно-заповідного фонду УРСР. Організовані заповідники Карадазький, Дунайські плавні, Розточчя; розширені території Чорноморського, Карпатського і Канівського державних заповідників.

Станом на 1.01.1988 року в Україні нараховувалось 12 державних заповідників, 3 природні національні парки, 1577 заказників, 642 пам’ятки природи, 13 ботанічних садів, 17 дендрологічних парків та 6 зоологічних парків, 499 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва, 559 заповідних урочищ. Загальна площа зайнята заповідними територіями та об’єктами складала 1123436,7 гектарів.

У 1990 р. в рамках глобальної програми ЮНЕСКО "Людина і біосфера" створено перший в Україні Карпатський біосферний заповідник.

Нові часи

Екологічні умови України сприяли формуванню на її території багатої флори. Флора України нараховує 4523 види судинних рослин, близько 800 видів мохоподібних, 1000 видів лишайників, понад 4 тис. видів водоростей, близько 15 тис. видів грибів і слизовиків. Найбільш багатою та оригінальною флорою відзначаються гірські райони - Крим, Карпати, Кременецькі гори.

Таким же багатством і видовою різноманітністю відзначається фауна України, що нараховує 44 800 видів тварин, з них: хребетних - 694 види, птахів - 344, рептилій - 20, земноводних - 17, риб - понад 200, інших - 12 видів.

Верховною Радою України прийнято ряд законів, що регулюють правові основи організації охорони природи і використання природних ресурсів на території нашої держави. Закон України "Про охорону навколишнього середовища" (від 25.06.1991 р.) визначив основні вимоги щодо охорони природи і використання природних ресурсів, коло природних об'єктів, що підлягають правовій охороні, органні громадські організації, які забезпечують охорону природи і регулюють використання природних ресурсів на території України.

В 1992 році затверджена нова категорія природозаповідних об’єктів – регіональний ландшафтний парк. Перший в Україні регіональний ландшафтний парк в межах території Тернопільської області “Дністровський каньйон” був створений ще у 1990 році. В період 90-х років в Україні створені заповідники: Єланецький степ (1996), Горгани (1996), Казантипський (1998), Опукський (1998).

В період з 1993 по 1998 роки засновані п’ять природних національних парків, серед яких: Азово-Сиваський (1993), Вижницький (1995), Подільські Товтри (1996), Святі Гори (1997) і Яворівський (1998).

22.06.1999 p. створено перший в міжнародній практиці три-латеральний біосферний резерват "Східні Карпати" на території трьох країн: України, Польщі та Словаччини. Таким чином, природоохоронні ідеї в Україні розвиваються у одному напрямку з глобальними концепціями і програмами охорони біосфери планети.

На 1.01.2000 року під природними національними парками зайнято 600 тис. га земель, під природними заповідниками – 160 тис. га. Під біосферними заповідниками 212 тис. га, під іншими категоріями природно-заповідного фонду зайнято 1427 тис. га. Таким чином під заповідними об’єктами в Україні знаходиться 3,95% загальної території.

В вересні 2000 року Верховною Радою України прийнятий закон “Про загальнодержавну програму формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”. Згідно закону передбачається розвиток національної екологічної мережі, основу якої складають об’єкти природно-заповідного фонду. До 2015 року планується створення заповідних територій та об’єктів на площі 6275 тис. га, що складатиме 10,3% території України.

У 2008 році Указом Президента України В. Ющенка було засновано ще 26 природно-заповідних парків.

Зокрема, Указом Президента було підтримано створення: 
- національного природного парку "Західне Побужжя", Волинська область; 
- національного природного парку "Орільський", Дніпропетровська область; 
- природного заповідника "Древлянський", Житомирська область; 
- національного природного парку "Синьогора", Івано-Франківська область; 
- національних природних парків "Залісся", "Переяславський" (робочі назви - "Білоозерський", "Переяслав-Хмельницький"), 
"Подесіння", "Дніпровсько-Тетерівський" та ландшафтного заказника загальнодержавного значення "Конча-Озерна", Київська область; 
- національного природного парку "Сіверсько-Донецький", Луганська область; 
- національного природного парку "Пам'ятка Пеняцька" (робоча назва - "Північне Поділля"), Львівська область; 
- національного природного парку "Тузловські лимани", Одеська область; 
- національних природних парків "Диканський", "Пирятинський" та ботанічного саду загальнодержавного значення "Хорольський", Полтавська область; 
- національного природного парку "Дермансько-Острозький" (робоча назва - "Перлина Волино-Поділля"), Рівненська область; 
- Слобожанського національного природного парку, Харківська область; 
- національних природних парків "Олешківські піски", "Нижньодніпровський" та "Джарилгацький", Херсонська область; 
- національних природних парків "Мале Полісся" та "Верхнє Побужжя", Хмельницька область; 
- національних природних парків "Буковина" та "Хотинський", Чернівецька область; 
- національного природного парку "Дніпровсько-Деснянське міжріччя", Чернігівська область; 
- національного природного парку "Айя-Байдарський", місто Севастополь; 
а також розширення територій Поліського природного заповідника, Житомирська область, і Канівського природного заповідника, Черкаська область, та внесення в установленому порядку пропозицій до Бюро Міжнародної координаційної ради з програми ЮНЕСКО "Людина та біосфера" щодо включення їх до міжнародної мережі біосферних заповідників і розширення територій: 
- Черемського природного заповідника та Шацького національного природного парку, Волинська область; 
- національного природного парку "Прип'ять-Стохід", Волинська та Рівненська області; 
- Яворівського національного природного парку, Львівська область; 
- Ічнянського національного природного парку, Чернігівська область; 
- Карпатського біосферного заповідника та національного природного парку "Синевир", Закарпатська область; 
- природного заповідника "Єланецький степ", Миколаївська область; 
- біосферного заповідника "Асканія-Нова" імені Ф.Е. Фальц-Фейна, Херсонська область.